WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Чоловіча парадигма фольклорної традиції нижньої Наддніпрянщини - Реферат

Чоловіча парадигма фольклорної традиції нижньої Наддніпрянщини - Реферат

Найповнішазбірка усної народної прози Нижньої Наддніпрянщини, до якої входить значна частина матеріалів, зібраних упродовж ХІХ – ХХ століть, – "Січова скарбниця" [20]. Серед оповідачів етіологічних та апокрифічних легенд в ній лише сім жінок, і жодної оповідачки не зазначено у таких об'ємних розділах збірки, як "Ой Січ – мати", "Великий Луг – батько", "Славні лицарі", "Хто на Кубань, хто за Дунай". Історичні легенди та перекази у жіночому виконанні фіксуються переважно у другій половині ХХ століття, коли на досліджуваній території, як і скрізь в Україні, основною носійкою фольклорної традиції стає жінка.

Відповідає ґендерній та жанровій природі творів характер їх героїв/героїнь. У легендах та переказах про запорожців, що фіксувалися виключно від чоловіків, персонажі-жінки практично відсутні, оскільки йдеться про життя чоловічої спільноти, якщо і згадується про жінок, то жартома [12, 103-104], або з пересторогою [1, 22; 26, 228-229]. Втіленням жіночого віроломства та ворожнечі у фольклорі Запорожжя стала Катерина ІІ: саме про цю жінку, що забажала зруйнувати традицію та ступити на запорозькі землі і за наказом якої зруйнували Січ, складено багато переказів, але образ її в наративах, на відміну від історичних пісень, де ставлення до неї коливається від "Катерина – суча дочка" до "Катерина – мати наша", має лише негативні конотації. Її дії розглядаються як справджене відьомське прокляття-пророкування, що від жінки Січ загине.

Легенди та перекази про запорожців та Запорожжя поза територією Дніпрового Низу також побутували в основному в чоловічому середовищі, про що свідчить, наприклад, збірка П.Куліша, у якій є розділ "Оповідання про запорожців" [24, 42-52], одне з яких він чув від Т.Г.Шевченка [24, 43], а інші записав від селян-чоловіків.

Характерною особливістю фольклорної прози Нижньої Наддніпрянщини є антитеза чоловічого та жіночого чаклування. Розповсюджені легенди про запорозьке характерництво та окремих характерників, найзначнішими з яких були видатні кошові та писарі. У свідомості українців характерництво – явище суто запорозьке. Це чаклунство воїнів, і застосовують його найчастіше для отримання перемоги над ворогом. Взагалі воно спрямоване на позитивну для "своїх" – представників власної спільноти – дію, на їх захист та допомогу. Жіночі чари, як правило, у фольклорі регіону мають деструктивний характер і спрямовані проти чоловіків або на нанесення господарчих збитків.

Серед легенд та переказів про скарби значна частина запозичена чоловіками від чоловіків та побутує в чоловічому виконанні. Лише поодинокі тести записано від жінок. І якщо у чоловічому репертуарі переважають мотиви закладання та знаходження скарбів, що у регіоні називаються виключно кладами, вигадка – на другому плані, часто це хронікати, то в жіночому – перекази про клади набувають містичного звучання, всі відомі зафіксовані тексти мають форму фабулату.

Відрізняються за загальним характером мотивів і персонажів топонімічні перекази з репертуару чоловіків (де їх значно більше) та жінок. У записах від осіб слабкої статі найчастіше героїня – дівчина або жінка, в основі фабулату – мотив кохання [20,283; 3, 359]. У записах ХХ століття з'являються героїчні мотиви, які домінували у "чоловічих" топонімічних переказах ХІХ століття. У "жіночих" текстах часті посилання на те, що вони засвоєні від дідів та батьків: "Старі наші батьки і діди розказували..." [20, 331].

