WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Образ жінки в поезії Дмитра Павличка - Реферат

Образ жінки в поезії Дмитра Павличка - Реферат

Схиляння перед жінкою як божественним началом переплітається з естетичними принципами язичництва. Адже язичники богів любити не зобов'язують, це-можливо, проте – необов'язково (адже любов і повагу необхідно "заслуговувати", а тому вимагати цих почуттів у когось немає смислу). Богів язичники уславлюють, а не моляться, тим більше "поклоняються". Поклоніння відсутнє, бо воно завжди включає у себе елементи приниження себе перед об'єктом поклоніння, явний пріоритет мети об'єкта поклоніння себе перед особистісною метою. Поклоніння – це тенденція відмовитися від незалежності своєї особи, злити своє "я" з кимсь, щоб таким чином отримати силу, недостатню індивідууму.

Також немає важної храмової атрибутики, бо Природа сама по собі храм. Капища влаштовуються, як правило, у лісі чи на галявинах у глибинах лісу. Недарма сцени кохання і співзвучність природи, її співучасть у цих любовних приборканнях займає центральне місце в поезіях Дмитра Павличка. Один із улюблених краєвидів Павличка – лісовий.

Саме ліси нашіптують йому таємниці світу, розкривають глибини вод і глибини буття. Природа (пейзаж) може виконувати у творі найрізноманітніші функції: творити паралель думок, мрій почуттів, психічного стану людини, бути контрастом до подій, або ж тим ключем розкриття образу жінки. Іноді він існує як певна самодостатність. Але найчастіше природа, тваринний світ допомагають розкрити складний внутрішній світ людини.

Концептуальною у даному аспекті є поезія "Живу як той гірський потік", яка звучить як декларація життєвого кредо. Гірський потік – це найдзвінкіший життєвий голос природи. Кожен день, кожна хвилина вливає до нього динаміку народження "чистоти кохання", й саме кохання "Все, що в моїй душі Джерельне та цілюще". Гірський потік – це пісня молодості, символ молодого, бурхливого і чистого кохання:

Живу як той гірський потік,

На спокій – ні хвилини,

Іскрюсь від кременя в бігу,

Туманюся від глини ...

Спадаю дзвінко з темних скель

У плесо, повне гулу.

Від крові пурпурним стаю,

А чорним – від намулу ...

Мого кохання чистота,

Як та блакить небесна.

Прояснює в мені любов,

Як сонце неминуще,

Все, що в моїй душі моє

Джерельне і цілюще [4;7].

Глибокий архетипічний елемент в поезії Павличка – сильна тепла благодатна злива чи літній дощ, який "увільнює ... від одеж", стає частинкою мозаїчної картини. А іноді третім діючим героєм серед двох закоханих. Для інтимної лірики поета, такої життєствердної і переповненої життям любов'ю, не характерний нарцисизм чи самотність. Вода – стихія, яка тече перемішує все і змінює, перевтілюється, якась частина постійно руйнується, перетікає в іншу, поєднуючи протилежності. Вносячи у світ ліричних героїв м'який рух ручки-жінки чи холодну швидкість гірського водоспаду.

Еротичне переживання, в якому змилися емоції, дарування любові, і його радісне сприймання, жадання вдячної взаємності, завжди співвідноситься з поетичним феноменом дощу:

Посеред ночі дощ пішов,

Зашелестів, як збіжжя в поді

Ми вийшли під його покров

З-під явора чи з-під тополі...

Він лоскотав, мов колоски,

Стелився, обвивав рамена.

Вмивала душ сяйні листки

Його теплінь благословенна. [4;52]

Дощ у Павличка – символ збудження і просвітління у царині зустрічі, свіжості та початку, які відносяться до чистоти. Неперевершений поетичний талан і яскраві поетичні фантазії створюють образ молодої життєрадісної дівчини, яка вимальовується у вигляді оголеної води : "дівчина, що вибігла з ріки", "оголена вода – Просяйна, весела, молода", "тіло водяне".

