WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Художня проза “романтиків вітаїзму”: ґендерний підхід - Реферат

Художня проза “романтиків вітаїзму”: ґендерний підхід - Реферат

Художня проза "романтиків вітаїзму": ґендерний підхід

Література "романтики вітаїзму", яскравими представниками якої були Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Олекса Слісаренко, Аркадій Любченко та інші письменники 20-х років минулого століття, характеризується пошуком нових філософських, естетичних, мистецьких орієнтирів. Одним із явищ, що визначили сутність цього естетично-художнього феномена, було протистояння "патріархальних і сучасних уявлень про місце і роль чоловіка та жінки в соціокультурних процесах, про біологічні й соціальні чинники ґендерної ідентифікації" [1, 5].

У вітчизняній літературознавчій науці місце словесно-образного мистецтва "романтики вітаїзму" типово марґінальне. Цьому не суперечить навіть те, що у

20-ті роки минулого століття навколо літератури вітаїзму велися культурні дискусії, а в 90-ті окремі її аспекти висвітлювалися в дослідженнях Ю.Коваліва, М.Наєнка, З.Савченко, Л.Пізнюк та ін.

В українському літературному просторі немає жодної наукової розвідки, яка б застосовувала ґендерний підхід до прочитання прози „романтиків вітаїзму". Концепт „ґендер" (англ. gender – рід) означає у психології соціальний, культурно зумовлений аспект статі (на відміну від біологічної характеристики). Це поняття ми використовуватимем в широкому соціокультурному сенсі. Мова йтиме про ґендерну проблематику в українській прозі 20-х років ХХ століття, яка певною мірою є маскулінною. У творчості "романтиків вітаїзму" актуалізується "проблема людини". Вона є центральною у "модерністському проекті" художньої інтерпретації реальності. Письменники здійснюють спробу "уфілософлення літератури й олітературення філософії", що інспірувало інтенцію по-новому осмислити, в нетрадиційних вимірах і співвідношеннях, сам феномен людини.

У прозі Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Олександра Довженка та багатьох інших письменників 20-х років минулого століття порушуються питання руйнування традиційних статевих ролей, туги за справедливим світоустроєм, а ще "нової людини", характерної для доби національного відродження. Образ "непатріархальної жінки так чи інакше вписувався в когорту нових героїв, що мали репрезентувати цілковитий розрив з неприйнятною традицією, утвердження нової моралі, нового мистецтва, нового побуту, загалом, неймовірної ситуації, коли світ, як здавалося, мав початися з чистої сторінки" [1, 256].

Визначальним для вітаїстичного словесно-образного мистецтва є вічне устремління до вищої гармонії, яка і створює неповторність особистості. Доба "романтики вітаїзму" потребувала свого змістового "наповнення" особистості, а саме: героїчної конструктивної психіки, відмолодження фаустівського духу пізнання, творчої, обдарованої талантом, натури тощо. Звідси – пошук нових підходів у відображенні чоловічого та жіночого культурного досвіду у вітаїстичному русі до гармонії, в розумінні проблеми взаємодії характеру і статі тощо. З'явився ряд героїнь (Аглая з роману "Вальдшнепи", Б'янка з повісті "Сентиментальна історія" М.Хвильового", Тайах із роману "Майстер корабля" Ю.Яновського, Марта із твору "Чорний Ангел" О.Слісаренка тощо), романтичних натур, "людей нового покоління", автономних, самодостатніх і сильних жінок, які бачили себе творцями справедливого світоустрою.

Ґендерний дискурс передбачає глибинний аналіз метатексту вітаїстичної прози 20-х років ХХ століття. Адже митці доби українського Ренесансу прагнули мислити не стандартно, дошукуватися в слові, як зазначав Ю.Яновський, "нових розумінь, нового змісту" [5, 38]. Їх творчість – потужно риторична, сама світопояснювальна думка нерідко стає конструктором художньої мови.

У своїх художніх шуканнях сенсу буття, шляхів подолання дисгармонії як у макроскопічному, так і в мікроскопічному вимірах, пізнанні добра і зла письменники приходять до умовно-метафоричних художніх форм, де превалює образ-символ, що дозволяє закодувати ідею у певній знаковій системі. Творцям вітаїстичного словесно-образного мистецтва притаманна високість духу, схильність до поетичного образу як персоніфікації ідей та сил буття. Справжніми героями багатьох їх творів нерідко є етичні й філософсько-естетичні категорії-сутності, у стосунках до яких і розкривалися персонажі. Йдеться про художнє втілення ідеї циклічності культури й месіанської ролі України у ряді радикальних трансформацій Європи, про відродження фаустівського духу пізнання на національному ґрунті тощо. Від абстрактності рятувала величезна сила конкретизації подій і персонажів, котрих митці витворювали мовби з "натури буднів".

Пророкуючи епоху азіатського ренесансу, Хвильовий пов'язував її прихід із розвитком нових культів людини майбутнього. Він чітко усвідомлював потребу пізнати і визнати новий sacrum для фаустівського героя свого часу. Підтвердження своїм уявленням про потребу культу світлого, життєствердного, сильного, здорового начала український митець знаходить у Ніцше. Відштовхуючися від ніцшеанської тези про смерть Бога, Хвильовий у центрі Космосу ставить органічну людину, котру бачить у єдності духовного й тілесного, у поєднанні її найнікчемніших і найблагородніших рис, у "синтезі реальности й ідеалу". Він, як і німецький філософ, також "прагнув мобілізувати енерґію людського, гуманного у свідомості своїх сучасників, хотів пробудити у них почуття індивідуальної відповідальності за долю світу і себе самих" [3, 32]. В інтерпретації Хвильового "надлюдина" – це творець "Золотого Віку" України, художник-вітаїст.

