WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Ю.Дараган і О.Лятуринська: перегуки і паралелі - Реферат

Ю.Дараган і О.Лятуринська: перегуки і паралелі - Реферат

Ю.Дараган і О.Лятуринська: перегуки і паралелі

Ю.Дараган і О.Лятуринська – представники Празької поетичної школи – особисто не були знайомі, проте вплив збірки Ю.Дарагана "Сагайдак" (1925), що вийшла у Празі, відчували всі поети цього кола. "Він [тобто Ю.Дараган. – В.П.] помер 1926 – першого року мого перебування в Чехії, - згадувала О.Лятуринська. - Тоді я так була зайнята дозволом побуту, вступом до української гімназії, матурою і навіть не підозрівала, що десь тут лежить і вмирає поет, який зачарує мене назавжди" [6, 533]. Тому питання про творчі взаємини двох поетів не може розглядатися у площині особистих контактів, а в аспекті перегуків, навчання. Тим більше, що О.Лятуринська дебютувала значно пізніше від багатьох інших "пражан" – через тринадцять років після Ю.Дарагана. У зазначеному ракурсі творчість ні Ю.Дарагана, ні О.Лятуринської ще не розглядалася, хоч на суголосність їх творів звертали увагу і Є.Маланюк, і М.Оглоблин-Глобенко, і Яр Славутич та інші.

Мета цієї статті полягає у тому, щоб:

  • довести вплив Ю.Дарагана на О.Лятуринську;

  • простежити, як у віршах поетеси озвалися його інтонації;

  • зіставити типологічно схожі художні твори;

  • виявити перегук текстів, діалог поетів.

Правомірність запропонованого підходу обумовлена як зізнаннями самої поетеси, так і її творами, безпосередньо присвяченими Ю.Дарагану.

Цикл "Княжа емаль" О.Лятуринська присвятила, наприклад, світлій пам'яті передчасно згаслого поета, котрий здавався їй "гриднем бога сонця", "січовиком-характерником", "кобзарем козацьких походів" [6, 534-535]. Присвятою читач настроювався на віднайдення взаємозв'язку між текстами, адже згадка про Ю.Дарагана була маркером міжтекстової взаємодії. Образ поета їй навіяли його твори, тому такою разючою здавалася невідповідність між тим, що витворила її уява, і репродукцією, показаною їй пізніше О.Стефановичем. Замість вимріяного синьоокого русича вона побачила грузинський профіль, що лишився поетові у спадок від матері.

Збірка Ю.Дарагана "Сагайдак" була водночас дебютом і підсумком, синтезом громадянськи значимого та особистого. "Заголовок і психологічне значення його полягає в тому, що він є частиною початкового стимулу для ймовірного прогнозування смислу всього тексту, - підкреслює І.Арнольд, - оскільки читач знає, що він виділяє у тексті щось особливо важливе" [1, 364]. Назвою автор наголошував на бойовому характері своїх творів, свідомому заглибленні в минуле. Суспільно-політичні катаклізми викликали у нього не песимізм і розчарування, а дух спротиву, романтичний порив:

І тільки спрага, спрага волі

Так стисне горло, здавить так,

Що знов би, знов у дике поле!

Знов коні, стріли, бранці голі,

Шаблі та повний сагайдак!...[3, 158].

Деталлю "повний сагайдак" підкреслювалася готовність виборювати волю дорогою ціною. Культ волі, козацької слави звучав у збірці на різних регістрах: то ніжним сопрано, то по-молодечому завзято.

"Назва "Сагайдак" особливо влучно підібрана для єдиної збірки, – як вважають упорядники антології "Координати". – Багато віршів у ній справді – тугі і стрункі, як стріли. Крім того, ця назва пов'язана з головним тематичним колом збірки, яке стало своєрідною печаттю Дараганової творчості" [4, 23-24]. Мова йде про пильне вчитування автора у ходу історії, історіософізм його художнього мислення. Єдиною збіркою Ю.Дараган визначив тематичне коло поезії "Празької школи", виділив у ній вузлові моменти: екзотику княжої доби, велич козаччини, героїку визвольної боротьби українського народу.

