WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню” - Реферат

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню” - Реферат

Передостанній розділ знов актуалізував форму мандрівних нотаток. На цей раз поетичний "щоденник" конкретних і часопросторових координатів (у "Нелітаючих птахах" це 2 лютого 1997 р., купе 423-го потягу Київ-Тернопіль, мандрівка перша) передає погляд культурної людини західного світу на українські "недопорядок", не тільки залізничний, та безголів'я. Ліро-епічна поема не ідеалізує Україну й українців, опановуючи часом осяги чорного гумору (епізод із оббитим носом). Невеселими є реалії дійсності (затруєне повітря і тому подібне). Сюрреалістичним – малювання сучасного українського простолюдина з "кучмовозиком". Не умовна, а, здається, реальна вагонна бесіда, з якої постає ненормальний триб життя з пияцтвом на "червоні" свята й у чорні будні, жахливий визнанням такого вегетування за нормальний спосіб людського існування. Неонатуралізм вуличних чи метрополітенівських епізодів із прохачами, каліками, повіями й терпінням старих жінок, як тієї пенсіонерки, котра мучиться, прогодовуючи внуків за мізерну пенсію, – контрастний до епізодів поеми "Рим". Такою сама за себе говорить неприкрита "трагедія оголеного життя" в цій "заґратованій зоні божевілля". Пером авторки водить тут євангельська істина "Не судіть...". В поемі "Нелітаючі птахи", яку можна розглядати як дзеркальний відбиток мотивів лукавої української радянської поезії, фігурують нові українські соціальні й сатиричні контрасти, загострено-карикатурні образи (пузата золотозуба баришня в норковій шубі). З її появою пов'язаний крамничний епізод уводить оригінальний прийом мовотворчості: поетка за моделлю прози В.Винниченка вводить російськомовні репліки в українській графіці чи й русизми ("глаза" тощо) в авторську мову задля відтворення мовної картини Києва, де "матушка Росія" ще мертвою не стала. Серед отакого чорного "сюру" надію письменниці дарує хіба що хтонічна пам'ять роду, в якому українки були берегинями як родинних вогнищ, так і кращих етнічних традицій, та ще патріотична опінія старенької бідної жінки: "Але Україну Маємо І нікому Не віддамо..." [1, 174].

Цей песимістично-оптимістичний твір про тяжку дорогу Вкраїни до себе самої, про розбиття рідного роду чужими впливами є далекий від пасторальної ідилії малюванням української руїни. Гарний настроєвий крайобраз із зимового вікна потягу закономірно переводиться в фіналі в площину патріотичного вислову, своєрідної нової клятви Гораціїв: "Яка убога Ти не була б, Україно, Ти найгарніша, Найщиріша Є мені – Від усіх Чужих Країн у світі" [1, 176]. Саме тому й провідують українську мандрівницю жаль при полишенні батьківщини – нехай і "радости безрадісної" своєї. Тому й висловлює вона афористично українознавчу науку і священну правду вкорінення в нашій землі ("Ми котимось за вітром" ), етнодидактичну настанову ("Хай гіркота полину"). Предмет ліричних розмислів становлять у передостанньому розділі й вічні теми – мистецтво ("Найважче мистцеві"), охоплення правдивої краси ("Візьми фарби і палітри"), кохання, саме швидкоплинне життя. Декотрі з віршів – із четвертого по сьомий – могли б знайти своє місце у заключній добірці мініатюр. Живе-бо в них дух максими, вишукане вміння конденсувати думку й переживання. Свого роду диптих утворюють ліричні поеми "Келих отрути"– "Таїна барви". В першій інтимні мандри героя від жінки до жінки придаються для розкриття неперебутності його пам'яті про ту зі спомину, з котрою злився колись душею. Рефренна мова квітів, гуцульський "кольорлокаль" утривалюють образ палкої гуцулки, княгині-чаклунки, преніжної жінки. Багата мова ліричних переживань, сам образ героїні (спорідненої з Туркинею Ольги Кобилянської), ідеальної й водночас живої в свідомости чоловіка, є придбанням українського літературного Декамерона. Обернена ситуація в "Таїні барви". Чуємо тут жіночий голос. "Він" у її монолозі – леґінь, карпатський "майстер правдивий". Цю біографічну лінію привабливо аплікують гуцульські фольклоризми (батько героя – вітровий хлопець). Зустрічі двох мають паралелями народні мелічні акорди, скажімо пісні літературного походження ("Виклик" М. Старицького). Багата символіка твору – місячна, гірська й ін., утім полум'я й огню, що є кодом сердечного жару героїв. Ця символіка, пролонгована в вірші "На скроні білих яблунь", розростається в життєве кредо – пронести крізь шторми життя та в полум'ї долонь тремтливу свічу, розпросторюється в виболене сакрум – "Щоб тільки Люди Не цурались Рідної Землі..." [1, 223].

