WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Іманентність жінки у прозі О.Забужко та Н.Зборовської 90-х років ХХ століття - Реферат

Іманентність жінки у прозі О.Забужко та Н.Зборовської 90-х років ХХ століття - Реферат

Піддає критиці та деконструює традиційний механізм бажання у суб'єктивній структурі і Джудіт Батлер (автор книг "Ґендерна тривога: Фемінізм та підрив індивідуальності" (1990), "Тіла, які означають: Про дискурсивні межі поняття "стать" (1993), "Психічне життя влади: Теорії підкорення" (1997) та ін.). Цей "механізм бажання" Дж. Батлер називає бінаризмом "вихідної гетеросексуальності бажання", який, на її думку, будується як стратегія виключення та ієрархії. Тобто в патріархальній культурі з даної конструкції виключають усіх "інших", марґінальних стосовно визнаних культурою та владою як головні типи бажання – такі, як гомосексуальні (гей та лесбійські), перверсивні тощо. Натомість будь-яке можливе допущення плюральних та множинних конструкцій бажання неминуче проблематизує й деконструює традиційну конструкцію суб'єктивності[13].

У зв'язку із появою нових практик деконструкції ґендеру, переходом до постфемінізму та "розмиванням" меж традиційних ґендерних ідентичностей, що в першу чергу пов'язане з так званим феноменом неосексуальності (гомосексуальність, транссексуальність) у сучасній феміністській теорії виникають так звані концепції квір-ідентичності [13]. Термін квір-ідентичність ("дивна", "екс-центрична") першою використала американський феміністський теоретик Тереза де Лауретис "з метою артикуляції більш складного розуміння жіночої гомосексуальності в її перетині із соціальними та суб'єктивними формами фантазму, ідентифікації та бажання. Відтак цей термін почали використовувати для опису не тільки структур гомосексуальних (чоловічих та жіночих), але й інших типів сучасних ідентичностей, які не вкладаються в рамки традиційної ґендерної дихотомії" [13, 68].

Різні аспекти квір-ідентичності у сучасній постфеміністичній теорії розглядають також такі науковці як Ів Косовські Седжвік, Елізабет Гросс та ін. Зверненням до питань жіночої тілесності та квір-ідентичності позначений і український літературно-феміністичний дискурс 90-х років ХХ ст. Про це з певністю можна говорити на основі творчого доробку О.Забужко, проза якої є втіленням "суто жіночого психофізичного світосприйняття"[3, 5], внаслідок чого героїні її творів сповнені активної тілесності та сексуальності, тобто є цілісними "не розірваними" на духовне і тілесне особистостями для яких і одне і інше є однаково важливим, а тому й однаково виразно проявляється у площині життєвої парадигми, якою у маскулінному суспільстві не передбачається представлення жіночої тілесності у світлі позитивного сприйняття. Саме тому сексуально-тілесна активність жінки О.Забужко так часто наражається на не сприйняття, а в результаті, і відсутність взаємності.

"Провокаційним, – як його називає І.Жеребкіна, – і свідомо застосовуваним засобом, який має точну й дуже часто застосовувану у філософській традиції роль здійснити функцію методологічного сумніву не стільки для того, щоб дати якийсь позитивний результат філософування, скільки для того, щоб піддати теоретичному аналізові установки традиційної культури" [2, 114] у постфеміністичній методології є практики теоретизування пов'язані із лесбійським та іншими аспектами жіночої екзистенції. До даної категорії української феміністичної літератури можна з певністю віднести і повість О.Забужко "Дівчатка" опубліковану в 1999 році у "Кур'єрі Кривбасу", в якій авторка торкнулась теми лесбіянства, яке є символічним у даному творі, оскільки воно не усвідомлене з боку героїнь. Ленця у повісті є уособленням плотської жіночності, яка прокинулась у Дарки, образ якої втілює маскулінно "правильну", "цнотливу" жіночність, хоча і з явною присутністю сильного та вольового начала у "Дарки-особистості" ("Ленця не прийшла ззовні  вона розвинулась зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби" [4, 42]).

Дане лесбійство є першим досвідом пізнання себе, свого тіла, своїх відчуттів та почуттів. Але як і жіноча тілесність, а тим паче "активна" жіноча тілесність, так само і будь-яка квір-ідентичність, в тому числі і лесбійство, були темами однозначно приреченими на осуд та не сприйняття з боку загалу. Підтвердженням цього є проекція подальшої долі Ленці (тобто долі жінки в патріархальному суспільстві із явно вираженою "активною" тілесністю), вчинки та спосіб життя якої, були категорично засуджені навіть без найменшого намаганя розібратись ким вона є в першу чергу для себе і чому так поводиться ("...ця облудна, потайна, граційна, розбещена, наскрізь порочна й невідпорно зваблива, палена зсередини невідомим вогнем Ленця-оленятко просто мусила, і то дуже рано, віднайти свій спосіб боронитися...,  затуляючись тим єдиним, чим мала: тілом. Виставляючи його міжсобою й іншими, як щита-обманку..."[4, 55]).