До речі, саме Ю.Дарагану вдалося наголосити на інтертекстуальності творів: "Звучать, звучать в душі акорди горді, / Як із Вільгельма Теля" [3, 9]. Поет викликав у пам'яті читача згадки про шиллерівського героя, у свій вносив атмосферу чужого твору, співзвучного його власним почуванням. Згадка про вершинний твір Ф.Шиллера – "Вільгельм Телль", який автор писав, долаючи недугу, - це спроба сказати про все відразу: про захоплення народним месником, про мрію згуртуватися так проти чужинців, як у свій час швейцарці, про свою турботу лишити після себе щось на зразок шиллерівського твору, про передчуття близького кінця. Таким чином, згадка про Телля відзначалася конотативними нашаруваннями, відчитування яких міг здійснити лише наділений інтертекстуальною компетенцією читач, знайомий з історією написання та джерелами драми "Вільгельм Телль". Отже, ім'я Вільгельма сприймалося як знак, що потребує розшифрування.

Епіграфом до збірки "Сагайдак" стали рядки зі "Слова о полку Ігоревім" ("Сипахуть мі тощими тули... великий женьчуг на лоно"), що тематично перегукувалися з її текстом, у якому чільне місце відводилося княжій добі. Вірші збірки відзначалися багатим інтертекстуальним спектром: у них відчувалися ремінісценції з Й.-В.Гете ("Гай молодіє, ніби Фауст..."), О.Олесем, П.Тичиною ("Знов безжурний я, молодий!"), М.Рильським ("І хай за обрієм похмурим / Зникає синя далечінь!") та іншими поетами. Входини поета в літературу, отже, супроводжувалися визнанням класиків і пошануванням сучасників.

У пейзажній ліриці Ю. Дарагана відчувалося те ж зачудування красою світу, що і в О.Олеся. Рецепція Олесевого "чаруйсь, хмілій, впивайся" простежувалася на настроєвому, мовно-образному і звуковому рівнях, що поставали у взаємозв'язку, творячи мажорні поетичні картини.

Розплющить ранок сині очі,

Погляне з неба на струмок,

Що плюскотить, як сміх дівочий,

Хмільний од поцілунків ночі.

Безжурно-світлий, як божок [3, 58].

Сердечні відчування передавалися через ясне й блаженне сприйняття природи, враження від якої посилювалися за допомогою алітерації на з-с. Проте якщо у поезії О.Олеся домінував топос степу, то у збірці "Сагайдак", крім нього, вимальовувалися картини гір, моря, що пояснювалося, мабуть, материними генами.

Поезії Ю.Дарагана – це своєрідні мандрівки у часі: від язичництва з його анімістичними уявленнями до бурхливо-калейдоскопічного ХХ ст. Проте він намагався передати не якісь конкретні історичні реалії чи події, а сам дух доби, характерне для неї світосприйняття. Язичницькі уявлення про зміну пір року розкривалися через двобій, котрий вів Дажбог з білими кіньми зими ("Срібні сурми"). Стихія боротьби вабила поета, гоїла зранену війною душу, адже у зображених ним битвах брало верх світле, природне начало: "І гридень світлого Дажбога // Сурмить блакитну перемогу // На золотім коні!" [3, 26]. Бог сонця, від якого, як згадується у "Слові о полку Ігоревім", походили давні русичі, змальовувався захисником своїх нащадків.

Ю.Дарагана не вабила спокуса прямолінійних висловлювань. Його голос звучав природньо, мужньо і ніжно, не збиваючись ні на патетику, ні на погрозливо-металеві інтонації, притаманні, скажімо, Є.Маланюку та іншим "вісниківцям". Замислюючись над проблемою державності, поет шукав її витоків у дохристиянські часи, у Київській Русі, у добу козаччини, тобто в ті епохи, коли формувався національний менталітет, сильним був дух лицарства, що мав би надихнути сучасників на звитягу і міць. Його ідеалом була вільна людина, життєвим кредо – віра у свій народ, його майбутнє. Ліричний герой виявляв готовність "смерть, мов щастя, віднайти". Звідси відповідний настрій творів - романтично піднесений, бадьорий, рвійний, атрибути боротьби (меч, шаблі, стріли, сагайдак), що асоціювалися з силою і волею. Плекання національного героїзму, лицарського духу, "бронзи" і "металу", яких так бракувало мрійливим співвітчизникам, захоплювало поета.

Ліричний суб'єкт віршів Ю.Дарагана прагнув волі, героїчних діянь, "наповнити життя останнім змістом". Його кредо – "пишно вмерти, ясно жити!" – було співзвучне "вісниківському", проте висловлювалося без виявлених поетами вісниківського кола дидактизму та наступальності. Крім того, героя Ю. Дарагана вирізняли молодеча безжурність, історіософізм мислення і схиляння перед красою світу.

