WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Постколоніальна критика Еви Томпсон і українська феміністична література - Реферат

Постколоніальна критика Еви Томпсон і українська феміністична література - Реферат

Але повернімось до Петрушевської, численні твори котрої з усією очевидністю засвідчують ще й тотальну дезінтеграцію родинного життя. Гострота проблеми віддзеркалюється в людських долях, метафорично прочитується дослідницею в містких наративах, чи не найбільш яскраво – в такому оповіданні, як „Время: ночь" (1992). Зрештою, робить висновок Ева Томпсон, це тривала дезінтеграція держави, яка зламаними життями своїх громадян заплатила за свої значні військові, культурні та політичні досягнення. Тут заперечити Еві Топмсон важко. Хоча часом надміру радикальне прочитання творів Петрушевської і спроможне спровокувати дискусію. Таким бачиться прочитання крихітного оповідання Л.Петрушевської „Страна", яке вона інтерпретує в дуже радикальний спосіб. Власне, до саме такої інтерпретації спонукає контраст назви оповідання („Страна") зі змістом: героїня оповідання – це самотня мати. Вона тихо і непомітно спивається, але якою б сильною не була міра її нетверезості, вона щовечора акуратно готується до того, аби вранці повести до дитсадочка доньку чистенькою та охайною. Назва оповідання навіює, твердить Ева Томпсон, що людина в Росії межі століть наражена на такого різновиду самотність, в якій допомога не приходить ані від родини, ані від приятелів, держави чи самої долі, – такій самотності підлягає сучасна російська жінка. Але чи тільки російська? І чи не є так само болючою проблема самотності сучасної людини у світі суперновітніх технологій та інтернету, який витіснив живі міжлюдські контакти? Такого плану проблеми не менш гостро стосуються інших постколоніальних народів, але чи стали вони об'єктом рефлексій письменниць інших літератур?

Українська письменниця Людмила Тарнашинська звертається до часу значно драматичнішого – років 90-х. І вже героїні її творів мусять вирішувати проблеми значно складніші, аніж у російської авторки. На першому плані у Тарнашинської – не брак території, місця для нормального життя (хоча ця проблема і не втратила своєї актуальності), а брак свободи самовираження. Наскрізний мотив її творів – пошук жінкою себе самої, а як наслідок тяжко здобутої перемоги над собою – екзистенційний смуток, взорований від природи в її мудрому спокої. Після прочитання новел спадає на думку Мономахове: „Не хулити розмовою, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукати себе на добрі діла Господа ради!" Мов би вчуваючи докір на адресу сильної українки, котру хоча й виснажило, але не зламало сьогодення, Людмила Тарнашинська акцентує увагу на психологічних обставинах пошуку (і віднайдення!) її героїнями виходу зі скрутної ситуації. І якщо твори Петрушевської закорінені в психологію ситуації часто безвихідної, то оповідання та новели Тарнашинської тонко простежують варіанти подолання кризи, часом апелюючи до сковородинівських ідей шукати щастя не за морями – океанами, а у власній душі.

Жінкам Петрушевської бракує громадянської, політичної і культурної свідомості. То є, за Евою Томпсон, мов би своєрідний іронічний коментар до гіпертрофії політичної і „культурної" освіти в недавній імперії. Показ цієї вузькості, обмеженості горизонтів, яка проступає у творах Солженіцина і Распутіна, досягає свого апогею в новелах Петрушевської. Натомість жінкам Людмили Тарнашинської частіше бракує не громадянської мужності та самосвідомості, а найелементарніших можливостей реалізувати те, що часом мудріше й точніше за розум бачить і розуміє їх серце. Ота імперська пиха та гордість, яка саме в Петрушевської зникає цілковито (а з її зникненням, за спостереженням Еви Томпсон, пов'язананий надмір у зображенні фізіологічних функцій та екскрементів), – в українській літературі просто й не могла мати місця. Є інше – свідомість героїнями своєї самоцінності й людської гідності, котра водночас є і найбільшою, а то й єдиною цінністю, і засобом оборони, самозахисту .

