WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука - Реферат

Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука - Реферат

Автор заторкує актуальну проблему відчуження митця в суспільстві, його приреченість на самотність як психологічний тягар, що нерідко стає причиною трагічного кінця. Вірші з подібними мотивами створюють видимість світу, розчахнутого на друзки, маргінального й ворожого людині. Автор подає апокаліптичний образ землі, яку "ковтнула чорна звізда" і де панує "пліснявий час"; майбутнє уявляється ліричному героєві в похмурих відтінках, позаяк воно межує зі смертю. Проте ліричний герой ще поки намагається протидіяти руйнівному началу і протиставити йому "будівничий міт", хоча й розуміє його приреченість у добу суцільного Апокаліпсису: "бо добрим цей останній міт не буде: / на скронях – сніг..." ("Ми надійшли – чи скопом, чи вертепом..."). Саме цей мотив став визначальним у поезії 90-х. Проте відмінність між Римаруковою лірикою і творчістю "дев'ятдесятників" у тому, що автор "Діви-Обиди" подає апокаліптичне світовідчуття як необхідну умову прозріння митця, його духовного катарсису, тоді як у поезії 90-х звучить суцільні депресивні настрої, що дало підставу критику В.Даниленку назвати молодих поетів генерацією "національної депресії".

У книжці "Діва Обида" простежується еволюція поета в розробці мотиву творчості: у з'ясуванні місії поетичного слова відчувається перехід від романтичного замилування юнацьким поетичним братством у дусі традицій морально-етичного ідеалізму ("Три потоки місячного світла", "Двадцятилітній", "Братове, хто стояв при слові у сторожі...") - до іронічного осмислення моральної деградації, а то й колабораціонізму колишніх побратимів, які "за хліб і чай" безрозсудно продавали свій хист, опинившись у полоні нікчемного страху ("Від'їзд", "Вже не стачить старих підошов..."). Поет з гіркотою констатує: "Повтікали із бою свої, / а казали – татари...".

Відтак ще одну іпостась образу чоловіка в Римаруковій поезії можна означити метафоричним образом прозаїка-шістдесятника Р.Андріяшика – "людина зі страху", своєрідний ліричний портрет якої постає у вірші "А те, що живий, – серед ночі засвідчує страх...". Страх перед зовнішнім, що гнітить чоловіка-українця, заважає йому самоствердитися, "відбутися" у світі. Свідомість чоловіка-митця, уражена страхом, продукує появу пристосуванця, якому бракує сил вистояти перед тоталітарною системою. І.Римарук змальовує пародійний образ покоління, вплітаючи в ліричний плин тексту ущипливі саркастичні нотки. За право жити спокійно й сито вони платять дорогу ціну: живуть у постійному страху, цей нікчемний стан автор передає за допомогою розгорнутого метафоризованого порівняння (для них "останнє кохання тремтить на підземних вітрах / і вірші останні стоять – як форелі в потоках"). У підтексті вірша звучить риторичне запитання: що ж лишається поколінню поетів, яке відбуло "вже дві пишногрудих" епохи і тому без ентузіазму очікує на ту, що прийде – "якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..."? Отже, образ поета постає зовсім блюзнірським, у певній мірі навіть бурлескним: він "не зазнає болотяних навіть Лукроз: / обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась". Нагадаємо, що "болотяна Лукроза" у неокласика М.Зерова була символом творчого натхнення, джерелом Музи поета, а в І.Римарука набуває бурлескно-пародійного змісту. Сам образ поета забарвлений демонологічним відтінком.

Поета-"вісімдесятника" І.Римарука хвилють історичні корені формування феномену "людини зі страху". У його поезії постають трагічні сторінки національної історії, які осучаснюються, набувають нового змісту. Не випадково поет у 80-ті рр. звертається до образу Берестечка – в українській літературі він став символом поразки й рокованості долі українського чоловіка, варто хоча б згадати роман Л.Костенко "Берестечко", де авторка створює наскрізний мотив поразки ("Народе вільний, аж тепер ти – віл. / Моя поразка зветься Берестечком"). І.Римарук надає цьому образу морально-етичного сенсу: він вважає, що кожен чоловік-українець опиняється перед вибором - стати на тяжкий і невдячний шлях відстоювання національних ідей чи пристосуватися і задовольнятися ситим і спокійним життям ("Вже не стачить старих підошов", "Ковчег"). Ця проблема особливо болюча для українського поета, він підходить "до свого Берестечка" свідомо і здійснює вибір. Зрадництво митця, його конформізм І. Римарук досить красномовно означує як "берестечко поезії" ("Нічні голоси"). Мотив зрадництва увиразнюється мотивом моральної відповідальності митця перед поколінням репресованих письменників. Так, у поезії "Від'їзд" автор уславлює загиблих у сталінську добу поетів як "коло обранців", в яке "не впишуть приблуд". Живі поети несуть на собі тягар обов'язкової моральної-етичної сповіді перед поколінням "тридцятих розстріляних" років, яке автор називає "лицарством упертим". Деформація таланту багатьох українських митців викликала появу до болю самокритичних, самоспалюючих слова: "Ми не поети. / Поети – в землі". Проте загиблі вічно живі, вони "знову дорогу спитають в зірок".

