WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мотив «дому» у творчості Валерія Шевчука - Реферат

Мотив «дому» у творчості Валерія Шевчука - Реферат

Приходять до нас і інші чоловіки ... Ці пришельці не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з'являються бозна-звідки і спокушають юних красунь. Можливо, вони прилітають сюди, як птахи, а може, простісінько пролазять через вибиту в паркані дірку. Тоді народжувались у нашому обійсті хлопчики, доля який майже завжди була сумна: всі вони до чогось рвались і навіть із домутікали" [8, 73- 74].

Валерій Шевчук розкриває оновлену притчу про блудного сина, яка може бути, в більш широкому розумінні, представлена як архетипна модель поведінки не лише кожного окремого індивіда, а й всього людства. Бо вся історія людства від Адама до Єви ― це складний шлях до втраченого раю, до душевної гармонії. Від початку існування світу всі ми, по суті, шукаємо насамперед себе.

Стійка традиція Дому: там правлять жінки ― засновниці і продовжувачки роду, охоронці моралі. Чоловіки з'являються здебільшого час від часу: їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води із рук жінки, народжуються дівчата. Хлопчики з'являються від таємничих прибульців, які спокушають жінок всупереч їх волі. Ці нащадки таємничої загадкової сили покликані бути митцями, поетами, художниками.

Таким чином, Дім на горі, ― своєрідна трансформація того-таки Парнасу з його жіночим населенням (музи), можливо, непряме відображення його образу: Дім на горі живе водночас реальним життям свого часу і мусить поборювати житейські клопоти, яких не обійти, а з другого боку, саме тут народжується казка чи, кажучи точніше, легенда. Чоловіки, народжені в Домі, не залишаються жити на горі, бо не задля погірдливого існування вони існують і не задля усамітнення, ― їх вабить світ людей, їм конче необхідно бачити перед собою "долоню вулиці", бо без такого з'єднання зі світом людей творчість неможлива. Вони бачать не тільки минуле, вони, можна сказати, минулим міряють сьогоднішнє, співчувають людям і люблять їх. Вони знають, в кого радість чи горе, несуть страждальцям посильну поміч і вміють на відстані відчувати поклики людських душ. Перед ними спалахує світло і хочуть вони пізнати цей світ заради повноцінного творчого існування.

Жінки ж цього Дому зі стоїчним спокоєм та терплячістю приймають всі випробування, адже це на їх плечі покладається турбота про Дім на горі, який творить красу та митців. Жінки ― це добре начало Дому, вони, справді, наче музи, адже музи самі не творять, а тільки сприяють тому, надихають, вони, зрештою, те об'єднувальне, що лучить в одне нероздільне таких, здавалося б, різних людей. Життя їх нелегке, але душа залишається чистою й незакаламученою.

В конечному рахунку легенда Дому на горі уособлює жіночу долю: щасливу і нещасливу. Два типи жінок живуть у домі: перший тип ― жінки з твердим характером, які відшивають прибульців. Вони не цікавляться бібліотекою свого дому ― для них це необхідна даність, як, зрештою, і присутність у домі чоловіків:

"― Ми жінки цього дому, майже ніколи не поділяли пристрасті наших прийшлих чоловіків до книжок. Крім того, тут майже все українські книжки ― не зовсім весела лектура для дівчат" [8, 77]. Вони бувають немилосердні й вередливі, але таки по-справжньому мудрі. Пускають в світ тільки одну дитину, бліду свою копію, власне це більше тінь, а не людина, ― колись вона жила й безвісно розчинилась, також позбавлена видимого творчого духу, адже вони і не грішать.

