WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Ґендерні ознаки поетичної картини світу Василя Герасим’юка - Реферат

Ґендерні ознаки поетичної картини світу Василя Герасим’юка - Реферат

Фемінним за своєю природою є український образ світу як сімейно-родиннного затишку. З цього погляду важливим є те, що у Герасим'юковій поезії йдеться про найбільш архаїчних і універсальних предків, якими у міфологіях є Батько-Небо – представник колективних цінностей і Мати-Земля. За К.Леві-Строссом, основою міфологічної структури найчастіше виступають сімейно-родові стосунки. Як відомо, священний союз Неба і Землі, чоловічого і жіночого начал, лежить на початку теогонічного чи теокосмічного процесу, а шлюб чоловіка з жінкою закладає інший, земний світ, основу роду. Проте архетип батька у міфологічній свідомості був не достатньо закріпленим, відтак це спричинило сакралізацію Матері-землі-України. У поезїі В.Герасим'юка сакральний образ Землі не поглинає "мужнього чоловіка", більше того, саме вона додає йому сил протистояти життєвим негодам. Зв'язок суб'єкта лірики з Матір'ю-Землею реалізується через мотив "дому" як вираження втраченої рівноваги. Це не "хата зі шпар", у якій "вітри дошкуляють дужче, ніж надворі" ("Оглядаючись"), а "оселя", що здатна захистити людину від холодних протягів небуття. Міфологізовані постаті незримих присутніх, які, проте, обминають хату, так дуже нагадують сучасних співвітчизників, розкиданих по всьому світу, які тільки в спогадах можуть згадувати моторош своїх покинутих жител. Образ хати-пустки, в якій "не те, що дух людей, а й запах житла / відсутній", символізує втрату духовності, тожсамості.

У збірці "Поет у повітрі" є поема "Єзавель", де автор переосмислює біблійний образ цариці, дочки Сидонського царя. В.Герасим'юк основний вузол серединиХХ ст. побачив саме у долі жінки. Поет в одному з інтерв'ю згадує давній карпатський звичай, коли молода, запрошуючи на весілля, заходила у кожну хату на селі і цілувала всіх. Проте цей обряд безслідно зник ще в 1920-х роках. В.Герасим'юк називає свою молоду Єзавель. Проте якщо в Старому Заповіті вона постає жорстокою людиною, за якою залишилось багато злочинів, то поет надає їй функції прозріння, духовного очищення. Володар блискавок Ілля злякався цієї язичниці – навіть благав у Бога смерті. У Герасим'юковій поезії постає зіткнення Іллі з Єзавеллю, у ході якого пророк зрозумів, що в лагідному леготі являється Бог, а не в караючих блискавках. Цей стик різних реальностей свідчить про нове розуміння автором ролі жіночого начала у бутті сучасного українця: від традиційного зображення "зрадницького комплексу" (або "комплексу Роксолани" чи "комплексу Марусі-Богуславки") у змалюванні образу жінки, поет переходить до християнського освячення Жінки як втілення миротворчого начала, як надії на катарсис нації. У такому зображенні жінки проявляється вплив архетипу Великої Матері – Землі – України. Поема "Єзавель" присвячена долі жінки, якій поет відводить особливу роль в історії людства. В.Герасим'юк розкриває різні іпостасі жінки, яка не ідеалізована чи романтизована, а відтворює дух часу ХХ ст., яке стало найбільшим випробуванням на людяність, жіночність, материнськість. Для поета жінка – свята, бо "хіба не вона - / єдина смертна під сонцем - / довела безсмертного пророка Іллю..., / що той проситиме в Господа смерти..."; вона є джерелом мудрості ("хто на землі крім неї / допоміг би таке пізнати?") [6, 123].

Отже, поет не є виразником ґендерної асиметрії як закономірності. Водночас слід наголосити, що певна "ураженість", слабкість і, може бути, навіть пасивність чоловічої ментальності у поезії В.Герасим'юка проявляється у тяжінні автора до трагічного світосприйняття з його мотивами страху, катастрофічної дисгармонії, подекуди – апокаліптичності. Ліричний герой переймається питанням: "В якому світі ти живеш, В якому часі?"; йому болить те, що безжальний час "вкинув" дітей космацьких присілків – дітей трепети, над якими – "інший лік епох, душі і праху" коли "безродна душа" так тяжко доростає сама до себе у темну прірву бездуховності, безпам'ятства. У збірці "Космацький узір" звучить архетипний страх смерті, безуму, втрати матері, роду, коріння, слідів ("Боюся ранку й вечора. Боюсь апостольського дня. Вже краще безум"). Проте варто наголосити, що трагічна основа притаманна всім талановитим поетам-чоловікам ХХ ст. Відтак має рацію Н.Зборовська, яка пише, що "у найновішій українській літературі завершується чоловіча апокаліптична версія, яка то вибухає карнавальним сміхом, то понуро (кожен сам по собі) бреде в постколоніальній депресії" [9, 59]. Трагічна основа поетового світосприйняття визначає, на наш погляд, руйнування природної гармонії у стосунках статей, що панує у сучасному світі.