Пізній дебют О.Лятуринської пояснювався певною мірою її скептичним ставленням до своїх поетичних творів. Збіркою "Гусла" (1938) поетеса продовжила традиції гуслярів, що оспівували ратні подвиги тих, хто легковажив житттям, шукаючи собі честі, а князеві слави. Тема бойового лицарства – одна з провідних у її ліриці. Образ воїна-героя, що постійно перебував на межі життя і смерті, палав жагою помсти, поставав втіленням національного ідеалу. Для справжнього борця найвищою нагородою виявлявся "тризуба знак", а найстрашнішим лихом – страх перед ворогом, ганьба, яку можна змити тільки кров'ю.

Уже перша збірка поезій "Гусла" мала тільки їй притаманне обличчя, свою мелодію. Ця назва, з одного боку, відсилала читача до традицій гуслярів, а з другого – обумовлювала звукову інструментовку творів. Таким чином, алюзією на культовий інструмент, що використовувався ще під час язичницьких ритуалів, підкреслювалося їх значення в житті пращурів. Характеризуючи перші збірки О.Лятуринської, Ю.Лавріненко підкреслював, що вони "становлять собою суцільну сувору єдність, щось ніби на взір одної пісні, поділеної на строфи" [5, 721]. Уподібнюючись до віщого Бояна, чию манеру зважував ще автор "Слова о полку Ігоревім", поетеса вступала в діалог зі своїми попередниками, актуалізувала їх художній досвід ("Заспівай, бояне, / вдар по срібних струнах!"), брала собі у спільники відомих співців минулого. Тому й "Слово о полку Ігоревім" проступає у неї на різних рівнях тексту: системи образів, тропіки, ритміки.

І "Сагайдак", і "Гусла" – це назви-алюзії, які імпліцитно розкривали авторський задум. Сама О.Лятуринська зізнавалася у тому, який вплив мав на неї Ю.Дараган. "У мене був скарб... – "Сагайдак", - згадувала вона. – Його 1945 року забрали у мене грабіжники (По приході до Праги її арештували більшовики). З подарованим життям, рвучись до сонця, до людей, я все длялась біля дверей в'язниці, оглядуючись назад: якби попросити тих звірюк, може б віддали? Нічого більше, тільки "Сагайдак", але я не попросила. Ладо синьоокий, я не могла" [6, 536]. Вплив поета не варто зводити до наслідування, хоч воно таке ж безсумнівне, як і безпосередні присвяти йому. Світлій пам'яті передчасно згаслого поета присвячені, зокрема, цикл "Княжа емаль", стаття "Юрій Дараган". Самі поезії О.Лятуринської засвідчували "сліди" її навчання в улюбленого поета, відверті зізнання у збереженні минулого як запоруки майбутнього ("Я попіл бороню батьків, / героїв славу, честь борців").

Перегук текстів виявлявся в особливій прихильності до язичницького пантеону богів (Дажбог, Сварог, Перун, Стрибог та ін.), у переживанні напружених моментів бою, в поетизації стріл як невід'ємного атрибуту боротьби. Порівняймо: "То я та вітер в дикім полі, / Отруйні стріли, сагайдак..."(Ю.Дараган); "Устами славлена / стріла стужавлена. / Хвалена, хвалена, / в отруті калена! / Стріла окрилена, / стріла доцілена" (О.Лятуринська). Важливим для сприйняття текстів поетеси є відновлення пропущеного чи того, що під ним розумілося. Номінативні конструкції, до яких О.Лятуринська любила вдаватися, передбачали сприйняття того, що прочитувалося між ними, тобто були розраховані на вдумливу рецепцію читачем.

У циклі "Княжа емаль", що дав назву усій збірці, поетеса звеличувала звитяжний дух народу, репрезентований діями Олега Віщого, Святослава Хороброго, Ярослава Осмомисла, той дух, котрий став запорукою усіх подальших злетів. Почуття лицарської честі, доблесті у віршах О.Лятуринської поєднувалося з мотивом державності, "святої війни" за волю, яка вимагала мобілізації всіх сил: і матеріальних, і духовних, скріплених вірою у "не позичених", а своїх, язичницьких, богів. Живучість дохристиянських вірувань, буття Бога в людській душі ("Ти ще не вмер, ти ще не вмер! / Через розбурханий Дністер / з Дніпра ти видибаєш, Боже! / Впадуть долів боги ворожі") – ті константи, що забезпечують безсмертя народного духу.

Loading...

 
 

Цікаве