Інший тип жінок ― це жінки, які не встояли і зогрішили. Вони мудріють з літами, їхнє улюблене місце в домі ― бібліотека, тобто притулок лагідних чоловіків лому. Це жінки-Богині. "Часом на Галю находило... В такі хвилини все важке й темне губилось, як загубилась нещодавно ніч... Відчувала відтак і своє тіло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла їй й непокоїла ― досить було їй оступитися, коли блукала по хаті, як дізнавала солодкого спазматичного болю, здавалося їй тоді ― впливла до неї через вікно повітряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне проміння, входила в неї через очі, тоді й очі її голубіли, вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона ― їй аж подих забивало від такої зухвалості" [8, 20 – 21].

Цей Дім на горі поблизу ріки Тетерів, довкола якого розгортаються події, уособлює своєрідну фортецю нашою духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма, що той Дім не розгаданий до кінця так і лишається загадковим і недоступним для декого. Але він існує об'єктивною реальністю, він стоїть з давніх-давен і буде стояти там на висоті вічно.

У романі "Стежка в траві" інша підстава для розглядання цієї ж проблеми ― "житлова криза", за якою відкривається трагедія не влаштованості героїв. Ще булгаковський Воланд, оцінюючи мешканців Москви, в буквальному розумінні, з точки зору вічності, відзначив лише одну їх особливість: "квартирный вопрос испортил их". З упевненістю можна сказати, що не лише москвичів зіпсувало квартирне питання. Філософський план тільки-но намічається, проте доволі чіткий. Марися Шарая, героїня з роману "Стежка в траві", все своє життя жила тільки однією думкою заволодіти домом Білецьких, і не просто заволодіти, а "ввійти в дім подруги не як нещасна приймачка, якій виказано ласку, а як повноправна господиня [10, 56]. Але сама вона не може здійснити свій задум, для цього їй потрібна допомога сина, який повинен одружитися з Мирославою Біленькою. Марися продумала все наперед, задля здійснення її плану. Вона все знала про хворобу Ванди і намагалася як найшвидше одружити свого сина. Довідавшись про марність своїх зусиль, вона скаженіє і втрачає розум, бо син пішов всупереч бажанням матері: "Оце й була остання крапля, яка переповнила Марисину чашу терпіння. Обличчя її перекривилося, очі спалахнули, а рот спазматично розтулявся й затулявся.

― Бевзь! Дурень! Кретин! Бездарна татя! ― загорлала вона на сина, аж той отетеревів.

― Безмозке одоробло! Пеньок! Опудало! Мамула! ― кричала Марися.

― Тюхтій! Колода! Бовдур! Дубина! Лобуряка! ― верещала Марися.

― За віщо ти покарав мене таким нікчемою! Що тепер за чоловіки, що вони дівки окрутити не можуть! Телепень! Господи, який телепень! Отут будеш гнити все життя! ― тицькала вона пальцем, ― отут, в оцій конурі!" [10, 361].

Та чорна заздрість, яка все життя підтримувала Марисю виплеснулася назовні: "Завжди їй щастить обвести мене довкола пальця, тій заразі, тій хвойді, тій паскудниці. О-о! Як я її ненавиджу!

― І вже ніколи не стану хазяйкою того дому! О-о! Ніколи не переступлю його порога і не натішуся з тієї задрипанки, повійниці і свині!" [10, 361].

Марися на очах змінювалася: "Розколошкана, сива, страшна, з виряченими очима, і з залитим майже темним обличчям, з розтуленим ротом, у якому стриміли попсовані зуби, вона подобала на привид" [10, 361]. Навіть син злякався отієї бездонної ненависті, якою матір його палала до Ванди Білецької і яку вона приховувала все своє життя. Мрія про Дім розбилась і закінчилось життя.

Яке велике значення в житті кожної людини має Дім. Може саме тому, цикл "Виховання за доктором Споком" Василя Білого починається з опису Дому: "Вранці я ходжу по дому і слухаю, як шумить вітер у величезних кроквах. Рідний дім немов жалкується на старість і вимагає ремонту. Але я знаю, що ремонт буде загибеллю для дому: не можна смикати старі, задублі кістки. Все тут зрослося і скіпі лосі в одне ціле, краще не чіпати цих зріднених колод, не випробувати їхню випробувану часом вірність одне одному.

