WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → „Жива лялька” чи “суверенна особистість”: порівняльна характеристика Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл - Реферат

„Жива лялька” чи “суверенна особистість”: порівняльна характеристика Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл - Реферат

Жива лялька" чи "суверенна особистість": порівняльна характеристика Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл

І.Котляревський та Б.Шоу – загальновідомі корифеї української та англійської драматургії. "Творчість Котляревського – справді епохальне явище в духовному житті українського народу. Нова тематика, гуманістичний пафос його творів, порушення актуальних суспільних і морально-етичних питань, звернення до живлющих джерел рідного слова, щедре використання багатющих скарбів народної поезії характеризують новаторство автора "Енеїди" і "Наталки Полтавки", визначають його заслуги перед українською національною культурою" [3, 120], – зазначає П.Хропко. Значущість Б.Шоу в розвитку англійської літератури визначає З.Гражданська: "Б.Шоу вивів англійську драму кінця XIX століття з глухого кута, створеного комерційними театрами і розважальними та сентиментальними п'єсами, він відкрив перед нею широкий шлях соціальної та проблемної драматургії... Він стоїть біля витоків великої сатиричної традиції в драматургії XIX століття" [1, 160]. Ці пієтетні висловлювання свідчать, що в обох драматургів, хоч вони й приналежні до різних епох та національних культур, є велика спільність – талант, який увічнив їхні імена в культурі та пам'яті людей. Б.Шоу називав себе "блазнем при дворі його величності Народу", а група київських літераторів, вітаючи полтавців із знаменною подією – відкриттям у 1803 р. пам'ятника І.Котляревському, писала: "Воно (натхненне слово поетичне. – О.К.) живило наш дух народний животворною силою. І слово стало ділом" [2, 147]. Впадають в око у цих висловах спільнокореневі слова ("народ", "народний"), які є ключовими у творчості обох митців, а відтак й у визначенні теми п'єс І.Котляревського "Наталка Полтавка" та Б.Шоу "Пігмаліон" як драми бідної дівчини з народу, що відстоює своє право на людську гідність. І українська, і англійська література багаті на твори, в яких не останню роль в суспільному, політичному і особистому житті відіграє жінка. Зупиняючись на жіночих образах Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл, доречно згадати висловлювання Н.Зборовської, яка, аналізуючи драматичні твори Лесі Українки, прийшла до висновку: "У Лесиній драматургії мені виразно бачилися два жіночі образи, які зійшлися на кону один напроти одного: образ маскулінної жінки (цілісний образ) та образ фемінної жінки (роздвоєний образ). Маскулінна жінка прагне утвердитися завдяки активній дії та бажанні влади, фемінна – завдяки почуттєвій пристрасті, волі до життя та любові" [4, 85-86]. Виходячи з цих архетипів, спробуємо глянути на те, як представлений жіночий світ у драматургічному просторі, створеному українським та англійським митцями.

У Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл є багато спільного, насамперед, обидві бідні. Наталка, хоч і походить з родини колись заміжних міщан, дівчина бідна, бо батько, Терпило, бенкетуючи, прогайнував своє добро і в "бідності умер", а зубожіла вдова з дочкою переселилися на село, і з "потенційної городянки, панночки" Наталка перетворилася на "простую селянку": "Не багата я і проста, но чесного роду", "Моє все багатство єсть моє добре ім'я" [5, 221], – співає і говорить дівчина. Лайза – бідна квіткарка, яка, втративши матір, пішла від батька, бо він ніколи не цікавився нею, хіба що тільки з метою дрібної наживи (професор Хіґґінс заплатив йому за дочку п'ять фунтів і той, не соромлячись, взяв, радий, що йому щось перепало). Проте вона має почуття власної гідності й час від часу повторює: "Я не яка-небудь, я дівчина чесна" [9,11]. Така постава дівчат сприяє маскулінізації їх образів.

Обидві дівчини вражають своєю цілісністю, вітальною силою, працелюбністю. Правда, у Котляревського ці риси характеру Наталки виявляються екстравертно: "Не стиджуся прясти, шити і носити воду" [5,221], – співає про себе Наталка. "Золото не дівка!.. Крім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна... яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить" [5,223], – так говорить про дівчину виборний, наголошуючи в цій короткій характеристиці на працьовитості Наталки.

Працьовитість Лайзи має інтровертний вияв і пов'язана з внутрішнім переродженням дівчини, яке є результатом її тяжкої повсякденної роботи, щохвилинного переборювання себе, перемог над собою, колишньою квіткаркою. Лайза навіть перевершила результати експерименту, витримала дуже складний життєвий іспит, проявивши максимум працелюбності й мужності.

