WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука - Реферат

Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука - Реферат

Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука

Ігор Римарук – один із найчільніших представників генерації "вісімдесятників", автор поетичних книжок "Висока вода", "Упродовж снігопаду", "Нічні голоси", "Золотий дощ", "Діва Обида". Його поезія відзначається елітарністю, ущільненою герметичністю, синхронним існуванням різних часових площин, тяжінням до езотеричного письма, особливою увагою до сугестивної природи слова. Попри зовнішній герметизм і закодованість письма, що є визначальною рисою модерної лірики, Римарукові поезії піддаються прочитанню, а підтекст угадується на рівні метафоричних образів, позначених різноплановою асоціативністю, а також алюзій та ремінісценцій.

Важливим аспектом модерністичної поетики І.Римарука є гендерний підхід в осмисленні образу українського чоловіка-митця. В українському літературознавстві на сьогодні з'явилася низка публікацій, в яких в основному аналізуються провідні мотиви та стильові особливості збірок І.Римарука [5]. Однак гендерна проблематика творчості цього самобутнього поета залишається поза увагою дослідників. А між тим вона становить значний інтерес у світлі активізації гендерних студій у сучасній літературознавчій думці. Мета даної статті – визначити основні складники образу українського чоловіка-митця, простежити "кризу маскулінності", що є цементуючим ядром усіх іпостасей ліричного суб'єкта Римарукової поезії.

Провідним мотивом збірки "Діва Обида", що стала своєрідним вибраним творчого доробку поета, є осмислення сенсу творчості й покликання митця. Лейтмотив визначає й домінуючу іпостась образу українського чоловіка: це митець, покликаний здійснювати трагічну місію "пророка" й "будителя" свідомості поневоленого народу. Проте профанація й знецінення такої ролі в епоху порубіжжя, репрезентовану посттоталітарним простором, спричинили амбівалентне трактування образу чоловіка-митця: з одного боку, це й справді "пророк", сильна духом особистість, здатна повести за собою "несвідомі маси"; з другого (і це, на наш погляд, є основним у Римарука), – простеження кризи суто чоловічих чеснот і цінностей (мужність, відвага, волюнтаризм тощо), які становлять основу мужеського начала.

Психолог І.Кон визначив основні категорії маскулінності. Стосовно поезії І.Римарука актуальним є акцентування дослідником маскулінності як аскрептивної категорії, що позначає один з елементів символічної культури суспільства, сукупність соціальних уявлень, установок і вірувань про те, чим є чоловік, які якості йому приписують [4, 16]. Тож важливим нам видається виокремлення іпостасей образу чоловіка-митця, що дає змогу зробити суттєві висновки щодо гендерної проблематики Римарукової поезії.

У лейтмотивному ("заспівному") вірші книжки "Діва Обида" автор заторкує актуальну для української нації дилему вірності і зрадництва митця, його рокованості бути пророком, будителем свідомості народу. У книжці досить виразно постає основна опозиція Римарукової поезії – "справжнє (незаангажоване, вільне) / фальшиве (заангажоване, конформістське)" мистецтво. Образним утіленням цієї опозиції є контрастне зіставлення міфологічних образів Діви Обиди і Діви Марії. Відомі в українській поезії ХХ ст. образи-символи поет трансформує для осмислення драматичної сутності мистецької творчості. Приміром, образ Діви Обиди ще з часів появи "Слова о полку Ігоревім" традиційно означає поразку, підступництво, в такому контексті він вживається в поетів "Празької школи" (О.Стефановича, Є.Маланюка, О.Лятуринської та ін.). Натомість у І.Римарука цей образ позбавлений "войовничості", містицизму, він набуває більш особистісно-психологічного, людського значення - стає символом зради митця самого себе, внутрішнього роздвоєння, духовної ницості та відступництва. Якщо ж урахувати суспільні реалії 80-х років, коли кожен митець опинявся перед проблемою морального вибору в умовах девальвації одвічних цінностей, то стає зрозуміло, що автор має на увазі поетів-сучасників, які уже вкотре в історії змушені були тримати іспит на стійкість духу: "Хтось упаде – бо немає для двох / місця на світі. / Душу якого заманює Бог / в порвані сіті?". Автор протиставляє образ Діви Обиди, яка нівелює особистість, стає причиною того, що у людей "душі, спопелілі до тла", – Діві Марії – втіленню жіночності та духовності ("Чом же ти ймення Обиди взяла, / Діво Маріє?") [6, 5]. Очевидно, поставивши в один смисловий ряд ці образи, автор акцентує на тому, що для Поета завжди існує шанс цілющого прозріння, а відтак – і очищення, спокути гріха. У цьому полягає основна ідея і програмової поезії, і збірки в цілому.

