WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Маскулінність як основний вияв поетики романів Ю.Андруховича - Реферат

Маскулінність як основний вияв поетики романів Ю.Андруховича - Реферат

Маскулінність як основний вияв поетики романів Ю.Андруховича

В останній третині ХХ століття історична криза звичного ґендерного ладу почала викликати зростаючу стурбованість і невдоволення як чоловіків, так і жінок. Якщо в ХІХ столітті в європейській суспільній свідомості з'явилося так зване „жіноче питання", то тепер можна стверджувати про появу особливого "чоловічого питання".

До середини 1980-х років чоловічим проблемам присвячували переважно популярні книги і дослідження медико-біологічного характеру. З часом кількість публікацій почала зростати, захоплюючи все нові теми й галузі знання. Найвідомішими з них є хрестоматія Майкла Кіммеля і Майкла Месснера "Чоловічі життя", а також бібліографія літератури про чоловіків і маскулінність, яку уклав австралійський вчений Майкл Фут. Детально досліджує історію й витоки маскулінності Ігор Кон у праці "Чоловіки, які змінюються у мінливому світі". Ґрунтовною є робота Сергія Ушакіна "Ілюзія мужності", в якій науковець звертається до фройдівської концепції нарцисизму, а також до теорії дзеркальної стадії Жака Лакана.

Як і інші ґендерні категорії, "маскулінність" не має однозначного тлумачення. Зокрема науковець Ігор Кон виділяє три різні значення:

  • Маскулінність як дескриптивна, описова категорія означає сукупність поведінкових і психічних рис, властивостей і особливостей, об'єктивно притаманних чоловікам на відміну від жінок.

  • Маскулінність як аскриптивна категорія позначає один з елементів символічної культури суспільства соціальних уявлень, установок і вірувань про те, чим є чоловік, які якості йому приписують.

  • Маскулінність як прескриптивна категорія – це система приписів, які мають на увазі не середньостатистичного, а ідеального "справжнього" чоловіка, нормативний еталон чоловічности [7, 15].

Однак індивідуальні властивості, стереотипи масової свідомості і соціальні норми, як і наші уявлення про реальне, бажане і належне, ніколи не співпадають. Тому існують не лише різні канони маскулінності, але й різні парадигми її вивчення, які на перший погляд виключають одне одного, але насправді є взаємодоповнюючими. Тим більше, що вони реалізуються різними науковими дисциплінами.

На думку І.Кона, "у сучасній науці існують чотири різні парадигми маскулінности: біологічна, психоаналітична, соціально-психологічна і постмодер-ністська. Перші дві парадигми є есенціалістськими, за замовчуванням припускаючи, що найважливіші властивості, які відрізняють чоловіків від жінок, є об'єктивною даністю, культура тільки оформлює і регулює їхній прояв. Другі дві парадигми – конструктивістські, вони вважають маскулінність продуктом культури і суспільних відносин, котрі нав'язують індивідам відповідні уявлення та образи". [2, 15]. Завданням нашого дослідження є простежити особливості постмодерністської парадигми маскулінності на прикладі "карнавальної трилогії" Ю.Андруховича.

Доводячи маскулінну сутність своїх героїв, Ю.Андрухович руйнує дуже шкідливий стереотип, закорінений у національній свідомості, - ставлення до поета як до месії. Тому в романі показана така епатажна розбещеність поетів, що спровокувало масу розгублених відгуків від читачів, налаштованих на традиційну модель.