Завершальний у новій книжці, як і у "Крижаному цвіті" й "Кольорах вітру", розділ поетичних "окрушків" налічує їх усього 86. Вони не лише порушують ту чи ту тему багатоаспсктного буття, а й упроваджують стислі.та посутні розмисли авторки про життя і мистецтво, зло й добро, гріх і чистоту, любов і кохання, терпіння і печаль тощо. Жанрово ці "зернятка" згущеної мислі споріднені з філософською максимою, лаконічним апологом, паремією, а то й японським гокку. На мінімальній площі – а здебільшого недомовлені слова віршем ототожнюються з дистихом чи катреном – Д. Рихтицька вміє розкрити дар проростання думки, здатна стисло немало сказати розумові й серцю з погляду вічності. В кількох випадках поеткою цікаво підхоплюється класичне мотто і дописується по-своєму, як слова Лесиної Мавки про Лукаша – "Щоб своїм Життям До себе Дорівнятись..." [1, 248].

А от мініатюра "Стерши крила" є парафразом славнозвісних "Журавлів" Б.Лепкого в тому ж драматичному емоційному регістрі та на засновку образності попередника. Астрофічні рядки являють образ авторки в умовно-автобіографічному дзеркалі ("Мадонна з печальною красою") чи оприлюднюють її естетичні засади й парадоксальні спостереження ("Муза буває...", "Поет – це копальня золота"), найчастіше – життєву філософію духовності, стоїцизму. Критика моральних вад ("Часто очі") та піднесення їм на противагу власне жіночих етичних цнот ("Горда нескореність"), туга за катарсисом і релігійна апріорність, риси питомо українського кордоцентризму й ескейпізму, самобутні вигини думки й образно-версифікаційні знахідки ("На шляху Пізнання Є утіха І ридання" [1, 260]), багата мовна палітра, що деколи "олітературює" гуцульські фонетичні норми ("...я тьижко Люблю Скрипаля"), – характерні риси мініатюр. Оригінальна гра слів супроводжується витворенням філософського неологізму: "Будь-яке Щастя Короткощасне" [1, 234].

"Магія вогню" вірна щасливо знайденому інваріанту віршування – "звільнені" вірші Дарії Рихтицької, інтоновані по-розмовному природно, часом наближаються до силабо-тонічних метрів, але не дотримуються їх. Музичний слух і фразовий ритм переборюють закономірності в чергуванні стоп. Збережено й самобутню архітектоніку поетичної книжки з великими чистими екранами-полями обабіч тексту. На них читач може спроектувати побачене в образній уяві. Завдяки такій фактурі рядки-словообрази, "впірнаючи" один за одним при читанні в серце і розум адресата, надають карбовано-енжамбеманного темпоритму рецепції тексту. Шукання нового і гарного світу Рихтицькою-поеткою оформилося в музику її слова, добуту за допомогою легкості й гнучкості мови, свідомих цезур, алітераційної й асонансної евфонії, чергування окситонних і парокситонних клаузул, відлунь народного мелосу. Це свого роду цехова печать всієї майстерної творчості поетки. "Магія вогню" виявила: процес звужування і поглиблення таланту Дарії Рихтицької успішно дійшов завершення, ввібравши досвід пережитого та збагатившися набутою рівновагою, але й небайдужістю невгашеного духу. Магія таланту, влада жіночої вишуканості письменниці, її лірична теплота і поетична ласкавість стали цінним дарунком читачам, неповторною актуалізацією ґендерної ідентичності.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Рихтицька Дарія. Магія вогню / Поезії. – Дітройт, 2000. – 270 с.

Loading...

 
 

Цікаве