WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Постколоніальна критика Еви Томпсон і українська феміністична література - Реферат

Постколоніальна критика Еви Томпсон і українська феміністична література - Реферат

Постколоніальна критика Еви Томпсон і українська феміністична література

На самому початку окреслимо мету нашого дослідження – актуалізувати в науковому обігу постколоніальні концепції Едварда Сайда та Еви Томпсон. Задля якомога повнішої об'єктивності представленого матеріалу свідомо уникатимемо ідеологічних оцінок, зокрема в тій частині викладу, яка стосується сутності постколоніальних методологій. Посколоніальні теорії, що віддавна працюють у світі, хоча і з прикрим запізненням, а все ж нині починають опановувати і слов'янський науковий світ.

Постколоніальна концепція Едварда Сайда сьогодні є широко знаною в західноєвропейському світі. Стосується вона проблем русистики. Русистики американської та європейської, котрі зазнали потужного впливу ідеалізації успіхів російської літератури та культури. Звеличення всього російського, особливо ж літератури, що існувало здавна, від царських часів, у радянську добу набрало дивовижних форм і розмірів. Сила цієї ідеалістичної традиції якраз і стала певною мірою причиною того, що ані американські, ані російські дослідники не застосовують ще й досі тієї постколоніальної методології, яка вже півстоліття є звичною, загальноприйнятою в дослідженнях англійської, американської, французької або іспанської літератур (тих літератур, котрі свого часу так само презентували ідеологію великих колонізаторів). У російському колоніалізмі ключову роль відіграла російська самототожність та пов'язана з нею експансія. Навіть у пізніх дев'яностих роках ХХ століття ані право, ані суспільні звичаї, ані мова – ніщо не сприяло і не дозволяло появі антиколоніальних голосів у Росії. На цьому особливо наголошує Ева Томпсон [6, 3], праця якої „Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм" не просто переносить концепцію Едварда Сайда на слов'янські території, а є однією з перших науково аргументованих спроб з'ясувати сутність проблеми, об'єктивною розвідкою в царині осягнення долі пострадянських культур, у тому числі й цікавої світові літератури та культури української.

Концепція Едварда Сайда наголошує на доконечній необхідності розрізнення націоналізму оборонного, який має на меті оборону самототожності, і націоналізму агресивного, який її нав'язує й обстоює права не лише на загарбані землі, а й на культуру. Показово, що російський націоналізм поціновується в новітніх наукових працях як водночас і агресивний, і оборонний.

Ева Томпсон, апелюючи до постколоніальної свідомості російської літератури і російського літературознавства, показує, що зв'язки поміж владою та літературним текстом набагато глибші та витонченіші, ніж то може здатися на перший погляд. Вони проступають як в інтонації та коментарях наратора, так і в окресленні літературних постатей чи утриманні в пам'яті читача географічного простору. Як приклад дослідниця наводить геніальний роман Льва Толстого. У „Війні та мирі" письменник так зобразив географічний простір часів наполеонівських війн, що нікому (окрім мешканців тих країн) не спаде на думку, що поміж Росією та німецькомовними країнами існували ще якісь інші окремі народи зі своєю власною історією, тією саме історією, яка суперечить офіційній історії Росії.

Не є випадковим, наголошує Ева Томсон [6, 315], що історії світу були загалом написані особистостями, котрим за дім була імперія. І хоча російська імперія не створила таких всеохопних візій, як імперія французька, британська, іспанська чи німецька, але освічені мешканці російської імперії, насамперед росіяни, здобули можливість тримати руку на пульсі політики та економіки світу. У „Війні та мирі" і навіть у „Відділі хворих на рак" росіяни беруть участь у світовій історії.

Від Пушкіна до Солженіцина росіяни знаходили підстави до гордості з причин територіальних розмірів своєї держави, в той час як інші народи шукали таких підстав до гордості у створених ними піснях чи продукованих ними товарах. У повістях та оповіданнях Людмили Петрушевської така гордість зникає. На сторінках її творів немає місця для „необозримой Руси". Її героїні найчастіше замкнені в просторі шести метрів своєї кухні, а найбільшою їх мрією є окрема кімната. Більше того, все, що пов'язане з далеким простором – Далеким Сходом, Сибіром чи Камчаткою – приносить їм швидше нещастя, як то бачимо з оповідань „Три девушки в голубом" чи „Сырая нога, или Встреча трех друзей" та ін.

На численних прикладах, в основі яких – долі героїнь Людмили Петрушевської, Ева Томпсон доводить думку, що вся творчість письменниці позбавлена імперіальної текстуальності, натомість у її повістях та оповіданнях проступає гірка правда про долю жінок, символічно потверджена промовистим прикладом: на вулицях Москви бригада жінок під пильним оком чоловіка-керівника відгортає сніг, ремонтує дороги, виконує щонайтяжчі роботи. Оповідання Людмили Петрушевської є гострим контрастом до створеної письменниками-мужчинами візії російських сіл та міст. Різко неподібною є Людмила Петрушевська і до Анни Ахматової, ліричні вірші котрої присвячені інтимним почуттям, а вірші політичні є фактично нейтральними стосовно проблеми статі в суспільному контексті. Твори Петрушевської позбавлені імперіальності, котра притаманна творам практично кожного російського письменника-чоловіка. За силою й переконливістю Ева Томпсон порівнює твори Людмили Петрушевської хіба що з есеями Валерії Новодворської. Адже ані перед Новодворською, ані після неї жоден росіянин не наважився сформулювати ключову проблему Росії: факту, що навіть після падіння імперії, підневільні народи так і залишилися – всупереч своїй волі – замкненими в рамках Російської федерації, яка ту ситуацію прирівнює до колоніального поневолення [6, 344]. Як деякі твори П.Чаадаєва і О.Герцена, есеї Валерії Новодворської прирівняні світовою цивілізацією до наріжних каменів, які позначають перші позитивні зміни в російській національній свідомості. Валерія Новодворська остерігає: ті, що називають незалежників „бандитами", небезпечно близькі до дороги, обраної Сталіном. Галина Старовойтова, замордована в 1998-му, також вірила, що – послуговуючись словами Адама Міцкевича, – „народ, який поневолює інші народи, не може бути вільний". Тож не випадково переважній більшості творів Людмили Петрушевської притаманне почуття катастрофізму, яке часом звучить наскрізною домінантою, залишає відчуття тривоги і гіркоти, – саме ця особливість була своєчасно підмічена літературознавчою критикою в Росії і за її межами [2, 218].