Складний іспит між любов'ю, повагою до матері і глибоким почуттям кохання до Петра витримує Наталка. У ній поєднується тип фемінної і маскулінної жінки, її образ ніби роздвоюється. "Мораль серця і мораль родинно-патріархальна вступають у конфлікт у світовідчуванні Наталки. Вона хитається між пориванням серця і дочірнім обов'язком у його патріархальному розумінні, який переступити їй зовсім непросто" [6, 45], – наголошує Є.Нахлік. Психологічну нетотожність самій собі спостерігаємо в епізоді, коли Наталка, вже нібито вирішивши покоритися матері задля її безжурної старості, "становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит: "Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навіки..." [5, 234]. Стара Терпилиха понад усе хоче віддати дочку за багатого жениха, який би вигідно вирізнявся з-поміж інших претендентів на її руку своїм суспільним становищем. Проте "автономна особистість", щойно зароджувана в дівчині, попри авторитарні норми патріархальної сім'ї, керується покликом власного серця і виступає навіть проти найріднішої людини – матері: "... не хочу, не піду, та й кінці в воду!" [5, 245]. "Я давно уже поклялась і тепер клянусь, що кромі Петра ні за ким не буду" [5, 246]. Героїня переживає складний внутрішній конфлікт, конфлікт маскулінно-фемінного, чоловічо-жіночого, активного-пасивного. Її глибоке почуття до Петра не притлумлює тверезого глузду, усвідомлення того, що "для покою матері треба все перенести" [5, 229].

З гідністю витримавши всі інтимні й морально-психологічні муки, суперечливі відчуття, Наталка, незаможна українська дівчина, зберігає почуттєву цілісність своєї натури – вона ніколи не перестає по-справжньому кохати єдиного обранця свого серця й наважується заперечити матері: "Ой мати, мати! Серце не вважає, кого раз полюбить, з тим і умирає" [5, 228]. Це вже справжній протест "суверенної" особистості проти родинного деспотизму на захист своїх почуттів і своєї гідності. Кохання для Наталки співвідносне з самим життям, бо смисл кохання, за В.Соловйовим, – "вищий прояв індивідуального життя, що знаходить в поєднанні з іншою істотою свою власну нескінченність" [7, 535].

