WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → “До-емансипаційна” критика про російську жіночу літературу (до проблеми жіночого тексту в художньому каноні) - Реферат

“До-емансипаційна” критика про російську жіночу літературу (до проблеми жіночого тексту в художньому каноні) - Реферат

"До-емансипаційна" критика про російську жіночу літературу (до проблеми жіночого тексту в художньому каноні)

"Чи маєте ви уявлення про те, скільки книжок пишуться про жінок щороку? Чи знаєте ви скільки їх написали чоловіки?" [8, 26]. Не одне десятиліття минуло з того часу, як було поставлено Вірджинією Вульф ці за суттю своєю все ж таки риторичні питання. Говорячи про жіночу літературу, етапи її становлення і про місце жіночої творчості в художньому каноні ми, так чи інакше, опиняємося віч-на-віч із чоловічим (а часом, таким чином, і єдино правильним) поглядом на специфіку жіночої літературної праці і жіночого тексту як соціокультурного феномену. Добре ще, коли при чоловічому прочитанні жіночого твору, при цьому своєрідному декодуванні явища принципово інакшої культури (вірніше – культури Інакшого, тієї самої "підводної течії головного русла", за визначенням Елейн Моерс), доводиться мати справу з оцінками на кшталт "зрозумів, що "жіноча проза" таки існує і що мені краще триматися від неї якнайдалі: якось не збігаємося ми внутрішніми ритмами" [2].

Наочною ілюстрацією висловлювань сучасних критиків-чоловіків слугують концепції про розвиток російської жіночої літератури, які належать Олегу Дарку та Віктору Єрофєєву. "З об'єкту культури, котрими вони були, жінки становляться її суб'єктом. Раніше ними захоплювалися, виносили їм присуди, кидали під потяг, все робилося за них. Їх роль у російській прозі маргінальна. Жодна не стала Достоєвським1. (...) У кращому випадку вони були позаісторичними. (...) Але альтернативи, окрім свого курсиву, вони не запропонували. (...) Чоловічий погляд зажди був об'ємнішим, чоловік володів ситуацією. Але наприкінці століття жінки збереглися краще" [12, 11], – проголошує письменник В.Єрофєєв. Очевидно при цьому, що тексти, створені письменницями й поетесами – річ настільки звична для російської культури останніх десятиліть і, більше того, настільки популярна, що стає можливим прогнозувати жіноче майбутнє російськомовної літератури. Світосприйняття жінки за визначенням маргінальне. Саме "це усвідомлення власної неповноцінності благоприятно для занять сучасною російською літературою", – визначає популярний критик Олег Дарк, підкреслюючи, що за цими умовами "неповноцінність переплавляється в сюжет і в ньому зникає", а отже, "можна сказати, що ця задана неповноцінність автора (те, що він – чужий) і народжує літературу" [11]. Ці суперечливі на перший погляд висловлювання мають в основі своїй безумовно спільну мотивацію ("месидж"), у визначенні історичної зумовленості якої і полягає завдання цієї статті.

