WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Образ Офелії в ліриці Оксани Забужко: ґендерний аспект - Реферат

Образ Офелії в ліриці Оксани Забужко: ґендерний аспект - Реферат

Образ Офелії в ліриці Оксани Забужко: ґендерний аспект

У новітній європейській культурі спостерігається актуалізація символів, традиційних структур, створених літературою попередніх століть. У світоглядній парадигмі Європи важливе місце посідає міф про Гамлета, образ якого втілює інтелектуалізм, рефлексійність і пасивність сучасної людини і є одвічною таємницею, яка приваблює і вчених (філософів, культурологів, соціологів, психологів, психіатрів), і письменників. Різноманітні інтерпретації „гамлетівського" міфу зустрічаємо і в представників різних шкіл літературознавства (міфологічної, структурної, психоаналітичної, деконструктивістської та ін.).

Важливою тенденцією функціонування традиційних образів і структур у сучасній літературі є їх переакцентування з певного погляду, зокрема з ґендерного. Відповідно, центром шекспірівського „Гамлета" стає образ Офелії, яка посідала в оригінальному творі маргінальне місце. У поезії ХХ століття її образ відтворили Георг Гейм („Офелія"), Анна Ахматова („Читая Гамлета"), Марина Цвєтаєва („Офелия – Гамлету", „Офелія – в защиту королевы", „Діалог Гамлета с совестью", „На назначенное свиданье..."), Віслава Шимборська („Решта"), а у вітчизняній літературі Емма Андієвська („Плач по Офелії"), Олег Зуєвський („Плач по Офелії"), Оксана Забужко („Монолог Офелії", „Офелія і „мишоловка", „Офелія – Гертруді").

Загалом для поезії останньої авторки характерною рисою поетики є трансформація традиційних образів і сюжетів з ґендерного погляду („Клітемнестра", „Задзеркалля: пані Мержинська", „Полон Рогніди", „Попелюшка (Сучасна версія)", „Балада про горду царівну"). На перший план виходить проблема природи жінки, її ролей у суспільстві, творчої самореалізації, трагічності буття. Оксана Забужко неодноразово зверталася до образів „Гамлета" і в науковій, і в художній творчості. В інтерв'ю письменниця зізнається, що в юності шекспірівська трагедія справила на неї величезне враження, і до сьогодні залишається в центрі її рефлексії. Це підтверджують численні звернення авторки до тексту „Гамлета": Оксана Забужко постійно переосмислює мотиви й образи трагедії, використовує цитати з неї як епіграфи до власних поезії, а книгу вибраних есе поетеса назвала „Хроніки від Фортінбраса".

Українська письменниця у вищезгаданих поезіях інтерпретує не стільки сам шекспірівський текст, скільки його художні віддзеркалення у творчості інших письменників, зокрема Лесі Українки та Марини Цвєтаєвої.

У поезії Лесі Українки образ Офелії з'являється в циклі „Ритми", у вірші „Adagio pensieroso" („Хотіла б я уплисти за водою..."), і пов'язується з темою безумства. Як зазначає Віра Агеєва в монографії „Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації", „слід звернути увагу на трактування у творчості Лесі Українки поняття одержимості. Це нав'язлива ідея, дисгармонія, втрата психічної рівноваги" [2, 141] і далі: „співвіднесеність понять „безумство„ – „творчість" наявна у циклі „Ритми", етапному для мистецької еволюції поетки" [2, 141]. Теми божевілля Леся Українка торкається у кількох творах, зокрема в драмах „Кассандра" та „Блакитна троянда", намагаючись вирішити проблему оцінки психічного здоров'я і нездоров'я, пророцтва і творчої одержимості. Привертає увагу пов'язання образу безумства з квітковою символікою і в поезії, і в драмі Лесі Українки. Так, Офелія в поезії гине уквітчаною, квіти на воді авторка порівнює з відгуком своїх пісень, а драматичний твір, в якому порушено проблеми психічного здоров'я головної героїні, має „квіткову" назву „Блакитна троянда".