Жіноча проза української Людмили – Людмили Тарнашинської – часто озвучується чоловічим голосом. Як зізнається сама авторка, це, можливо, "цілком свідома пересторога, аби не поспішали означувати мої писання таким нелюбим мені терміном "жіноча проза" [5, 6]. Більше того, в оповіданні "Фудзіяма", котре симптоматично дало назву цілій збірці –"Сходження на Фудзіяму", діалог подружжя таки натикається, мов корабель на гострий риф, на таку дратівливу для чоловіків проблему.

" – Збирати себе – це як?" – запитує дружину спантеличений чоловік і чує відповідь:

– Збирати докупи свою зруйновану індивідуальність. Свою самість, само-достатність, відстоювати незалежність...

– Ага, знову цей агресивний фемінізм...Не мода – пошесть якась..." [5, 27].

Власне, тільки в трьох оповіданнях: "І німе непорозуміня", "Що дозволено Богові..." та "Парасоля на кожен дощ" – розповідь подається від імені чоловіка. В останній із новел інтелігентний чоловік, поспішаючи під дощем до студентів на лекцію, з гумором оцінює своїх колишніх милих: кожна із них асоціюється з кольором парасолі „на кожен дощ" (а їх, різнокольорових, професор має десять). Сильна половина має пильне око і дотепний розум, високу самооцінку і драні черевики на дощ, йдучи під котрим він і згадує своїх коханих. Оцінює подруг він, а насправді виходить збірний, ще більш дотепний портрет чоловіка, віддзеркалений очима десятьох жінок. Присмачена самоіронією, натяками, недомовками, в новелі „Парасоля на кожен дощ" контроверза доведена до гротеску. І навпаки – вона стремить до до всепереможного торжества любові, де немає переможців і переможених, а є таки любов, – у новелі Людмили Тарнашинської „...Й допоки у нім любові". В інших новелах та оповіданнях як би не маскувалася блискуча стилістка, майстриня "потоку свідомості", все ж за чоловічою іронічною, часом зверхньо-поблажливою манерою накреслювати сильветки героїнь прозирає авторка-жінка, звучить співпереживання і співстраждання – найбільшою мірою з героїнями оповідань циклу "Казки сучасного міста": "Гидке каченя", "Червона шапочка" та "Попелюшка". Казкові алюзії цих творів витончено доведені до трагічного апофеозу. Героїня оповідання "Попелюшка" – сліпа, але вродлива й мудра дівчина, багата уява котрої щедро домальовує первісну красу „гуманітарної допомоги", що раніше її вже перебрали інші, зрячі, первісну вартість отих старих речей, котрі й досі зберегли "чийсь дух, чийсь запах, чийсь шматочок життя, навіть перетнувши океан": "У тій купі речей було все – не було хіба що щастя. І не було диво-окулярів, які повернули б їй зір..."[5,53]. Так у новелі Людмили Тарнашинської постає гостро задіагностована (але з урахуванням сьогоденних больових точок) проблема, що стала джерелом одного з багатьох імперських міфів. Як у творах Людмили Петрушевської, так і в циклі „Казки сучасного міста" Людмили Тарнашинської йдеться якраз про той міф, на який „купилося", як засвідчує Ева Томпсон [6, 336], багато західних академіків. Це міф про мережу соціального страхування і забезпечення кожного громадянина від колиски до могили.