У передмові до третього видання своїх творів російський поет-сентименталіст І.М.Дмітрієв писав: "Перше видання моїх віршів, яке вийшло в 1802 році, і друге – в 1808-му, були присвячені жіночої статі. (...) Критиці нема чого пхати свого носа і пера свого. Це не її царина" [цит. за: 9, 252]. Звичні також звертання до "милих читачок" і в тогочасній романтичній белетристиці (в тому числі й журнального типу). Подібні висловлювання чоловіків-авторів, які, так би мовити, працювали на "жіночу бібліотеку", перегукуються з підкресленим позиціонуванням письменницями своїх текстів як недоступних для адекватного сприйняття сучасної критики. Чи не вперше названу особливість жіночої творчості в російській літературі маніфестує в 1790-х роках Катерина Урусова у своєрідному програмному вірші "Години усамітнення": "От сует я удалилась, / Тишиною оградилась, / В сердце чувствую покой. / Музы, зря мою свободу, / Пить велят Кастальску воду / И беседуют со мной" [20, 547], а в другій половині наступного століття співзвучні їй будуть вірші Кароліни Павлової: "Всё объясню: пишу не для потомства, / Не для толпы, а так, для никого" [17, 91] і "Заглушишь ты дум отзывы, / И не дашь безумцам ты / Толковать твои порывы, / Клеветать твои мечты" [21, 98]. Недарма російська поетка кінця XVIII століття Наталя Старова в своєму "Почутті вдячності", насамперед попередивши, що "не пела я мужей на лире" [19, 103], відкрито дивується у фіналі вірша незаслуженому (чит. – небажаному) чоловічому погляду: "Мне дивен муж великодушный, / почтивший слабу песнь мою" [19, 104]. Не виключно й Олена Пчілка в інтродукційному вірші феміністського "Першого вінка" невипадково звертає увагу "славутніх митців", що їх "суд не має осягати / Спробунки нашії отсі. / Для душ несміливих, лагідних / Ми теє слово подаєм – / І в їх, у сестер наших рідних / Покличем слово навзаєм". Можна припустити, що за небажанням вплутувати чоловіків у свої "жіночі справи" ховається не стільки страх авторок критики як такої, а зрозуміле небажання (оговорене, звичайно, численними етикетними "не варті ми уваги") приймати оцінки, заздалегідь історично орієнтовані на маскуліністське (а значить, неадекватне) прочитання.

Що стосується призначення етикетних формул, то цікавим прикладом тут є передмова до поеми 1774 року "Поліон" Катерини Урусової, в якій поетеса пише: "Я плекаю надію, що читачі мої, поважаючи стать мою і перші мої спроби (...), зможуть вибачити похибки, які тут є; чим заохотять несміливу Музу мою до подальших вправ" [27, 3]. У заохоченнях, вочевидь, не було браку. Але природа цих схвалень (навіть найбільш лояльних серед них) часом сумнівна. Відтак С.В.Руссов обирає епіграфом для свого каталогу російських письменниць слова І.В.Кіреєвського: "Мені завжди хочеться вклонитися всюди, де я бачу талант. Але жінка з талантом має в собі щось особливо привабливе" [22, 2]. І Киреєвський не одинокий в своєму захопленні "тендітними піїтами". "Посередній витвір жінки має дужчий над нашою статтю вплив, ніж зразковий твір чоловіка, – зауважує один із шанувальників красної словесності XVIII століття: „Читаючи перше, ми уявляємо саму авторку, переміщаємося у кабінет, бачимо прекрасну, цілуємо руки, що зображують думки її та почуття, та самі прагнемо наслідувати їй" [цит. за: 4, 18].

"Смиренний", "граційний", "непорочний", "невинний", "витончений" – усі ці епітети більш ніж ходовий товар в літературно-критичних публікаціях, присвячених жіночій літературі. Вони визначали й обмежували можливості жіночої творчості не тільки у відверто мізогіних виступах на кшталт "Жінки-письменниці" М.В.Верьовкіна (Рахманова) [див.: 7], але й у, так би мовити, співчутливих статтях. Самі ж поняття "письменниця", "жіноча література", "жіноча творчість" формуються в російській культурі 1810–40 років. Точніше, говорити про російську жіночу літературу критики починають не як про милий курйоз, дозвіл ніжного пера і домашню визначну пам'ятку, а як про соціокультурне явище.

Але водночас із тим формується традиція використовувати поняття "жіноча література" як оціночну категорію. Так, у статті "Про російських письменниць" згадуваного уже І.Кіреєвського є фрагмент, де йдеться про вірші Лісіциної, що "мають право на почесне місце не лише дамській літературі" [13, 131], тобто схвальним для письменниці є перехід на вищий щабель художності, а саме в царину не-жіночої літератури. Наскільки традиційним стало таке вживання поняття, свідчить, наприклад, висловлювання "живого класика" сучасної російської літератури Ніни Садур. Садур, яка, до речі, увійшла в склад чи найпершого феміністично зорієнтованого літературного угрупування (пост)радянського простору "Нові амазонки", в одному зі своїх численних інтерв'ю зауважує: "Я відношу поняття "жіноча проза" до віянь моди і добачаю в ньому дискримінацію. Я б жіночу прозу оцінила як якесь зведення рахунків з чоловіками" [26]. Цікаво, що далі в бесіді письменниця фактично дає визначення соціокультурному феномену жіночої прози, співвідносячи його із своїм творчім методом: "Звичайно, всяка творчість, і моя в тому числі, не може бути не забарвленою статтю. Я жінка і досліджую світ наданими мені можливостями" [26]. Отже, детально усвідомлюючи свій творчий метод як ґендерно маркований, відома авторка не бажає бути названою в категорії, яка вміщує ад'єктив "жіноче". І цей негатив, пов'язаний стосовно літературного твору з концептом "жіночий", має, зрозуміло, своє культурно-історичне коріння.