Наскрізним повтором у творах Людмили Петрушевської проходить мотив браку місця – скупої житлової площі, де можна було б рости і мужніти, нормально функціонувати. Цей мотив рішуче розбиває міф монументалізму, який є надзвичайно дорогим для російської культури. Дослідниця звертає увагу на численні пам'ятники російських велетнів у містах та селах – це завжди воїни-богатирі, перед якими маліють інші народи й країни. Російська і радянська архітектура промовляють монументалізмом, і той монументалізм має паралель, а певною мірою імпульс, в географічному огромі Росії. „Огром той є добром, яке росіяни зінтерналізували і яке можна було і надалі можна діставати задармо, якщо ти є росіянином", – підсумовує Ева Томсон [6, 318]. Тож на особливу увагу дослідниці заслуговує та стрімкість, з якою зменшується імперіальний простір у текстах Людмили Петрушевської – від неосяжних просторів, які завоювують чоловіки, до тісних стін комунального помешкання, отих шести метрів, які стали нормою на одну людину. Тісні кімнати, де мешкають жінки, освічені і шляхетні, контрастують з претензійно маєстатичними пригодами російських героїв-богатирів. У людських драмах Петрушевської немає абсолютно нічого від того, що нагадувало б читачеві про хвалу російській історії. Ця письменниця par excellence родинна. Більше того, Людмила Петрушевська самотньо виголошує гострий осуд пріоритетів Росії. Як переконливо доводить Ева Томпсон, навіть Солженіцин, котрий звинувачував правлячі сили в бідах Росії, не може з нею конкурувати й бути порівняним. Кордони Росії та міжнародний престиж імперії нічого не означають для письменниці (на відміну від Солженіцина). Петрушевська боронить приватні права, а не права „родины", і в цьому плані гостро відходить від традицій російської прози. Водночас авторка свідома того, як ставиться Росія до своїх неросійських підданих, її ставлення до цієї проблеми теж. У цьому сенсі особливо вирізняється її оповідання „Такая девочка, совесть мира". Головна героїня твору – не росіянка, а татарка. Має ім'я Раїса. Окремі моменти твору прочитуються англійською дослідницею як несподівана метафора повсюдної російської свідомості, яка забуває про долю знедолених не-росіян в імперії. Твір інтерпретується Евою Топмпсон символічно – як показ деструкції тубільних народів під російським пануванням. У тому оповіданні периферії імперії не відповідають своїми творами на твори центру, як то діється в численних постколоніальних текстах, публікованих на Заході, але написаних в Азії чи Африці. Не відповідають навіть голосом. Раїса німа впродовж усього твору, її єдина репліка – це звертання на нараторки. Коли нараторка-росіянка Петрова, дізнавшись, що її чоловік брутально згвалтував Раїсу, робить спробу покінчити життя самогубством, Раїса вигукує: „Зробімо то разом, почекай на мене!".

Ева Томпсон доводить, що творчість Петрушевської відіграла надзвичайну роль. Допоки не з'явилася вона зі своєю впертою і наскрізною іронією, в російській культурі було традиційним розмежування величі імперії з її потребами від потреб конкретної особистості. Вину за недолю окремої людини було покладено насистему – чи то на комунізм, чи на царську автократію, але не на економічні пріоритети, котрі витікають з утримання імперії. Настійною є відмова Петрушевської від звинувачення системи (на противагу до тих, які звинувачують виключно комуністичну тиранію та посткомуністичну корупцію). Саме ця обставина засвідчує про відкриття, якого до неї (за переконанням Еви Томпсон) не доконав жоден письменник. Людмила Петрушевська доводить, що хвороба сягає значно глибше, аніж політична система в Росії. Ця хвороба є імперія. Аж ніяк не применшуючи заслуги російської повістярки, не погодимось з Евою Томпсон щодо першості зазначеного, справді знаменного відкриття, котре вона відносить на адресу сучасної російської письменниці. Навряд чи можна ставити за докір європейській дослідниці те, що вона не апелює до одного дуже важливого в світлі окреслених проблем твору, який і сьогодні – навіть українському та російському читачеві – залишається невідомим. Маємо на увазі роман „Обрусители". Свого часу – у1885 році він був видрукуваний у Львові у перекладі з російської мови на українську Ольги Рошкевич і з передмовою Івана Франка. Його авторка – проскрибована аж дотепер російська письменниця Н.Ланська (автонім – Надежда Владимировна Яковлева, роки життя – 1839-1914). Як справедливо зазначає Г.Аврахов [1, 15], міра застрашеності щодо порушення цензурної блокади і в сьогоднішній Росії така ж, як і в 1979-му, коли був видрукуваний біографічний нарис про Н.Ланську „Книга загадочной судьбы", де роману „Обрусители" навіть не згадано.

Loading...

 
 

Цікаве