Подібно до Лесі Українки, Оксана Забужко також пов'язує безумство Офелії з творчістю, в її поезіях про Офелію так само наявна традиційна квіткова символіка. Але якщо Леся Українка пов'язує квіти з життям і з смертю як кінцем життя, сучасна авторка в поезії „Монолог Офелії", вустами своєї героїні пов'язує квіти з кінцем вистави – сценічного життя: „Тільки хтось, може, поплеще з ложі, / Тільки хтось квіти на кін принесе..." [7, 27]. В останній збірці поезій О.Забужко взяла за епіграф текст шекспірівської драми, а точніше, слова королеви Гертруди під час похорону Офелії: „Прощай, дитино! Квіти квітці. / Гадала я тебе за сином мати, / Жадала я, моя прегарна доню, / Сама тобі квітчати шлюбне ліжко, / А не труну" [5, 65]. Таким чином, у зображенні образу Офелії Лесею Українкою і Оксаною Забужко, стають очевидними такі спільні риси: у творчості обох авторок Офелія символізує творчу особистість, підвладну „божественному" безумству; символом якого виступають квіти.

Ще одним символічним образом безумства є вода. Віра Агеєва, посилаючись на Мішеля Фуко, стверджує: „Поняття безумства й води, відзначав М.Фуко, у літературі зближуються: „...одне безперечно: у сприйнятті європейця вода надовго пов'язується з безумством" [2, 141]. Ніла Зборовська у дослідженні „Моя Леся Українка" також аналізує водяну символіку поезії „Хотіла б я уплисти за водою...": „Вода – це міфічний материнський символ. Мати-Вода забирає у своє лоно одержиму життям з її дітьми-піснями. Поховання безумного життя в материнському лоні, у водній безодні, у лагідних водних глибинах вражає своєю естетичною довершеністю" [8, 106]. Отже, вода виступає символом спокою, який можливий для бунтівної творчої особистості лише поза межами життя і постійної життєвої боротьби.

Художнє осмислення образу Офелії в ліриці Марини Цвєтаєвої є по-своєму унікальним: вона одна з перших у світовій літературі показала Офелію індивідуальністю, незалежною від Гамлета особистістю. Таким чином Офелія починає існувати у власному художньому просторі й вимірі, жити власним художнім життям. Так, у поезії „Офелия – в защиту королевы" російська авторка відходить від усталеного бачення шекспірівської героїні. М.Цвєтаєва відмовляється зображувати Офелію пасивною, довірливою, меланхолійною. Натомість авторка робить її активною, розсудливої і надзвичайно пристрасною. Офелія символізує ніжність, любов і жіночність, Гамлет – холодну розсудливу байдужість. Тому саме Офелія – природа і пристрасть, розуміє, на відміну від Гамлета, королеву Гертруду, виправдовує та захищає її. Як і в творах Лесі Українки, повторюється шекспірвський мотив „Офелія – квіти", що символізують кохання: „Принц Гамлет! Довольно червивую залежь / Тревожить... На розы взгляни!" [12, 127].

У незвичному ракурсі відтворює М.Цвєтаєва стосунки Офелії і королеви Гертруди. Вони наче давні близькі подруги, які розуміють одна одну і захищають. Так, наприклад, Офелія погрожує принцу покаранням за образу королеви: „Но если... Тогда берегитесь!.. Сквозь плиты – / Ввысь – в опочивальню – и всласть! / Своей Королеве встаю на защиту – / Я, Ваша бессмертная страсть" [12, 127].

У парі „принц – королева" наявний не тільки конфлікт поколінь, але й зіткнення обов'язку й кохання, необхідності й бажання. „Цвєтаєвський" Гамлет, який ніколи нікого не кохав, не відчував вогню пристрасті, неспроможний зрозуміти королеву, її почуття до Клавдія. Син засуджує матір за зраду батькові і через це не виявляє до неї належної поваги, про що свідчать слова Офелії: „Принц Гамлет! Довольно царицыны недра / Порочить... не девственным суд / Над страстью" [12, 127]. Офелія дає зрозуміти принцеві, що засуджувати матір, карати її замість померлого батька – не його право: „А Вы с Вашей примесью мела / и тлена... С костями злословь, / Принц Гамлет! Не вашего разума дело - / Судить воспалённую кровь" [12, 127]. Отже, конфлікт між Гамлетом і Гертрудою – це сутичка між молодою недосвідченою розсудливістю та зрілою плідною пристрастю.