Як жодний інший критик першої половини XIX століття, щедрим на висловлювання на адресу жіночої літератури був В.Г.Бєлінський2, варіюючи їх за ступенем наочності від "ця книжка вміщає дев'ять повістей, створених дамою і перекладених дамою. Але ні та, ні інша обставина не відбирає гідностей і твору, і перекладу" [5, I, 189] до "у Франції пишуть багато жінок, деякі з них пишуть (дивна справа!) добре" [5, I, 206]. Одначе зупинимося докладніше на досить великою за обсягом роботі Бєлінського, на прикладі якої можна простежити, як формується заснована на патріархальних началах традиція нового, серйозного критичного ставлення до жіночої творчості. Мова піде про широко відомий програмний виступ критика "Сочинения Зенеиды Р-вой". Названу статтю прийнято вважати переламною щодо поглядів Бєлінського на жіночу літературу [див.: 1; 23, 14–15], але насамперед саме вона закріплює за жіночим твором ті категорії реальної критики, які співвідносяться з поняттям "маргінесу". Проводячи детальний аналіз творів Олени Ган, пригадуючи імена багатьох інших письменниць, фактично аналізуючи стан російської жіночої літератури 1840-х років, критик, тим не менш, має не меті, здається, не визначити специфіку жіночої творчості як такої, а підтвердити сформовану модель соціальної, суспільно-значущої прози як єдиний можливий напрямок розвитку літератури. Зрозуміло, що вся передуюча високим громадським ідеалам література маркується Бєлінським як інфантильна, незріла, дитяча (стаття навантажена висловами типу "по-дитячому ідеально й по-дитячому неправдоподібно" [5, VII, 617], "дитячо й солодкувато ідеальна" [5, VII, 672], "пансіонський твір" [5, VII, 673] тощо), суто дилетантська, а для більш наочного втілення отримує образ романів Марії Ізвекової, віршів Анни Буніної та інших "плодів невинного дозволу, поетичного плетення панчіх, римованого шиття" [5, VII, 654]. При цьому уявлення про жіночу твори, які підпадають у авторитетного критика під категорію пустих балачок, "чотирьохтомних нулів" [5, VI, 386], часом є суто теоретичною: він інколи проговорюється, що деякі з названих текстів ніколи не читав. Самі ж твори Ган (талант якої, щоправда, "не був розвиненим", бо "окрім таланту має бути напрямок таланту" [5, VII, 670]), більш-менш відповідають завданням ідейної серйозної літератури, які проголошуються у статті. Бєлінський відзначає у письменниці не лише "повноту почуття", але й думку. Але думку цю, за словами критика, вона промовляє, не розуміючи її: Ган визначено існування факту (обмеженість жіночого життя "кораном суспільної думки" [5, VII, 666], перетворення жінки на річ), але не усвідомлена його причина. Отже, талановита (а це особливо підкреслюється Бєлінським) письменниця постає в роли дитини, котра починає відчувати й усвідомлювати, але потребує настанов "старшого товариша", а жіноча література автоматично відсувається у царину дитячого та вторинного. Саме таку ситуацію інфантилізації жіночої літератури описує В.Агеєва: "У першій половині ХІХ ст. критики любили особливо наголошувати несамостійність жінок-авторок, вказували на спонукальний вплив родини, батька, брата, чоловіка, на покровительство когось із мужчин-письменників. Без такої опіки входження в літературний світ, майже цілковито чоловічий, і публікація творів була, очевидно, зовсім неможливою" [3, 22].

Loading...

 
 

Цікаве