WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука - Реферат

Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука - Реферат

В димаревому горлі, в забитому роті вікна

Перекочує вітер обпалене сонце: "війна" [6, 82].

У цю пустку "навпошепки в хату зайшов перебути сльоту" подорожній (трансформований авторською уявою образ батька), для якого пустка наповнюється значимим змістом, стає своєрідним моральним уроком, що випливає з роздумів – і над "екологією людських душ", і над історичною пам'яттю. У поезії "Гнізда птичі та нори лисичі..." з'являється образ "хати порожньої" як символ духовного безпам'ятства. Живучість комуністичних міфів символізують "гнізда птичі" та "нори лисячі, олов'яне безлюддя олив", які позбавляють людину прив'язаності до малої батьківщини, нав'язують ідею фальшивого патріотизму, викидають її на узбіччя суспільного поступу – роблять маргінальною й упослідженою. Впродовж кількох десятиліть у людських душах витравлювали кровне відчуття отчого порогу, свого етносу і своєї родини. Поет викриває тих співців, хто співає хвалу абстрактній "радянській батьківщині", – вони "наче пси, шолудиві славлять землю – тремтячу, як пес". Загостреними сатиричними засобами розвінчує "сліпців й байстрюків", надія ж поета - на "державців, добром одержимих". Ідея відродження "сильного батька", що суголосна державницькому пафосу, наскрізна у поезії "Дощ", яка побудована на контрасті: "золота" пора державності України протиставлена "чорному" сьогоденню, позначеному депресивним синдромом. Низка метафоризованих епітетів ("золотих вітрах", "золотим плющем", "золотим мечем", "золотим дощем") створює загострений контраст до образу "чорного дощу". Проте поезія позбавлена відчаю й песимізму: звучить міфологічний мотив цілющої зливи як способу відродження нації.

У Римаруковій поезії художньо трансформується "міф "проклятого поета" – стражденика-борця, що свідомо протидіє суспільству. І.Римарук абстрагується від конкретного історичного часу і подає філософське узагальнення проблеми "митець-суспільство", "митець-історичний час". У вірші "Останній біженець із різдвяних легенд" автор створює новий міф про сучасний Апокаліпсис. Український митець рокований бути "переселеним в Об'явлення Івана", жити у світі, де панують "порожнеча безнастанна", де "розлився слід і розповсюдилась омана. / Розбився світ, як череп'яний глек, ущент". Зцілення душі митця асоціюється з біблійним мотивом - необхідністю випити гірку чашу до дна: "Уже наповнюється сім Господніх чаш – / мені роковано надпити кожну чашу". Біблійні образи – чаші гіркої, караючого огня, непоступливої десниці, блудниці - вжиті для відтворення мотиву внутрішнього протиборства між Добром і Злом [6, 12].

Наступний аспект образу українського чоловіка-митця можна вважати "класичним" – це вічний тип псевдопатріота. У поезії "Перед "Автопортретом зі свічкою" Тараса Шевченка" автор використовує оригінальний композиційний прийом: образ Кобзаря на відомому автопортреті, де він зображений зі свічкою в руках, стає поштовхом для осмислення поширеного в українській поезії мотиву розвінчування псевдопатріотизму, фальшивого народолюбства, розробленого І.Франком, В.Самійленком. Поезія І.Римарука має форму ліричного послання до тих співвітчизників, хто всує "клянеться Шевченком", а насправді ж це ті, "хто щедро платив на відомий мотив / дань усім одноденкам / а на кручу зіниці камінні котив...". У змалюванні образу новітнього "лжепатріота"-переродженця звучить гнівний викривальний пафос, що дає підстави вважати вірш інвективою: ці горе-поети "насунули смушком собі на чоло / правдолюбіє кволе", вони "п'ястуком каяття обчухрали життя". Ключовим у вірші є образ свічки, що набуває кілька символічних значень: це й руйнівна, спопеляюча сила вогню, що нищить будь-які прояви вільнодумства та інакомислення (його образним утіленням виступають "зіниці камінні" та "попіл", що "гримає в груди"); це й й образ живого світла – духовного спротиву покоління дисидентів, яких прагнули залякати у похмуру добу застою ("неспроста шукачів що ішли при свічі / ви лякали Шевченком"); і, нарешті, це – символ Вічності, в якій суджено бути Кобзареві. Отже, свічка тут – символ пам'яті людини, яка крізь плин віків буде збірігати образ великого національного Пророка [6, 58]

Проте всі негативні іпостасі образу українського митця слугують авторові для створення збірного образу митця-пророка, митця-месії, так потрібного блукаючій у темряві нації. Ліричний герой-митець І.Римарука опиняється перед прокляттям бути втягненим в одвічний і безкінечний хаос боротьби за свою творчу свободу, він приречений вести своєрідний поєдинок із супільством. Це, зрештою, визволить його самого, його душу, надасть сенсу його творчості. Проте цей "дольовий прокльон", за висловом О.Забужко, висуває надто жорстоку умову – герой мусить офірувати своє життя служінню мистецтву, а, отже, не може бути повністю вільним. Тим-то є всі підстави вважати ліричного героя І.Римарука – поета-митця - особистістю прометеївського типу, здатною офірувати собою заради інтересів нації. Для ліричного героя І.Римарука творча свобода є необхідною умовою існування, адже будь-яке зазіхання на неї є згубним для таланту. Ця ідея є особливо актуальною у поезії першої частини книги "Видіння" ("Нікогісінько не візьму...", "Ми надійшли – чи скопом, чи вертепом", "У дні безхлібні та безводні", "Вже не стачить старих підошов", "Тут не знайдете мене ви").

