WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Жіночий ренесанс кінця ХІХ – початку ХХ століття: соціальні, культурні, психологічні та ґендерні аспекти - Реферат

Жіночий ренесанс кінця ХІХ – початку ХХ століття: соціальні, культурні, психологічні та ґендерні аспекти - Реферат

Жінки намагаються "прорватися" в публічну сферу, яка до цього була виключно прерогативою чоловіків. Останні реагують шляхом кардинального відкидання і несприйняття. Саме таку симптоматичну рецепцію емансипаційного руху демонструє професор Чорнай із повісті О.Кобилянської "За ситуаціями". Він характеризує рух як такий, що "йде проти раси в жінці і проти виховавчої вузини родини. Жінку втягається тепер в оборот матеріалізму... В подружжі й родині, не в любові і в заводі чи там фаху лежить наш зв'язок з найглибшими інтересами людськості" [11, V, 31-32]. Має слушність В.Агеєва, вважаючи, що "фемінізм як проблема культури українськими інтелектуалами в цей час майже не усвідомлювався" [1, 144]. Спроби жінок порушити традиційні соціальні парадигми, за якими жінка була витіснена у сферу інтимного, і реалізувати себе у публічній діяльності сприймаються чоловіками, з одного боку, як посягання на їх питому роль і створення таким чином конкуренції, а з іншого – як загроза родині, а отже, і "найглибшим інтересам людськості". Тому чоловікам дуже імпонував споконвічний стереотип жінки-страдниці. Так, український культуролог Василь Горленко, близький знайомий сім'ї П.Куліша, і, безсумнівно, поінформований про його донжуанські пригоди, в захваті від порядності та відданості дружини письменника, Ганни Барвінок. Це він захоплено обговорює у листі до Бориса Грінченка: "Вона справді достатньо відома письменниця... Ви не відзначили похвальну і привабливу скромність Олександри Михайлівни, яка все життя ховається в тіні, не зважуючись навіть подумати про власну популярність, настільки обожнюючи свого чоловіка" [10, 74], який, як відомо, не завжди платив їй взаємністю. С.Русова також відзначала, що "Олександра Михайлівна прощала свойому чоловікові усі його хиби, усі прикрості, які він їй робив. Вона схилялася перед ним як перед якимось богом..." [21, 36]. Згодом Леся Українка неодноразово звертатиметься до мотиву "забутої тіні", переграючи класичні сюжети, аби показати ціну, заплачену за геніальність чоловіків. Безсумнівно, що такою ціною був талант і життя Олександри Михайлівни.

Наталії Кобринській належить виняткове місце в становленні жіночого руху. У теоретичних постулатах вона пішла значно далі нагальних завдань. H.Кобринська усвідомлювала обмеженість однопланової постановки питань: громада, освіта, рівність з чоловіком. Вона обґрунтувала необхідність радикальної зміни способу мислення як запоруки побудови нових суспільних умов. Все це належало, на думку діячки, жінкам зробити самотужки, звільнити самих себе, бо на допомогу чоловіків сподіватись в тих умовах не доводилось. Тому-то Н.Кобринська активно виступала за творення жіночих товариств і видання альманахів як способів самопрезентації жіноцтва та усвідомлення власної унікальності й сили. Втіленням таких ідей був альманах "Перший вінок", де вперше вдалося залучити до співпраці культурну жіночу еліту України: як правобережної, так і лівобережної.

Таким чином, було створено "своєрідне видання, наповнене статтями, поезією, прозою жінок і для жінок" [18, 13]. Останнє уточнення є важливим нюансом. У програмовому вірші "Перший вінок" Олена Пчілка чітко називає адресатом альманаха жінок-читачок і свідомо відмежовується від суду чоловіків-критиків. Таку засторогу можна інтерпретувати двояко. Припустимо, що авторка вважає жіночі тексти відверто "меншовартісними", і тому недостойними бути включеними в контекст "великої" (чоловічої) літератури, звідси приреченість "для домашнього вжитку" Інший погляд видається більш правильним. Олена Пчілка наперед застерігає від "засудження на смерть" дебютантських робіт, розміщених в "Першому вінку", добре знаючи таку вітчизняну традицію, що, зрештою, і сталося [див.: 27], бо, на відміну від російського культурного середовища, де читацькі смаки були невибагливі і жіночі твори критика поціновувала "радше за законами рукоділля, а не власне літературної діяльності. На заняття художнім словом дивилися як на дозвілля "слабкої статі", твори "ніжного пера", які мали викликати неодмінний захват самим фактом своєї появи" [25, 58], українська модель мала іншу крайність. Критики упереджено ставилися до творів "іншої статі". Згадати хоча б реакцію М.Грушевського на "Царівну" Ольги Кобилянської: "Оповідання в формі дівочого дневника на звиш чотириста сторінок – брр! думав я собі, споглядаючи на книжку" [8, 174] і, лише переборовши ґендерні стереотипи, дійшов протилежного висновку, "що книжка написана справді талановито, і ми маємо в її авторці діло з справжнім талантом" [8, 174].