Гордість, самоповага, автономність, рішучість – риси характеру, що характеризують Лайзу як тип фемінно-маскулінної жінки. Вже у першій з'яві Елізи уважний читач відчує "потенційну готовність" героїні до пошуку власного "я". "Її аж ніяк не назвеш привабливою. Їй не більше вісімнадцяти – двадцяти років. На ній чорний солом'яний капелюх, що дуже постраждав від лондонської пилюки та кіптяви і ледь знайомий зі щіткою. Волосся її якогось мишачого кольору, таке не стрічається в природі: тут явно потрібні вода й мило. Поруділе чорне пальто, завузьке в талії, ледь доходить колін; з-під нього видно коричневу спідницю і полотняний фартух. Черевики теж знали кращі часи. Безперечно, вона по-своєму охайна, однак поряд із дамами рішуче видається нечупарою..." [9, 6-7]. У підкресленій увазі Шоу до непрезентабельної зовнішності квіткарки (особливо на тлі "дам") вчувається чіткий натяк на те, що в героїні приховане певне прагнення до якогось особливого саморозвитку, внутрішній потяг до досконалості; вона своєрідно, але дуже помітно намагається облагородити свою зовнішність. Друга з'ява Лайзи ще більше стверджує читача на думці, що дівчина хоч і бідного роду, та з великою внутрішньою потенцією до перетворень: "Входить квіткарка при повному параді. На ній капелюх з трьома різнокольоровими страусовими перами; фартух тепер майже чистий і пальто теж причепурене..." [9, 19]. За ляльковою зовнішністю приховуються потужні душевні сили: вона не буде покірливою ляльководу. Підтвердженням цьому є епізод в лабораторії Хіґґінса, куди дівчина вперше потрапила. Проте вона почувається там не гостею, а господинею і навіть благодійницею, яка на своєму бажанні брати уроки англійської мови дає вченому "заробити". Таким чином Б.Шоу поступово ускладнює образ, готуючи його до еволюції, до перетворення нечупари ("пучка гнилої моркви") в герцогиню. Але метаморфоза, що відбувається з дівчиною, заслуга не стільки Хіґґінса, як її самої. Це видно з епізоду відвідин Лайзою місіс Хіґґінс, коли натренована граційність, набута елегантність вмить щезають, як тільки дівчина входить у смак розмови, і її винахідливому вчителеві доводиться пояснювати поведінку дівчини (більше для самовиправдання) "новим стилем", що нібито входить в моду. Духовна еволюція героїні відбувається тільки тоді, коли Лайза усвідомлює, що тільки власними зусиллями, кропіткою працею можна досягти гармонії зовнішнього і внутрішнього. Без цього не було б нової Лайзи. Тому її перебування в будинку професора – це безперервне наростання енергії, збагачування свого духу новими набутками. У результаті вона дійшла в тім своїм змаганні до того, що перетворила себе. Це була її велична внутрішня перемога, утвердження сили не у фізичному, грубому розумінні, а як суб'єктивного духовного феномену. Та, на жаль, вчитель цього не помітив. Найбільший прорахунок Хіґґінса як вченого і як чоловіка – це неувага до душі учениці, вона його цікавить як об'єкт для свого експерименту, як шматок граніту, без емоцій, думок і почуттів. Але з часом з граніту з'являються форми майбутньої Галатеї, і з придбанням гарних манер і зовнішнього благородства в ній виявляється внутрішня гордість і душевне краса, яка не мала виходу в нетрях, де раніше мешкала дівчина "У ту хвилину, – говорить вона, звертаючись до Піккерінга, – коли ви назвали мене міс Дуліттл... це вперше пробудило в мені повагу до себе. І потім була ще сотня дрібниць..." І поки формується її зовнішній образ, перебудовується її душа, вона все більше і більше починає усвідомлювати і шанувати себе як особистість: "Мені все рівно, як ви зі мною поводитеся. Але роздавити себе я не дозволю" [9, 85]. Усвідомлення "себе справжньої" водночас викликаю великий внутрішній розлад, дисгармонію в душі Лайзи: розумна, талановита, з уже набутими аристократичними манерами, Лайза зрозуміла, що до неї ніколи не будуть так ставитися, як до леді. Б.Шоу зумів психологічно майстерно передати глибоку душевну драму дівчини з народу, він акцентує на внутрішньому стані героїні: печаль, смуток визначають стан її душі після великосвітського прийому – там вона поводилася бездоганно, вчителеві не доводилося за неї червоніти, та, на жаль, нікому не спало на думку подивитися на неї не як на бездушну ляльку, керовану ляльководом, не як на "шедевр" педагогічної майстерності професора та вишуканості кравця, а як на живу людину з глибокими душевними переживаннями, причому людину принижену, зневажену саме тим, що їй відмовлено в праві бути живою людиною, а лише відведено роль бездушної ляльки. Це сприяє маскулінізації образу. Галатея Б.Шоу піднімає бунт проти свого творця, Пігмаліона – Хіґґінса, на відміну від античної Галатеї, яка була втіленням любові й смиренності. Саме відчуття "іншості" (може навіть вищості) дає Лайзі підстави для самоствердження та гідної постави. Але зі своєю освіченістю, "іншістю", Лайза залишається такою ж злидаркою, якою була й раніше, коли торгувала квітами, лише додалося трагічне усвідомлення життя як загрозливого огрому і безмежної нерівності між людьми. Це є другою причиною, яка штовхає Галатею-квіткарку на протест проти свого творця вчителя: "Ви мене витягли з грязюки! А хто вас просив? Тепер ви дякуєте Богові, що все скінчилося й можна мене знову кинути в грязюку? Що буде зі мною? Що я вмію? До чого ви мене пристосували? Куди мені йти? Що мені робити? Що тепер буде зі мною?.. Раніше я торгувала квітами, та не торгувала собою. Тепер ви зробили з мене леді, і я вже нічим не можу торгувати, як самою собою. Краще б ви мене не чіпали!" [9, 104]. Б.Шоу був упевнений, що у світі, де існує поділ на багатих і бідних, не може обдарована, неординарна особистість з народу почуватися духовно повноцінною, бо "якщо духовні сили "багатих" підточені брехнею, то духовна енергія "бідняків" задушена жебрацьким існуванням" [7, 205]. Але попри все і Наталка Полтавка І.Котляревського, і Лайза Дуліттл Б.Шоу постають цілісними, вольовими натурами. Вони уособлюють образ маскулінної жінки, енергійної, діяльної, рішучої, здатної до бунту, аби захистити людську гідність, і у цій якості виявляють свою спільність.

Loading...

 
 

Цікаве