Ще один "водяний компонент", який домінує, створюючи образ коханої, – це море. Найчастіше – це згадування про воду, море, дощ як звичайні обставини місця дії чи внутрішнього переживання. Таких згадок особливо багато в "Таємниці твого обличчя" та "Золотому ябці", де стихія води виступає як першоматерія, за допомогою якої осягається образ в його зародженні. "Коли до тебе прилечу, Засяє в сонці все навкруг, Як після теплого дощу. В росі важкій зелений луг" ("Коли до тебе прилечу"). "Вночі ти входила в море – під місяця оком вовчим, І море ставало деревом, А ти забороненим овочем" ("Вночі ти входила в море") [39]. Правда, навіть за цитовані уривки з поезії вимагають застереження, що в більшості випадків море чи злива, в яких відчувається "дія", перестають бути просто "декораціями" і перетворюються на стихію матеріалізованих образів:

Вночі ти входила в море- Та море як мудра яблуня,

Під місяця оком вовчим, Само нахилившись долі,

І море ставало деревом, Поклало тебе коло мене

А ти - забороненим овочем. На кам'янім суходолі.

Я хвилю твою колихливу Довго над нами шуміла

До себе горнув , як галузь. Його потемніла крона.

І бризками золотими, Вкрила наш поцілунок

Як листями ти затулялась Пелюстка прозора й солона [4;39].

Вода, море, джерело, дощ – всі ці реалії частіше виступають символом життя. Початком, вихідним станом, середовищем зачаття і народження. Водночас "вогненні" образи продовжують нести в собі цю семантичну навантаженість, хоча в царині матерії важно знайти більш протилежного, ніж вода і вогонь. Стискаючись з вогнем, вода не може поміняти свої жіночі якості на чоловічі. Об'єднавшись, ці дві стихії створюють інше – образ гарячої вологості... "відходив – не дощ, а хлопець, І запах твоєї плоті я ніс, наче воду, в жмені" [4;68].

Вогненні образи стають символами природної людської чуттєвості, пристрасті й невтоленної жаги.

Твої груди, наче свічі,

Палахтять.

Дві долоні чоловічи

Вже горять.

То горять мої долоні,

І на грудях, і на лоні -

Пальців сто – не п'ять.

Вогненний спектр червоного кольору – золотий, рудий, змальовує спокусливу, чуттєву жінку. Золоте ябко стає тією піснею, тріумфом, яке узагальнить всі мелодії кохання, сповнені жаги любові і тілесного шаленства.

Як усіх закоханих чоловіків, поета звичайно ж цікавить тіло жінки. Водночас необхідно зауважити, що оспівування, а врешті решт взагалі говорити про любов плоті, а ще більше того – говорити захоплено, жагуче – стало можливим не дуже давно. Якби не вірші Д.Павличка, А.Талалая, І.Драча, М.Вінграновського, у свій час можна було говорити про кризу інтимної поезії. Павличко завжди оспівував любов, як найбільшу цінність життя, закохувався жінкою як кращим витвором природи. Крім цього, він зміг, балансуючи на лезі припустимої натуралізації, глибокими вражаючими фарбами вималювати еротичне тло поезії.

Зачудовування земному привабливому тілу жінки – тема багатьох поезій. Але воно не тільки предмет пестощів та любощів, а й безконечного подивування і відкриттів. Поет любить жіночу плоть, як витвір природної або вищої господньої краси, уміє милуватися як вічно змінним ландшафтом.

Повітря нічне до рання

З неба тепло й ряхтіло.

Радощами кохання

Світилося твоє тіло [4; 70]

Меж персами твоїми – жолобок,

Задолина життя і пропадання,

Туди, немов нитки в один клубок,

Збігаються мої думки й жадання [4;109].

Жіноче тіло в уяві поета асоціюється з землею, полем, над яким необхідно трудитися. Груди коханої

Тверднуть, як земля,

Яка, немов рятунку, прагне плуга [4;107].

Земне кохання вимагає земних образів, а не приземлених.

До інтимної поезії Д. Павличка можна ставитися як до інтимного щоденника, тим більше що за формальними особливостями, з першого погляду, вона сприймається як сповідь. Дійсно – перед нами конкретні людські почуття, конкретна душа, яка радується, сумує, просить – від дня у день, від слова до слова, від поезії до поезії. Вірші пов'язуються однією темою – коханням – породжуючи образ людини, яка своє кожне нове почуття відмічає емоцією, втіленою в слові. Виникає почуття суцільної автобіографії. Слова, поезії, емоції образи, лише доторкуються, як частини мозаїки. І саме тому вони можуть репрезентувати перед читачем найновіші відтінки своїх значень.

Loading...

 
 

Цікаве