Іван Франко як редактор не прийняв до друку в "Першому вінку" оповідання "Вона вийшла заміж" (пізніша назва "Людина") Ольги Кобилянської, хоча інші редактори Наталя Кобринська та Олена Пчілка були проти такого рішення. Про це зокрема говорила Олена Пчілка у виступі 1927 року з нагоди 40-річчя виходу альманаху: "Таким чином "Перший вінок" позбувся чести вмістити в собі чи не перший твір письменниці, що стала потім такою величною зіркою в українській літературі!" [29, 39]. Планувався випуск "Другого вінка", куди мали б увійти спогади Уляни Кравченко про учителювання на селі, поезії Лесі Українки та згадуваний твір Ольги Кобилянської. Однак через фінансові проблеми, а також через розбіжності в тлумаченні феміністичного руху видання не було здійснене. Проте, Наталя Кобринська за підтримки Євгенії Ярошинської та Ганни Барвінок протягом 1893-1896 років випустила три числа альманаху "Наша доля", де продовжувала друкувати феміністичні літературні та публіцистичні праці.

Попри суспільне державницьке культурне значення "Першого вінка" існує ще один аспект. В умовах нереспектабельності вітчизняної культури, браку періодичних видань, відсутність фахових часописів, мовні проблеми та ін., у цьому альманаху вміщено доробки великої кількості письменниць. А це вже можна розцінювати як перший крок самопрезентації, нагода заявити про себе і одночасно ідентифікувати себе з певним інтелектуальним колом. В умовах ґендерної чужорідності це вкрай позитивний психологічний момент. У книзі "Божевільна жінка на горищі" (1979) американські феміністки Сандра Гілберт та Сузен Ґубар наголошували на важливості жіночої традиції: "Отже, самодостатність жінки-митця, її відчуття відчуження від чоловіків-попередників пов'язані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій аудиторії разом з її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархальною авторитарністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливості – усі ці феномени вирізняють її зусилля у самотворенні від зусиль протилежної статі" [цит. за: 28, 523]. Пошук традиції і підтримки є показовим і в плані долучення до європейського контексту, що вкрай необхідно для актуалізації українства.

Більшість жінок-письменниць так само займалися громадською діяльністю. Поряд з феміністичними літературними творами виступали з публіцистичними працями: О.Кобилянська "Дещо про ідею жіночого руху", Є.Ярошинська "Чого нам боятися?", Грицько Григоренко "Справи вищої освіти", Л.Яновська "Про становище української селянки".

Другу фазу еволюції жіночої літературної субкультури названо фемініс-тичною. Вона характеризується сексуальною та текстуальною анархією, протестом проти панівних стандартів і вимогою автономності [28, 510]. Слушною видається думка С.Павличко, що саме "Олена Пчілка й Наталя Кобринська заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос" [16, 69-70]. Зміна акцентів у жіночій соціокультурній практиці збігається з епохою модерну, власне, із основним концептуальним принципом цієї доби – принципом пошуку ідентичності. "В модерних суспільствах життя людини невід'ємне від постійного вибору та соціальної творчості, – зазначає філософ Н.Козлова. – Сам індивід відповідає за власний "Я"-проект" [12, 167]. Такі умови формують привнесення в літературу бачення жіночої сутності та навколишньої дійсності з перспективи статі. У листі до А.Кримського від 16 листопада 1905 року Леся Українка наочно продемонструвала такий погляд в аналізі роману "Андрій Лаговський": "Певне, Ви скажете (або мовчки подумаєте), що в моїх "враженнях" є чимало спеціально жіночого. Бачите, мужеська "рація" в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю "рацією", може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе" [24, ХІІ, 150]. Як бачимо, авторка пропонує концепцію не заперечення та відкидання, а швидше доповнення та співпраці. До речі, як і О.Кобилянська у листі до Осипа Маковея: "Кажуть мужчини, що жінка ніколи не дорівняє мужчині. Я не знаю, чи дорівняє чи ні, але знаю, що вона цілком щось відмінного створить, не менш цінного від нього - щось, чого він не в силі ніколи вдати. Вона, може, знов те не вдасть, що він" [11, V, 394]. Такий поміркований підхід є лишень декларацією хороших намірів, а в творах "ми також виразно бачимо присутність жінки – тут промовляє особа, яка обурюється тим, як трактують її стать, і захищає праважінок, – коментує В.Вулф. – Це привносить в твори жінок елемент, повністю відсутній у творах чоловіків, щоправда, за умови, що ці чоловіки не роботяги або не негри" [6, 82]. М.Рудницька вважає акцент у жіночому дискурсі на питанні статі закономірним, що "жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть" [20, 184]. І навіть публічно зрікаються, як О.Кобилянська у листі до О.Маковея: "Для мене питання жіноч[е] – точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, примір[ом] такого роду, як "Людина", – обіцяє письменниця. – Впрочім, і не хочу служити двом панам, то є тенденції і поезії" [11, V, 283]. Слова звучать як демонстративна заява, і хоча важко погодитись із С.Павличко в тому, що "останні великі прозові твори Кобилянської ще ілюстра-тивніші за її перші феміністичні повісті" [16, 73], однак слушним видається твердження, що авторці так і не вдалося абстрагуватися від власної статі. Пояснень варто шукати в соціокультурних чинниках (матеріальне становище, рецепція критики, культурні табу), поборення яких вимагало від О.Кобилянської, як і взагалі від жінок-авторок, багато часу та сил і завадило піднятися до вищого рівня осмислення дійсності на засадах ґендерного паритету.

Loading...

 
 

Цікаве