WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню” - Реферат

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню” - Реферат

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович "Магія вогню"

Літературно-критичний дискурс поцінування цієї ліричної збірки (виданої в Детройті, 2000) відомої в США і в Україні письменниці варто розпочати словами автобіографічного роману "Нотатки Мальте-Ляврідс Бріґґе". Його автор Райнер Марія Рільке проникливо ствердив: небагато користі з віршів, коли писати їх надто рано. Варто, навпаки, вичікувати з їх писанням довго, – адже навіть заради одного вірша треба бачити багато міст, людей і речей, знати звірів, відчувати, як літають пташки, треба збагнути, яким порухом відкриваються маленькі квітки раннього ранку. Врешті, треба багато пережити, треба мати що згадати. Але й тоді не треба квапитися переливати спогади в поетичні ритми. Тільки коли вони повернуться і стануть нашими кров'ю, поглядом і порухом, безіменними і вже невіддільними, – тільки тоді зможуть вони перетворитися в суте золото поезії. Мудрість Рільке справджена, зосібна, ДарІєю Рихтицькою. Віршуючи з дитинства, поетка тільки в зрілому віці дебютувала книжкою "Шовкова косиця". В тих же 90-х роках спромоглася засвідчити свій творчий розповень іще двома збірками "Крижаний цвіт" і "Кольори вітру". Принагідно зазначимо, що авторці поталанило й на гарний літературознавчий осяг власної художньої продукції (передслів'я Аріядни Шум).

Завданням цієї студії – схарактеризувати перекрій творчости Дарії Рихтицької від 1995 р., яким датується найраніший твір-щоденник віршем "Рим", оцінити вагу і мистецьку вартість книжки "Магія вогню", що розкривають сучасне поетичне обличчя авторки. Насамперед варто підкреслити: письменниця залишилася вірною собі, власній життєвій і мистецькій філософії – виразу рафінованої жіночої рації, що доповнює часом однобоку чоловічу, не відмовилася від уже апробованої художньої манери і специфіки вишуканої форми "звільненого" вірша. Звичайно, від "Кольорів вітру" минуло не так багато часу для помітної еволюції. Проте, ймовірно, саме як тенденцію розвою авторки можна потлумачити підвищення питомої ваги "повноформатніших" творів – доказ розширення "художнього дихання" поетки. Це розпросторення самовияву ліричної героїні наводить на думку, що десь від середини 90-их років Дарії Рихтицькій усе тісніше ставало в малому "метражі" артистичного вислову (при тім франківський потяг до "мікроскопічності" як вияв влади канону і впливу метра-краянина не заник, – у новому виданні маємо цикл мініатюр "Недосказане слово"). Що ж стосується якісних видозмін, відзначимо: мистецька самореалізація супроводиться в авторки дещо вищою мірою внутрішньої напруги і пружності вірша, внесенням оригінальних мотивів ув особисту лірику. При плеканні постійних тематично-настроєвих комплексів (насамперед пов'язаних із Україною й особистим життям ліричної героїні) зросла щільність образів, місткість ліро-драматизму.

Вірші "Магії вогню" уклалися в симетричні розділи з полісмисловими заголовками "Дерева вмирають стоячи", "Зростання спраги", "Двері ілюзій" і "Хрест навхрест". У кожному більше десяти творів, що постали в Детройті впродовж 1998-1999 років, а також в Україні (від 1997 до 1999) і Римі (1995). Композиційним завершенням книжки є трохи менше ста філософських ізгаданих мініатюр. Артистичної суцІльності компонуванню додає досить послідовне дотримання принципу відкривати розділи лапідарним віршем, що виконує функцію своєрідного поетичного камертону.

Препозицією першого розділу стали слова щирої сповіді жінки-українки про любов до рідної країни України ("Багато доріг..."). Із цих рядків, неначе промені-радіуси з центру, проростають у подальших творах мотиви (як-от чужини) й версифікаційні вирішення (поява римованих рядків, які партією скрипки в оркестрі відбивають лейтмотив "країна Одна – ...Україна"). Як і в попередній книжці в розділі "Обрій сподівань", концентр України зосереджений у першій частині. Адже Батьківщина є головним пафосом і болем поезії Дарії Рихтицької. Дійові особи розділу "Дерева вмирають стоячи", чиї образи проходять перед мисленим зором і художньою уявою поетки, - Марія Заньковецька, митрополит Йосип Сліпий, власні батько і брат, сама лірична героїня, котра ввібрала немало рис авторки, подружжя А. Пашко і В. Чорновіл, – виступають утіленнями української душі, речниками й оборонцями, а дехто й жертвою української ідеї. Психологічний, узагалі духовий зв'язок із образом України – не книжкового походження. Він переймає особистісні вірші, пейзажні образи, навіть римські поетичні шкіци. Наприклад, центральний персонаж ліричної поеми "Білий голос" – золотокоса дівчина, замкнена від народження за ґратами, могла б по-Шевченківськи ствердити: її доля є часткою долі її батьківщини. Притчева, "відфольклорна" фактура твору ввібрала й органічно перетопила в мистецькому горнилі реалії минулого й теперішнього. Так, на обставини колоніальної підлеглості України натякають алюзії "холодні Сибіри", уярмлені люди без національної нам'яті, прибульці, які "Свої порядки Наводять, Навіть Дівочі Пісні Чужими Словами Баламутять" [1, 14].