Своєрідність трактування образу чоловіка-митця в тому, що усвідомлення відсутності суспільних умов для його самоздійснення, спричинило звернення І.Римарука до міфологічного аспекту: в образі митця-пророка наявні інколи елементи архетипу трикстера – "блазня-пустуна". М.Еліаде писав: "Трикстер відповідає за виникнення смерті і за сучасний стан світу, але водночас він є реформатором і культурним героєм, оскільки кажуть, що він викрав вогонь та інші корисні речі та знищив страховищ, які розбійничали на землі" [1, 230]. Аксіологічна функція образу українського митця-трикстера співвідноситься з моделлю космогонічного процесу вічного становлення космосу із хаосу, аналогом якого є становлення людини. У такій ситуації саме трикстеру (у І.Римарука він виступає в іпостасі прокаженого, юродивого) забезпечена героїчна перспектива, бо саме він і мусить взяти на себе функції культурного героя, аби забезпечити цей процес відновлення життя. Тому вистояти, вижити в цьому ворожому просторі і часі є рівнозначним забезпеченню майбутнього життя, перемозі добра, відновленню порушеного космосу та світопорядку. Зображуючи кризу маскулінності як наслідок суспільних причин, І.Римарук, проте, не сприймає "катастрофізму" й депресивних настроїв поезії 90-х років і знаходить порятунок саме в тих цінностях, які відкидаються молодими митцями.

Отже, трагічність покликання українського чоловіка-митця у тому, що він мусить жити в історичному часі, який, проте, незрідка втрачає свою лінійність і набуває виразних ознак циклічного: минуле знаходить відгомін у сучасності осмисленням подій світлих і трагічних; ліричному героєві залишається бути свідком плину часу, "доки в книзі віків довгорукі вітри / перегорнуть останню сторінку". Ідея циклічності часу є основною у вірші "В опівночній порі...". Проминальність часу викликає в автора асоціації з кружлянням колеса: "як вивірка в колесі, впійманий час / мерехтить, кружляє...". І хоча час людина не в силі зупинити, вона здатна його або наповнити значимими подіями й власними діяннями ("і нічого без нас не стається"), або випустити, як пружину, на волю - і тоді часто стаються події непередбачувані ("час узвіз, як підкову, згина й розгина, / переписує землі, плете племена..."). Ліричний герой поезії робить, здається, неможливе: у виснажливій боротьбі здобуває перемогу над невблаганним плином часу, що гучною луною озивається у серці людини-мандрівця: "час вибухає під місяцем хижим / і піснею рветься / крізь тиші крихкий саркофаг ("Відлуння"). Водночас час постає і як символ випробування митця, якому доводиться зв'язувати воєдино вузли "рваного часу", тобто прокладати місточки між різними історичними епохами, віднаходити між ними єднальні ланцюги ("Братове, хто стояв при слові у сторожі...").

"Помістивши" свого ліричного героя – чоловіка-митця у циклічний часопростір, І.Римарук надає йому шанс для воскресіння. Тобто криза маскулінності не створює похмуро-песимістичного настрою поезії. У підтексті звучить ідея повернення до патріархальних умов буття не в їх архаїчному значенні, а як надія на відновлення постаті сильного чоловіка – запоруки могутності нації.

Література

Элиаде М. Космос и история. Избр. работы / Пер. с франц. и англ. – М.: Прогресс, 1987. – 311 с.

  1. Карен Горні. Страх перед жінкою // Ї. Незалежний культурологічний часопис. Гендер. Фемінність. – 2003. – № 27. – С. 24-36.

  2. Керол Герінгтон. Фалічна маскулінність як химера // Там само. – С. 71 – 93.

  3. Кон І. Чоловіки, які змінюються у мінливому світі // Там само.- С.6-48.

  4. Див.: Москалець К. І старі письмена, і нові письменята / Резензія на збірку І.Римарука "Діва-Обида" // Критика. – 2000. – №7-8. – С.11-12.

  5. Римарук І. Діва Обида. – Івано-Франківськ: Лілея- НВ, 1998. – 127 с.

  6. Рязанцева Т. Трансформація тем і мотивів метафізичної поезії в літературі ХХ ст. // Сучасність.- 2002.- № 3.- С. 117 – 127.

  7. Ставицька Л. Мова і стать // Критика. – 2003. – № 6. – С. 29 – 34.

  8. Ушакін С. Ілюзія мужності // Ї.... – С. 23 – 38.

Loading...

 
 

Цікаве