Жоден із російських письменників-мужчин, доводить Ева Томпсон, ніколи так і не відважився повідати, що Російська Федерація занадто велика і різнорідна, аби нею міг керувати єдиний уряд у Москві. Голоси письменників, як піднімали в своїх творах цю проблему, поставали як слабкі й непевні, не спроможні доконати змін у суспільстві, здомінованому чоловічими голосами. Дорога до пост-колоніальної свідомості в Росії і надалі залишається вкрай складною, далекою від подолання. Але ота „квінтесенція Іншого", а саме російська жінка-письменниця виборола літературним елітам дозвіл і право на розповідь власних історій. Своїм показом, як імперія обдурила і знедолила жінку, Людмила Петрушевська заслуговує, як довела Ева Томпсон, на ім'я першої російської постколоніальної письменниці.

До оповідань Л.Петрушевської найближчою за антиімперським духом є новела Л.Тарнашинської "Ненароджена Марта", поява котрого в Україні датується 1991 роком [4], а в європейському світі – у перекладі Ані-Галі Горбач – роком 1996-м [3, 114-123]. Всі інші твори української авторки, написані вже в другій половині 90-х, долають Фудзіями реалій, принесених бурхливими змінами останніх років, місяців, днів. А що ті проблеми в Україні торкнулися долі української жінки на межі століть і тисячоліть, про те діагностує чи не кожне з наступних оповідань збірки „Сходження на Фудзіяму". Назва одного з-поміж них – „Перепустка до раю"- уводить читача в коло екзистенційних проблем сучасниці, в такій, власне, силі й потузі, яка притаманна творам Л.Петрушевської, котрі вже стали об'єктом пильного міжнародного зацікавлення. Тільки в новелі Л.Тарнашинської ці проблеми переломлюються крізь призму українського менталітету з його пантеїзмом і кордоцентризмом, а тому залишають читача при оптимістичній вірі у сильну духом особистість, передусім жінку. Героїні новели „Перепустка до раю" власне таку от перепустку вручив у підземному переході якийсь бородатий чоловік. І пойменовано було ту перепусткуне запрошенням до гербалайфу, а „Порадою любителям мандрівок": „Словом, мандруйте в країну, якою править Месія Ісус". Та героїня вирішує ніякої анкети зі своєю адресою не відсилати. „Навіть в ту чудову країну. І „ФІО" теж. А Біблію краще почитає сама... На ніч..."

А що ж дозволить собі вона? А щоранкову купіль на березі Дніпра, очисну силу води: „На березі... на березі ані сумнівів, ані вагань...Ані сну акацієвого. Чи вишневого. Там – реальність. Сліпучо-сонячна. Де виходить вона на берег – і сонце пестить їй плечі, руки, груди... Осяяна сонцем – повільно виходить на берег – вся в краплях води. В промінні тріумфу. І хай не зводять з неї очей... Хай роздивляються спідтишка – то її тріумф. Її помста. Її щоденний ритуал.

...Це її тихий рай, куди перепусткою – чуже безіменне „Добридень!", а не „Поради любителям мандрівок" з намальованими рекламними пальмами під чужим сонцем" [5, 62].

Український постімперіальний дискурс бачиться неоднозначним, дискусій-ним, але багатообіцяючим. Заангажований проблемами особистості з часів Мономахового повчання тримати очі долу, а душу вгору, він зорієнтований не на загублену українську людину, а на віднайдену в ній силу.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Аврахов Г. Напівзатаєні реалії роману „Обрусителі" // Дивослово. – 2003. –№7. – С.15-16.

  2. Gosciło Helena. Women Writers in Russifn Literature. – Wesport, CT Londyn: Greenword Press, 1994. – S.220.

  3. Die ungeborene Marta // Anna-Halia Horbatsch. Stimmen aus Tschornobyl. Aine Antologie. Brodina Verlag.1996. –С.114-123.

  4. Тарнашинська Л. Ненароджена Марта // Літературна Україна. –1991. – 25 квітня.

  5. Тарнашинська Л. Сходження на Фудзіяму. – К.,1999. – 64 с.

  6. Thompson Ewa M. Trubadurzy imperium. Literatura rosyjska i kolonializm. – Krakw,1999. – 374 s.

Loading...

 
 

Цікаве