Найцікавішими і найтрагічнішими у трикутнику „Офелія – Гамлет – Гертруда" є стосунки Офелії і принца Данії. Підносячи Офелію, М.Цвєтаєва засуджує Гамлета, звинувачуючи його в загибелі дівчини. У поезії „Диалог Гамлета с совестью" поетеса викриває принца. Засліплений помстою, заглиблений у себе, він виявився байдужим до чистої пристрасної Офелії. М.Цвєтаєва обурюється тим, що поки він вирішує філософські проблеми, поруч із ним гине прекрасна дівчина, гине любов: „На дне она, где ил / И водоросли... Спать в них / Ушла, - но сна и там нет" [12, 134]. Так і не пізнавши взаємного кохання, Офелія загинула, вона „...страсти хлебнув, лишь ила / Нахлебалась! – Снопом на Щебень!" [12, 135]. Однак Гамлет не усвідомлює своєї провини і глибини невідворотної трагедії: „На дне она, где ил: / Ил!.. И последний венчик / Всплыл на приречных бревнах..." [12, 134]. У даному творі, як і в поезії Лесі Українки, присутня символіка квітів і води. М.Цвєтаєва, як і українська поетеса, зображує загибель Офелії через образ квітів – єдине, що лишилося на поверхні води як згадка про дівчину. Вода так само уособлює смерть, тишу і спокій.

М.Цвєтаєва зображує самооману принца. Не розуміючи глибини почуттів Офелії, її потреби в любові й пристрасті, він продовжує запевняти себе: „Но я её любил, / Как сорок тысяч братьев / Любить не могут!" [12, 134]. Совість відкриває Гамлету очі на минуле, говорить про те, що він її любив „меньше / Всё ж, чем один любовник" [12, 134]. Прозріння приходить до принца у фіналі поезії: „Но я её - / любил ??" [12, 135]. Так Марина Цвєтаєва доводить не лише те, що принц не кохав Офелії, а взагалі нездатний любити, що він не жертва обставин і змов, а причина страждань, божевілля й загибелі дівчини. Отже, на відміну від Шекспіра і більшості його інтерпретаторів, російська поетеса бачить у творі трагедію не Гамлета, а Офелії, чиї почуття так і лишилися нерозділеними, а слова непочутими.

У поезії Оксани Забужко образ Офелії присутній у кожній збірці віршів: „Монолог Офелії" („Травневий іній"), „Офелія і „мишоловка" („Диригент останньої свічки"), „Офелія – Гертруді" („Автостоп"). Ці твори складають тематичну єдність, своєрідний „триптих". Подібно до цвєтаєвської Офелії, героїня віршів О.Забужко пристрасна, емоційна, чуттєва, але на відміну від неї – це сучасна жінка, актриса, яка виконує роль Офелії у п'єсі. На наш погляд, це має концептуальне значення.

Альбер Камю у роботі „Міф про Сізіфа. Есе про абсурд" визначає актора як один із видів абсурдного героя: „В цьому легко впізнати несвідому людину, яка прагне невідомих надій. Абсурдна ж людина проявляється тоді, коли з надіями покінчено, а розум вже не захоплюється грою, а вступає в неї" [10, 276]. Людина-актор цікавиться не іншими, а лише собою, можливими долями. Грати означає мандрувати через століття й чужі життя, переживаючи їх в усьому їх розмаїтті, наслідуючи людей, таких, якими вони є чи могли б стати. У цьому полягає абсурдність акторської долі, навіть якщо не вважати всіх акторів людьми абсурду: свої сили актор спрямовує на те, щоб бути нічим, тобто бути багатьма, він і той самий, і різний водночас, бо безліч душ живе в його тілі, і сцена дає можливість розв'язати цю суперечність душі й характеру. Максимально глибоко проникаючи в чужі життя, актор скорочує дистанцію між собою та зіграним персонажем і вже не може позбавитися ролі, стираючи межу між тим, ким хоче бути, і тим, ким він є. Таким чином, виходячи зі створеної Альбертом Камю концепції, актор не може бути нещирим на сцені, адже „...людина визначається розіграними комедіями нітрохи не менше, аніж щирими пориваннями душі" [10, 229].

Loading...

 
 

Цікаве