Рух нації до свого "Золотого Віку", до епохи азіатського ренесансу (а вона, на переконання Хвильового, наступить приблизно через 200 років) – це процес, що включав у себе низку етапів, і кожен з них знаменував появу якісно нових рис словообразу України, його збагачення і ускладнення, вдосконалення психологічного та інтонаційного нюансування.

Перші ознаки цього руху виявляються у революційних перетвореннях, у руйнуванні наявної культури й оновленні світу, у відродженні життя, космосу після його старіння. Тема розбрату і негараздів всередині патріархальної родини – базового осередку національної спільноти порушується у ряді творів Хвильового, Яновського, Довженка та ін. Письменники намагаються осягнути не тільки привабливе, героїчне, але й водночас, те, що гідне ганьби й осуду, ті деформації ідеального образу України, що стали наслідком фатально неприхильної історичної долі та виявом не найкращих рис етноменталітету.

"Присмерк" Європи, розпад Російської імперії викликали спочатку "метафізичний жах". Адже на очах сучасників народжувалася трагедія цивілізованого, механізованого й усталеного у своїй природній (жіночій!) праоснові світу. Цей період суспільного розвитку має маскулінний характер і наділяється рисами тілесності, чоловічності, техноцентризму, насильства. Звідси – з'ява сильних, самодостатніх, непатріархальних жінок – героїнь художньої прози 20-х років ХХ століття. Доба "горожанських воєн" вилонює воїна, борця з хаосом. І у жінці цінується найперш відважний дух, віталістична сила й вольова цільність ("Кіт у чоботях", "Легенда", "Арабески", "Роман Ма" Ю. Яновського). У новелі "Кіт у чоботях" Хвильовий постійно підкреслює мужність Гапки, товариша Жучка, її сміливість, відвагу. У цьому образі художньо втілюється ідея героїчної конструктивної психіки. Романтика революції відкриває для цієї героїні безмежність культуротворення.

"Нова жінка" зі зброєю в руках ілюструвала нігілістичне заперечення всього старого, в тому числі й того, що можна назвати традиційним розподілом ґендерних ролей. М.Хвильовий, Ю.Яновський, О.Довженко, О.Слісаренко та інші прозаїки цієї доби створюють образи "муралів революції", акцентують увагу на моментах вивільнення української стихії, народженні національного героя, носія героїчної конструктивної психіки, котрий може перебудувати суспільство і космос. Такими постають персонажі, що населяють вітаїстичну прозу 20-х років: товариш Жучок із твору "Кіт у чоботях", "м'ятежний син" із новели "Я (Романтика)" М.Хвильового, Шахай із роману "Чотири шаблі" Ю.Яновського, Тиміш із кіноповісті "Арсенал" О.Довженка, Артем Гайдученко з роману "Чорний Ангел" О.Слісаренка та ін. Шляхом до осягнення культурного, модерного виміру руху і поступу стають для них переборення свого зв'язку із традицією, розривання пуповини, що в'яже їх до роду і до природи-матері, іншими словами, українські конкістадори жертвують всім задля найвищої ідеї.

В ім'я прийдешньої "загірної комуни" син вбиває матір ("Я(Романтика)", "Мати" М.Хвильового), брат іде проти брата ("Чорний Ангел" О.Слісаренка, "Вершники" Ю.Яновського) і т.д. і т.п. Така ситуація не принесла жодному з героїв відчуття перемоги , а лише відкрила трагізм причетності до процесу руйнування.

Жорстока дійсність, "як зграя голодних вовків", позбавляє людину цільности; з логікою насильства вона осамітнюється, "протиставляється довкіллю матері-альному й духовному, ніби собі на користь "перетворює", "перемагає", насправді ж руйнує природу, а відтак і себе як її невід'ємну частку" [2, 15-16]. Відповідно до уявлень, характерних для масової національної свідомості, природу асоціювали з жінкою і матір'ю.

Архетипна фігура матері пов'язується не з індивідом, а є універсальним типом жіночності і символізує Матір Землю. Особистісне уособлення цієї богині, тобто конкретна жінка, не має ніякого значення. Для чоловіка вона кедеша, священа (кадош = священний), богиня, що збуджує всю його сексуальність. У художній прозі 20-х років минулого століття архетип матері набуває конкретного і соціального наповнення; відповідно до глибинної етнокультурної традиції у низці творів ("Я (Романтика)","Мати" М.Хвильового, "Вершники" Ю.Яновського, "Діти Чумацького Шляху" Д.Гуменної) виступає метафорою України.

Як ситуацію переходу, відтворюють письменники народження модерної української свідомости. Людина живе "майбутнім" і приносить себе і своїх близьких йому в жертву. З погляду "всієї правди", "цілого життя" сучасність у художній прозі 20-х років осмислюється як мить, "пунктик". Руйнування родинних стосунків, страшна мутація людського роду, розрив з традицією та орґанічністю – це ознаки інакшого буття – модерної України. Таку модель світовлаштування виразно засвідчила епоха "горожанських воєн". Письменників вражають не так самі процеси революційної боротьби, не її соціально-класова суть, а здебільшого романтика революції, героїчні пози, насичені яскраві фарби.

Loading...

 
 

Цікаве