Намагається дестереотипізувати загальноприйняті уявлення про жіночу сексуальність і Ніла Зборовська у своїй повісті "Валя" (1999). Героїні даного твору не лише усвідомлюють та відчувають свої тілесні потреби і бажання, а й активно втілюють їх у життя  це жінки, які не бажають "зректися" свого тіла заради фахової реалізації, через що нерідко отримують тавро "шльондри"("Я, взагалі, у своєму житті знала лише одну справжню шльондру, тобто жінку, яка безкінечно міняла коханців, отримуючи надзвичайне плотське задоволення, але її більше нічого й не цікавило у цьому світі. Однак у мене було багато подруг із такою славою"[5, 240]). Проте "жінка ж Зборовської це не "агресивно-сексуальна жінка-самка, що ніяк не нажереться людським сім'ям" – це і Валя, яка із своїх нечисленних любовних пригод "лише з одним чоловіком зазнала справжньої тілесної насолоди, та й то це було декілька разів, а загалом вона від цього не страждала..."[5, 240], і Алма, яка "могла за день прийняти трьох, а то й більше, мабуть, коханців", використовуючи їх просто із матеріальних міркувань ("Мені ж треба доглядати стареньку маму, ростити дитину, піклуватися про маленьких сестер"[5, 242]), і Ріта "від (якої – О. С.) віяло якоюсь особливою чистотою і цнотою". Це жінка про яку ще Сімона де Бовуар у своїй "Другій статі"(1949) говорила, як про вільну самодостатню особистість, що здатна до повноцінного існування в "гармонії зі своїм тілом", бо ж "не довіряти своєму тілу – це все одно. Що втратити довіру до себе" [9, 173].

"До одної із пригноблюючих інституцій радикальні феміністки відносять також й інституцію материнства.

Феміністи виступають проти традиції зведення жіночої життєдіяльності до репродуктивної функції та обмеження її інтересів колом сім'ї, а також веденням домашнього господарства" [9, 170].

Досліджуючи роль Фройдових та деяких постфройдистських теорій на формування маскулінної стереотипної бази щодо суспільно-родинної місії жінки, К.Мілет у своїй "Сексуальній політиці" вдається до аналізу книжки нью-йоркських психіатра Фарнема та соціолога Лундберга "Сучасна жінка: втрачена стать" (1947). Авторка приходить до висновку, що: "Напавшись на сексуальну реформу та на її оборонців, звинувативши їх у пенісних заздрощах та випадково інтерпретуючи історію, Лундберґ та Фарнем удались до куди підступнішої "м'якої лінії", тобто уславлення "жіночості", родини, жіночої самовідданості, а надто материнства" [6, 340]. А у праці Еріка Еріксона "Жіночість та внутрішній простір" (1968) дослідниця помічає "чимало зніченості, навіть суперечливості, – пов'язаної з тим(О. С.), що він вагається між двома поглядами на жінку: Фройдовим шовінізмом і власною лицарськістю. Він прагне наполягати на тому, що анатомія жінки – це її доля (так само як і особистість), а водночас обстоює, що сформоване історично поневолення жінки слід зменшити ґалантними поступками материнським інтересам" [6, 346]. Для вченого "материнський інстинкт притаманний жінці як певне природжене "соматичне" чуття і становить її "ідентичність". Тут Еріксон, у своїх розвідках ніколи не накидаючи таких вузьких меж ідентичності чоловікам, здається, обмежує індивідуальну ідентичність жінки майже самою сексуальною основою... Період формальної освіти, коли жінці дозволено поширювати свою цікавість на сфери, "далекі від її майбутньої функції народження дитини", – це, як гадає Еріксон, просто "мораторій" [6, 345], дія якого рано чи пізно закінчується. А тому "всі етапи розвитку жінки присвячені миті, коли вона "віддасться коханню незнайомця і піклуванню про нього та його нащадків"[6, 345]. Підсумовуючи, К.Мілет зазначає, що "на його думку (Е.Еріксона – О. С.), жінки вчинять добре, поклавшись на своє "право бути лише творцем" завдяки материнству і більше нічим не переймаючись"[6, 357]. Проте, так думає не лише Еріксон, так думає основна маса чоловічого населення, не враховуючи, при цьому, думок жіноцтва з даного приводу.

Loading...

 
 

Цікаве