Морально-етичний осуд сучасних деформацій побуту краян утілено в експресивних образах "келихів отрути" горілчаної й "голосіння плаксивого гармошки". Стилістика поеми резонує докором болю громадянам незалежної Украни, суголосним українській літературній класиці. Принаймні очитаному в ній оку бачаться асоціативно спорідненими риторичні запитання Дарії Рихтицької: "Чому Не стукотять Молотки При будівлі Нової світлої Хати?" та "Як довго Ще буде Прокляття Над народом тривати?" [1, 15], з одного боку, й аналогічні конструкції в "Думах старика" О. Кобилянської і в вірші "І ти колись боролась, мов Ізраїль..." Лесі Українки відповідно. Гран автобіографізму в багатостраждальному сподіванні героїні-дівчини в настання кращих часів для рідної землі; генетично успадкована в античних мудреців віра в спромогу знайти людину навіть у темряві; співдія виражальних засобів неоромантики та оновлених імпресіонізму й експресіонізму; драматизм і алегоричність, дечим зіставна з "Осінньою казкою" тієї ж Лесі Українки; неочікувані прориви рим ("Темниці Без світла І зірниці", "Очі мали Колір Ночі" – тут і далі виділення наші – В.П.), загалом ізведених у поетки до "кістякового мінімуму" (Ю. Шевельов), – усе це видається симптоматичним у доробку письменниці другої половини 90-х років.

"Мариво війни" і "Терни жалю" актуалізують пам'ять серця про брата Мирона, вояка УПА, та батька авторки. Цим обидва твори спадкоємно підхоплюють меморативну лінію попередньої збірки ("З колючих страстей випливає самотність..."). У першому з них жахлива неонатуралістична візія розпросторюється у вражаючий малюнок етапування ешелонами, в небайдуже "літописне" посвідчення про репресії над тими, хто став на прю з Гітлером і Сталіном, викінчуючися сюрреалістичним видінням "З обмотаних Ганчір'ям Ран Сочився Біль – Моєї провини..." [1, 18].

''Терни жалю" являють хист до миттєвого психологічно-словесного "портретування" (образ батька в дзеркалі споминів). Дарія Рихтицька зуміла заразом схопити стосунки генерацій у плині часу, передати духовий зв'язок українських батьків і дітей, відтворити в техніці "потоку свідомості" силу любові й чаруючу красу Вкраїни, врешті наголосити необхідність українських перемог . Запорукою їх – "калиновий вогонь" молодих. Сильно проступаючому в громадській ліриці патріотичному свідогляду поетки в підпорядкуванні безперечній ліричній обдарованості під силу надати побаченому і передуманому загальнішого звучання. Це зроджує писання неодноденного значення, як молитву "Час Остудив З душі Власної Мій край" [1, 47]. Прикметна тяглістю власної внутрішньолітературної традиції (пор. зі Скаргою" з "Шовкової косиці"), вона виявляє по-філософськи дозріле й по-жіночому небайдуже, емоційно наснажене розуміння мснтальності українців. Улітку 1999 р. у Детройті серце авторки мучиться рабською свідомістю, сном народу, який випив отруту до дна. Це закляте екзистенційне коло множить не інвективність лірики Д.Рихтицької, як можна було б сподіватися. Навпаки, воно викликає готовність самоспалитися, йдучи крізь терня до України, щоби прорости з попелу корінням життя. Надію ліричній героїні дарує не циклічність історії, як О. Ольжичу. Навіть не свідомість хтонічної сили роду і рідного чорнозему, як Б.Кравцеву. Її надихає молитовна інтерпеляція пуанту: адже всемогутньому Богові під силу і вдруге світ сотворити, на цей раз – із нашої порожнечі. Спогаданий вище рількеанський мотив обсервування багатьох міст і людей задля творчої самореалізації справдився – після фольклорної стилізації "Регенсбурзька весна" дебютної збірки – в віршах "Крижаного цвіту" під назвами "Паризька ніч" і "Мюнхен".

У репрезентованій книжці його втіленням є лірична поема "Рим", створена в вічному місті влітку 1995 р. Українська література придбала вже цілий гурт образних осмислень прекрасної Італії (назвемо "Lаgо Маggіоге" П.Куліша й Федьковичів образ Венеції, писання про Рим Гоголя і Франка, віршІ Лесі Українки й О.Олеся, А.Бобенка і В.Пачовського, Н.Кибальчич і М.Бажана, новели М.Коцюбинського, твори діаспорної поезії – Яр Славутич і ін.). Рим же Рихтицької художньо моделюється на перетині мандрівничих вражень і відлунь власної душі. Ці особисті й суб'єктивні переживання на відстані від ока до серця – втім і внутрішньоукраїнського характеру: здається, в підтексті згадки про тісноту римських вулиць живе пам'ять про ширину міст "Великої України" як відбиття родової вдачі українців. Антигерметична настанова авторки "Чужого міста Мелодію

Loading...

 
 

Цікаве