Звертає на себе увагу той факт, що у поетичному доробкові В.Герасим'юка годі шукати звичайної любовної лірики. І справа тут не тільки в тому, що, як вважає Л.Тарнашинська, "кохання тут постає в інших – межових вимірах, розпросторю-ючись – через душі двох – до екзистенційного відчуття своєї беззахисності у світовій безодні" [10, 47]. Жінка покликана розділити з ліричним героєм його нелегку долю, пережити всі круті злами історії, жінка ця висока й прекрасна в своїй жертовності. На відміну від карнавальної поезії 80-90-х років ХХ ст., в якій звучить відверте знущання над традиційним жіночим образом України, його профанація і бурлескне зниження, поетичні тексти В.Герасим'юка сповненні пієтету у ставленні до Жінки як втілення вічної краси – материнства, жіночності. В любовній ліриці переважає діалогічна активність чоловічого персонажа в ситуації "відходу" коханої жінки. Багаточисленні звертання, питання і заклики до "Ти" нагадують поклики страждаючої душі, яка, проте, без відчаю сприймає драму серця і намагається відродитися до життя. Стабільне "мовчання" коханої жінки здається ліричному героєві уже не трагедією, а апофеозом діалогу, його вищою формою, "святом мовчання".

Українська жінка у поета постає рівноправною чоловікові. Ми не знайдемо таких відомих усім образів української класики, як "покритка", "повія", "АнтиМарія" тощо. Його Жінка – це хранителька духовності України, історичної пам'яті, це "царівна" Духу. У збірці "Діти трепети" наскрізним є образ Діви Марії, яка символізує увесь трагізм людського існування на галицькій землі. Збірка розпочинається образом Богоматері, до якої зі словами молитви звертаються стражденні душі із смертельної мли. Циклічна розбудова збірки (починається й завершується поезіями з образом біблійної Марії) надає образу Марії різнопланового звучання: якщо початкова поезія перейнята пафосом Христового страждання, то кінцева – апокаліптичним мотивом смерті та воскресіння. Жінка з цим священним іменем покликана розділити з ліричним героєм – "мужнім чоловіком" - його нелегку долю, перейти з ним усі страждання, вдихнути в нього полум'я могутньої віри. Це символ високої святості, жертовності. В.Герасим'юк у численних поезіях підносить образ Марії до рівня символу Галичини з її щирою відданістю християнській вірі: "Я виріс під розпач трембіт. Я той світ / не можу відбути". Ця віра сильніша за будь-які випробування, історичні катаклізми: "віра в обман спасений у ловах зі смертю". І в образі "мужнього чоловіка" акцентується синтез маскулінного та фемінного начал: "Бо на світі мусить бути гуцул, / що орел 'го носив, а любов уб'є".

Отже, поезія В.Герасим'юка руйнує стереотипи, що відбувається демаскуналізація українського чоловіцтва. Творчість цього самобутнього митця характеризується пошуком паритетних ґендерних стосунків, демонструє їх гармонійність, зорієнтовану на давні національні традиції.

Література

  1. Бердяев Н. А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – 383 с.

  2. Герасим'юк В. Космацький узір. – К.: Молодь, 1988. – 135 с.

  3. Герасим'юк В. Потоки. – К.: Молодь, 1986. – 119 с.

  4. Герасим'юк В. Смереки. – К.: Молодь, 1982. – 87 с.

  5. Герасим'юк В. Діти трепети. – К.: Молодь. 1991. – 126 с.

  6. Герасим'юк В. Поет у повітрі. – Л.: Кальварія, 2002. – 143 с.

  7. Элиаде М. Космос и история. Избр. работы / Пер. с франц. и англ. – М.: Прогресс,1987. – 311 с.

  8. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика. – К.: Факт, 1999. – 340 с.

  9. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Центр гуманіт. досліджень ЛНУ, 1999. – 336 с.
  10. Івашко В. "Сам підведися" // Вітчизна. – 1989. – №1. – С.136-143; Мельник Я. Пахнуть сіном київські дахи // Сила вогню і слова. – К.: Рад. письм., 1991. – С.5-20; Тарнашинська Л. "Над нами інший лік епох..." // Сезон вічності: Літ.-крит. статті. – Париж – Львів – Цвікау: Зерна, 2001. – С.44-48.

  11. Кемпел Дж. Герой з тисячею облич. – К.: Альтернативи, 1999. – 392 с.

  12. Тиллих П. Избранное: Теология культуры. – М.: Юрист, 1995. – 479 с.

  13. Юнг К.-Г. Душа и миф.- К.: Гос. б-ка Украины для юношества, 1996. – 384 с.

  14. Юнг К.-Г. Видения Зосима // О природе психе. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2002. – С.327-382.

Loading...

 
 

Цікаве