У таких цілком не рідких випадках краще будувати новий дім бік о бік зі старим, що і робили мої предки з давніх-давен. І нікому не приходила в голову безглузда думка зруйнувати вщент старий дім, перед тим, як почати будувати новий" [1, 130].

Дім для кожного з нас це щось більше, ніж просто дах над головою. Дім ― це уклад життя, традиції, звички. Це події і пригоди, які і через багато років не набридає перебирати у пам'яті, це зустрічі й розставання, які наповнюють тебе враженнями й до яких, як до живодайного джерела припадаєш у спогадах. Л.Толстой у "Дитинстві" написав надзвичайно точні рядки: "Дім радісно приймав мене у свої обійми і кожною мостиною, кожним вікном, кожною сходинкою сходів, кожним звуком пробуджував в мені багато образів, почуттів, подій безповоротного щасливого минулого" [7, 271].

Повернення додому ― природна необхідність людини, покоління, суспільства, наслідок духовної зрілості. В.Распутін у передмові до книги В.Н.Крупініна (яка до речі називається "Дорога додому") так пише про це.

"Наскільки дитина щаслива в оточенні всього рідного, наскільки юності притаманно прямувати слідом за мрією, якій не сидиться вдома, в привабливу далечінь, настільки зрілість страждає своєю відірваністю від батьківщини і жадібно збирає все, що нагадує про неї і їй належить: говорить на її, здавалося б ще зовсім нещодавно незграбній й негарній мові, співає згадані ще з дитинства старовинні пісні та частівки, відшукує у прикметах й віруваннях народну душу, проймається любов'ю і розумінням до всього колишнього укладу не голосного й невибагливого життя батьків та дідів..." [6, 6].

"Безпритульність", тобто, відсутність в житті людини абсолютного, все визначального центру, постає у творах українських письменників як протилежний, але не альтернативний духовний стан. Відмова від споконвічного "рідного", ще не означає відмову від самої ідеї Дому. В цьому випадку змінюється не структура світосприйняття, а лише спрямованість творчих зусиль: від інтенсивного й творчого самопізнання до пізнання екстенсивного, зверненого головним чином до оточуючого світу, до пошуку одвічних начал поза собою й поза "рідного грунту". Навіть в таких випадках, коли "безґрунтя", "адогматизм" оголошується необхідними передумовами творчого мислення, коли теоретична виправдовується стан "безпритульності", ідея Дому продовжує залишатися уявним, хоча і заперечним ідейним центром цього світогляду, точкою переборення.

Творчість Валерія Шевчука можна визначити цілком однозначно. Це свідома і послідовна апологія Дому, як природного, матеріального, так і духовного "вічного", і дискредитація усілякого роду "безпритульності", безкультурності й безвір'я.

ЛІТЕРАТУРА

Белов В. Повести и рассказы. – М.: Прогресс, 1984. – 255 с.

Литературное наследство. – М., 1971. – Т.83. – 682 с.

  1. Панченко В. Маленькі свята серед буднів // Вітчизна. – 1988. – №2. – С.176- 185.

  2. Пивоварська А. Дім на горі // Сучасність. – 1992. – №3. – С.49-58.

  3. Пришвина В. Наш дом. – М., 1980. – 215 с.

  4. Распутин В. О Родине с любовью и виной // Крупинин В. Дорога домой. – М., 1985. – 125 с.

  5. Толстой Л.Н. Детство. Отрочество. Юность. – Л.: Художественная література, 1980. – 336 с.

  6. Шевчук В. Дім на горі. – К.: Радянський письменник, 1983. – 487 с.

  7. Шевчук В. Двері навстіж // Сучасність. – 1992. – №3. – С.7-25.

  8. Шевчук В. Стежка в траві. – Х.: Фоліо, 1994. – Т.1. – 497 с.

Loading...

 
 

Цікаве