Втрата митцем своєї творчої свободи, будь-яка поступка кон'юктурним віянням спричинює втрату душевного спокою, фальш і лицемірство. Цей мотив підсилюється за допомогою образу-символу "вистиглого чаю", "решток чаю", який уже не може зігріти душу людині, що втратила свою Самість, зазнала "духовної інфляції" (К.Юнг). Якщо раніше побратими-поети (приміром, неокласики, чи поети "Київської школи", чи ті ж "вісімдесятники") пускали по колу чай, надаючи цій церемонії значення сакрального ритуалу, скріплюючи нею узи свого братства ("Отож заварюй – і зазвичай / передавай по колу чай"), то для поетів-конформістів залишається "доцмулити вистиглий чай, / поставити вірш – як свічу незабутому предку". І. Римарук дошукується відповіді на питання: чому омріяна свобода, яку митці п'ють "по два ковтки... по два ковтки", виявилася "затруєною"?. Чому чайна церемонія (напрошуються зіставлення з гуцульським чоловічим танцем "Аркан", де основним принципом було міцне чоловіче коло) перетворюється на звичайнісінький фарс? Надії на розбудову вільної нації виявилися примарними, тому і чай перестає смакувати, і свобода стає затруєною. Епоха порубіжжя з її сильними рецидивами постколоніального синдрому продукувала "ілюзію мужності" (С.Ушакін), позбавляючи українського чоловіка можливості проявити "мужність бути" (П.Тілліх). (Згадаймо хоча б "мітингово-фестивальний" варіант мужності українського чоловіка-митця у час національного відродження 1980-х, основним змістом якої стала фальшива риторика та декларативні гасла). І як наслідок - "мужність перетворилася на перформативне, показове, оглядове, інсценоване явище, розраховане на певного глядача" [6, 25].

Корені страху буття, страху творчості українського чоловіка можна витлумачити, за Карен Горні, і в гендерному аспекті – страхом чоловіка перед жінкою. "Чоловіки невтомно намагаються якось висловити ту могутню силу, яка вабить їх до жінки, а водночас і страх, ще це може призвести їх до загибелі" [2, 25]. Завжди й усюди чоловік намагається позбутися страху перед жінкою через його об'єктивацію. "Чи не тут часом власне й криється одне з найпотужніших джерел чоловічого потягу до творчої праці – у вічному конфлікті між тугою чоловіка за жінкою і його страхом перед нею?" [2, 25]. Сказане дослідницею, на наш погляд, у повній мірі проявляється у Римаруковій поезії "Коли світанок давні вірші...". Ліричний герой переживає стан поетичного натхнення ("шаленство"), що породжує "віщі вірші – ще давніші". Творчий екстаз навіює роздуми про фатальну закоханість митця у Жінку, яка стає джерелом його музи і водночас – невимовного страждання. Неусвідомлений страх перед останнім спонукає Поета до "ширяння" поетичної думки у минулому, коли визначальним у процесі творчості стає панування сфери несвідомого: "І де на світі божевільня, / в якій мені не буде тісно?!". І тільки справжньому Поетові дано збагнути таємниці зв'язку історичних епох, - та вже коли ця істина відкриється – тоді "заніміє поруч слово – мій духівник і мій наглядач". Для ліричного героя І.Римарука творчість – стан несвідомого натхнення, що протистоїть свідомій волі; творчий процес для нього – нерозгадана таємниця. Тобто історія і кохання до Жінки стають для поета джерелами творчого натхнення, духовного опертя, порятунку від наступу прагматичного світу з його гострими протиріччями, - це його "духовний острівець", де він тримає звіт перед самим собою і Богом. Бо ж справжнє мистецтво передбачає і самоспалення, самоофіру- у цьому сенсі поет виступає заручником свого таланту.

Поезія І.Римарука заторкує актуальну проблему втрати авторитету українського батьківства, негативним наслідком якого стало руйнування історичної пам'яті: поет стурбований тим, що в сучасної людини "в проломі пам'яті чорторий скаженіє!" ("На Щекавиці"). В Україні генетично складалося так, що падіння ролі батька (згадаймо хоча б старого Кайдаша із повісті І.Нечуя-Левицького) спричинювало поглиблення маскулінної кризи, яка у низці віршів І.Римарука матеріалізується мотивом утрати рідного дому. Так, в одному з ранніх ще віршів "Портрет" (збірка "Висока вода"), з'являється вражаючий образ "покинутої хати", що лейтмотивом проходить через усю Римарукову поезію. І хоча йдеться про спорожнілу хату як наслідок воєнного лихоліття, ідейний задум цього образу значно глибший. Хата, що аж дзвенить пусткою та безпорадністю, постає персоніфікованою, всі деталі старого інтер'єру – ніби самотні істоти, які волають криком від своєї одинокості, покинутості:

У покинутій хаті обмітає щоніч домовик

Биту шашелем раму, старий полотняний рушник.

Loading...

 
 

Цікаве