Ю.Андрухович перекручує образ Поета і змальовує його в зниженому ракурсі. "Принаймні таким може виявитися враження від першого прочитання повісті, коли не звернути уваги на численні паралельні "але", що ними вона просто рясніє" [9, 86]. Незважаючи на те, що суміш критики й критицизму переслідує читача з першої сторінки і до останньої, песимістично цільного пано не спостерігається завдяки вмінню письменника наснажити твір амбівалентними елементами. Ані поведінка, ані думки молодих літераторів – "цвіту нації" – честі отій нації, звичайно ж, не роблять. Але, як зауважує В.Міщук, роман написаний не згідно з вимогами реалістичного методу, тобто вважати персонажів твору типовими представниками нації немає жодної необхідності. Дослідник вбачає в творчості Ю.Андруховича використання "своєрідного, притаманного здебільшого сатирикам методу, при якому на наближеному до реалістичного тлі відбувається наближена до реалістичної дія, і тут читач сам повинен, аналізуючи прочитане, "висмикнути" як елементи дійсності, так і об'єкти критики" [9, 87]. Один з персонажів "критичного" плану (позитивні персонажі, як зазначає В.Міщук, у романі відсутні) – це Хомський. Він проявляє свою сексуальну натуру з перших сторінок роману: "...довгий і широкий сірий плащ, тижневий заріст на підборідді (бродвейський стиль), волосся на потилиці зібране хвостиком, темні окуляри зразка шістдесят п'ятого року, капелюх, саме так, мандрівник, рок-зірка, поет і музикант Хомський, чи просто Хома, великий скурвий син власною персоною ощасливлює провінційний Чортопіль своїм візитом" [2, 37]. Нешанобливим для традиційного ставлення до поета є також численні алюзії щодо гомосексуальних нахилів Хомського. Зокрема, Марта вважає, що Хомському треба лікувати його "дамські варіанти": "...Хомський – гомський, той самий, що на дні народження в Олекси переодягнувся курвою, підмалювався, виблискував стегнами в сітчатих панчохах, танцював з Немиричем танго, а потім оголосив, що дає "стрип",... почав роздягатися, найцікавіше, що він і справді мав ліфчика... він витягнув із майток того самого, щоправда, гумового... наповненого водою, і почав усіх поливати, а потім кинув ним у дівчат, котрі аж мліли від перенапруження, дебіл" [2, 39]. Він їде на Свято Воскресаючого Духу, ризикуючи втратити роботу у вузі і знаючи наперед, що свято обернеться на чистісіньке гульбище з пиятикою. "У творах критичного, а ще більше в спадщині так званого соцреалізму, подібні персонажі, як водиться, запрограмовані на якийсь героїчний вчинок, метою якого є ствердження внутрішньої духовності, патріотичного наснаження" [9, 87]. Але Хомський не вчиняє нічого подібного, зовсім навпаки – спить з дружиною свого товариша, поета Мартофляка.

Ленінградський інтелектуал, який боїться, що його сприймуть як неадекватного чи непотрібного, в Чортополі розвиває столичні владність, самовпевненість, сексуальну патентність, навіть готовність до фізичного насильства (випадок з наркоманом).

Образ Мартофляка – це яскравий приклад карнавального прийому коронування та деколонізації Великого Поета. Як бачимо зі слів Марти, авторитетові Мартофляка серед інших поетів та серед публіки протиставлено й непривабливі деталі його особистого життя, і його невірність дружині ("Він спав з якоюсь незнайомою жінкою, про яку не міг сказати майже нічого. Крім того лише, що вона спить зовсім гола і ледь чутно похропує" [2, 100] ), і його славолюбство ("...народ знає своїх поетів, тебе кличуть, тебе хочуть, ти починаєш малювати автографи [...], дуже любиш такі хвилини. Вони слухають тебе, наче пророка... твої відповіді разючі, і ти прекрасний, Мартофляче, давно ти так собі не подобався" [2, 73]). І вже звідси виникає пристрасть до виголошування дзвінких, але безглуздих мудрощів: "Розумієте, друзі, кожен наш крок – це прямування шляхом. Попел імперії здатен усе змести, але є ще одвічний вітер, повітряний рух, озонні потоки" [2, 73]. Але при всій своїй так званій славі і популярності Мартофляк дуже полохливий, особливо коли Мартою починає цікавитися король рекету Пєтя: "Ну от, Мартофляче, маєш клопіт, тепер ти щось повинен казати чи робити, чи, може, хай танцює. Нічого з нею не трапиться, не з'їсть її акула... хай діється Божа воля, а вона благально дивиться на тебе... ну що ти сидиш з язиком у дупі... здійсни нарешті вчинок" [2, 63]. І не дивно, що такий образ життя зробив з нього такого, яким він себе бачив у дзеркалі після ночі в борделі: "...побачив себе і гірко скривився: не так від цих вибалушених рачиних очей і мішків під ними, як від усвідомлення всієї глибини свого падіння" [2, 101].

Але хемінгуеївське забарвлення твору (Ю.Андрухович відверто натякає на нього, вплітаючи в програму чортопільських святок назву роману американського письменника "Свято. Яке завжди з нами") змушує шукати в романі й відповідні глибини айсберга, психологічне пояснення маскулінної поведінки персонажів. Таке пояснення знаходить Юрко Немирич: "Зрештою, всі ми дуже самотні і всі ми про це знаємо" [2, 56]. Цей вислів розвивається в думках кожного персонажа твору, бо всі вони дають власні характеристики оточенню і друзям. Спочатку ці характеристики мають виключно негативний характер. Навіть Хомський (чи не нагадує його поїздка втечу від самотності?) дає своїм друзям подумки негативні оцінки, які згодом перетворюються на протилежні ("він золотий хлопець" – про Мартофляка).

Loading...

 
 

Цікаве