У різні часи на досліджуваній території записувалися народні пояснення різних географічних назв та локусів. У збірці Я.Новицького "Народна пам'ять про Запорожжя" зафіксовано 23 хронікати [16, 63-66], що пов'язують виникнення топоніму з ім'ям, прізвиськом чи пригодою запорожця, і жодного – твореного від жіночого імені. Звичайно, це відповідає назві та меті збірки і стану традиції на території, що була центром Запорозьких вольностей. Але практично та сама картина спостерігалася В.Ястрєбовим у місцевості, яку він назвав "запорозьким захолустям" – Єлизаветградському та Олександрійському повітах Херсонської губернії. У його "Матеріалах..." серед наведених топонімічних хронікатів 25 пояснюють творення назви від запорозьких прізвиськ бо імен (навіть балка Вербова від прізвища запорожця Вербового), 6 – від імен та пригод гайдамаків, 4 – від колишніх володарів землі, 9 – від інших чоловіків (пастухів, подорожні тощо) і жодного (!) від жіночого імені [13, 188]. Така ситуація зумовлена тим, що довгий час тут селилися лише або переважно чоловіки й історія краю не асоціюється з жіночими іменами.

Сучасне дослідження топоніміки центру колишнього Запорожжя засвідчує збереження великої кількість відантропонімних топонімів, серед яких переважають утворення від чоловічого імені (Василівка, Верхньотарасівка тощо), прізвища або прізвиська (Богунове, Бузівка, Верещагівка тощо). Цікаво, що на відміну від картини кінця ХІХ століття, коли в топонімічних переказах переважали згадки про козацтво, в усних джерелах ХХ століття, на які спирався автор історико- топонімічного словника В.А.Чабаненко, із запорожцями пов'язані назви річок, заток, урочищ, каменів, скель, могил, значно рідше – назви селищ, що утворені на місцях колишніх козацьких зимівників. Таким чином, з іменами степових лицарів асоціюються переважно назви природних локусів, а не ознаки "цивілізованого" світу. А оскільки творення природних локусів – справа, що потребує надлюдської сили, то й топонімічні твори про них часто фіксуються у формі легенд, у яких всі запорожці або окремі представники спільноти наділяються надприродною силою, іноді – рисами міфологічних героїв.

Особливості ландшафту зумовили і велику кількість топонімів, утворених від імен та прізвиськ рибалок, мабуть, частина їх була запорожцями, але сучасний фольклор цього не визначає. Деякі топоніми, за народною версією, зумовлені прізвищами або іменами першопоселенців у посткозацький період або володарів маєтків (останній випадок характерний для різних місцевостей). Значно рідше виникнення топоніму пояснюється в народному середовищі якоюсь трагічною подією, що трапилася в цій місцевості. Героями таких хронікатів можуть бути як чоловіки ("Бандура – брід на річці Кінській біля с. Приморське. За переказами, тут утопився якийсь бандурист" [25, 19]), так і жінки (Явдошка – протока, яку назвали так, оскільки „одні кажуть, що тут якась Явдоха любила прати, інші – що вона тут загрузла, а ще інші – що втопилася" [25, 260]). "Жіночі" топонімічні хронікати та перекази найчастіше – результат народної етимології іншомовного слова: "Арина – рукав Кінської..., варіанти назви – Ирина, Ірина. За місцевим переказом, тут утопилася жінка з таким іменем". Дослідники припускають, що назва походить від тюркського слова арим, яка означає "велика улоговина, западня" [25, 7] .

Лише незначна кількість топонімічних легенд та переказів пов'язана із жіночими іменами, найчастіше і записані вони від жінок. Основними мотивами цих творів є нещасне кохання або родинне життя. Неродинні мотиви поодинокі як, наприклад, у записаній Д.І.Яворницьким у 1905 році від Наталки Крутій легенді про Перуна, що є контамінацією легенди, казки та переказу про скарби, а чула вона її "від дідів" [10, 123-124]. Дуже рідко легенди про походження "жіночого" топоніму розповідають чоловіки, як, наприклад, твір про Марусину вербу [20, 354] або про народження Катериною Другою дитини на шляху до Запорожжя, від чого і пішла назва міста Пологи [2]. Відомі записи від жінок та про жінок зроблені вже уХХ столітті і часто, як і раніше, жінки перейняли твори від чоловіків. Розповідаючи у 1978 році про могили Гострі, Федора Шамрай згадала: "...старі наші діди й батьки розказували..." [20, 331].

Loading...

 
 

Цікаве