Брак чоловічої основи, зумовлений сакралізованим образом жінки-матері, "фемінний характер вдачі" українського чоловіка (Н.Зборовська) стали причиною відсутності вольового начала, здатності до спротиву та боротьби. У книзі І.Римарука "Діва Обида" доля митця нерозривно пов'язана з історичною долею нації, яка осмислюється поетом у двох контрастних аспектах: з одного боку – одвічне прагнення народу до волі ("Бог розсипав насіння волі", "там воля – безконечна і бездонна, там кожен вільний – скіф і гречкосій", "і воля, здавалося б, нерукотворна / в повітря, мов церква чи пташка, злетить"), а з другого – фатальні для української нації риси менталітету, що спричиняли поразку за поразкою: терпіння, млявість, сентиментальність, сердечність вдачі (кордоцентризм), символами яких виступає історіософський образ степу ("розкинув руки захмелілий степ", "чужинським морем, наче нашим степом, пливуть віки").

Подекуди у Римарукових віршах звучить витончена самоіронія, приміром, передана від імені сорокалітнього чоловіка-"мудреця", який робить невтішний підсумок сорокаліття, що асоціюється з періодом блукань обраного народу("Сорок – це сором, це погляд вужа..."). Вірш закінчується драматично: ліричний герой-митець доходить висновку, що смерті ніхто не анулював, вона співіснує з іншими табу та гріховностями. Фінал поезії має оксюморонне звучання – замість сподіваної дороги до "краю обітованого" через сорок років блукань ліричний герой зазнає духовної смерті, проте така ситуація його влаштовує, позаяк він не має ні сил, ні бажання протистояти їй. Думається, що в підтексті вірша йдеться про вже згадувану вище "кризу маскулінності", яка виявляється у невмінні українського чоловіка "відбутися" у світі, у прийнятті несвободи як даності, як фатуму. Тут проявляється, як зазначає Герінгтон Керол, "привабливість для багатьох чоловіків міту про втрачений маскулінний авторитет наприкінці ХХ та в перші роки ХХІ ст.". "Для більшості чоловіків маскулінність є химерою. Вони відчувають, що це "щось" має бути їхнім, проте "воно" все ж залишається поза межею досяжного" [3, 92].

Дослідниця Леся Ставицька, розмірковуючи про домінантний соціокультур-ний типаж українського чоловіка, виділяє різновид "чоловіка нудьги" у метафізичному сенсі цього слова – обивателя, – для кого сутнісним видається лише піклування про збереження себе і свого роду-сім'ї [8, 33]. Ця іпостась образу чоловіка знайшла своє художнє втілення в Римаруковій поезії. Слід наголосити, що, зображуючи українського митця як "чоловіка нудьги", автор послуговується іронією широкого спектру: інколи у віршах звучать легкі іронічні нотки ("Чорна чаша наповнена вщерть"), чи то глузливий "шибеничний" гумор ("Тут не знайдете мене ви"), а то й саркастичні інтонації ("Блажен, хто поділив на чистих і нечистих..."). У підтексті йдеться про схильність Поета тоталітарної доби до численних компромісів та поступок власному сумлінню. І.Римарук знаходить напрочуд вдале метафоричне вирішення для означення митця-пристосуванця: це тип "мовчуна", душу якого роз'їдає страх і ницість. Відтак досить виправдано звучить нещадний сміх у закликах до самовдоволених і можновладних митців-безбатченків гнати зі свого порога "затюкану", але ж таки живу душу:

....а хто ж отой мовчун – нічий і споночілий

творця невдалий жарт корова на льоду

віки його знайшли і міткою нашили

старезну коляду на спину молоду

отямся хто блажен жени його з порога

поткнеться до коша – негайно відкоша

бо в нього зла й важка а все-таки дорога

затюкана й дурна а все-таки душа [6, 46].

Ліричний герой-митець – це й філософ-самітник, інтраверт за вдачею. Проте усамітнення Римарукового митця постає не як усвідомлений вибір, не як життєва настанова, що стає умовою існування, а як вимушена необхідність, як втеча від дійсності. Не випадково центральний герой поезії – це homo viator, тобто подорожній, блукалець світами ("і моделі пророків виходять з дзеркал, / і заходять у вічність блукальці"). Поезія І.Римарука з мотивами самоти, блукань відзначається різноплановістю асоціацій, які найчастіше мають внутрішній прихований смисл, як-от образ "порожнечі", що доповнюється мотивом "занімілого слова", – таким воно стає тоді, коли митець опиняється перед потребою осмислити чужі болі й страждання ("Віщі вірші – ще давніші"). У вірші "Чорна чаша наповнена вщерть" "самота" асоціюється з "чорною чашею" (символ смерті – за філософією екзистенціалізму єдину вартість життя); подекуди ("Тут не знайдете мене ви") темнота уподібнюється до смерті, а саме життя людини сприймається як мандрівка від народження до смерті ("Знову я втечу, панове, / і в тамтешній темноті / небо матиму тернове / й точну дату на хресті"). Проте найпоширенішим аспектом проблеми самотності стає конфлікт одного-багатьох (одного-інших), "де під "одним розуміється вже не просто людина взагалі, а саме Людина творча, Поет, а в ролі "багатьох" виступає вороже до нього суспільство" [7, 117]. У цьому сенсі Римарукова лірика набуває сутнісних ознак метафізичної поезії.

Loading...

 
 

Цікаве