WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Марлітівський стиль: жіноче читання, масова література і Ольга Кобилянська - Реферат

Марлітівський стиль: жіноче читання, масова література і Ольга Кобилянська - Реферат

Флобер показує деструктивний вплив жіночого читання, точніше базованого та ньому „жіночого кітчу", на характер своєї героїні. Причому кітч поданий Флобером як феномен жіночого читання. Емма перечитує дамські журнали „Кошик" і „Дух салонів", і це не просто переглядання інформації і засвоєння „знання" (як чоловічого фетишу). Коли вона читає, пише автор, „не минаючи ані рядочка", вона живе в уявному світі. Емма „жадібно поглинала" „всі звіти про прем"єри, верхогони, вечірки, цікавилась дебютом тої чи іншої актриси, відкриттям нової крамниці. Знала останні моди сезону, адреси фешенебельних кравців, дні прогулянок у Булонському лісі, розклад спектаклів у опері. Слідкувала за романами, вивчаючи за Еженом Сю обстановку великопанських домів, шукаючи в творах Бальзака й Жорж Занд уявного задоволення власних жадань" [23].

Природа кітчу, що стає загальною атмосферою життя для Емми, – естетизація, ідеалізація та сентименталізм, тобто усі ті ознаки, якими зазвичай характеризується в патріархальній культурі жіноча творчість. Загалом у Флобера кітч – це жінка, і навпаки, жінка – це кітч. Флобер характеризує таку форму існування як певного роду сублімацію – це „якесь піднесене понад життям існування, що рвійно шугало між небом і землею у несказанній величі. Все інше в світі губилось десь у невиразності, не займало певного місця, ніби й не існувало" (с.70). Неодмінними атрибутами такого жіночого кітчу, окрім сентиментальності і бажання любові, є також декоративність, екзотика і бажання водночас „умерти і бути в Парижі". „І чому зітхання при місячнім світлі, і довгі обійми, і сльози, що зрошують руки в хвилину розлуки, і пал жаги, і ніжність, і бентежність – усе це було для неї невіддільним від пишних замків, де люди розкошують на дозвіллі, від будуарів з шовковими завісами й м"якими килимами, від жардиньєрок із квітами, від ліжок на високих підмостках, від блиску самоцвітів і аксельбантів на лівреях?" (с.70), – так артикулює неясні Еммині почуття автор, з'єднуючи намріяне з реальним і комфортним.

„Жіноче читання" часто сприймається як матриця масової культури. Остання так само, як і фемінність, поглинає і розчиняє реальне та ідеальне у свого роду гіперреальності, спокусливій, красивій і симульованій (підробленій). У випадку, коли таке „жіноче читання" не привласнене патріархальною культурою, воно трактується як смішний, загрозливий і монструозний кітч. Адже суто жіночі жанри масової літератури двічі маргіналізовані. Окрім негації масової літератури, зневажлива оцінка такої літератури базується і на тому ґендерному припущенні, що, мовляв, жіноче сприйняття фальшиве, воно відбиває "несправжні страхи", маніпулює "несправжніми потребами", накидає "несправжню свідомість".

Між тим масова література має свою терапевтичну і компенсуюючу ціль, яка значною мірою стосується не лише характерів і ситуацій, але й стилю. Масова культура, орієнтована на жінку-читача, діє вкрай суперечливо: вона, з одного боку, переносить її в позасвіття, бажане й ідеальне. З другого боку, вона стверджує традиційні цінності, поведінку, звички, зокрема ролі доброї матері, господині, нареченої.

Загалом масова література, яка експлуатує жіночу чуттєвість, створює враження, подібне до "денного мріяння", стан майже істерійної втечі від монотонності щоденного життя, повертає стан дитинності. Якщо говорити про психоаналітичні форми ідентифікації жінки-читачки із зображуваним, що їх використовує масова література, то вони базуються, по-перше, на тому, що читач(глядач) володіє попереднім знанням про події – вихований на певних кліше, він з самого початку роману (фільму) знає про щасливий кінець і тому перебуває у привілейованому становищі щодо героїні: він знає, що герої її любить, вона – ні. По-друге, таке надлишкове знання приводить до одночасних процесів ідентифікації та відштовхування від героїні [24].

Ідеальна проекція читача поєднується з істеричним роздвоєнням між бажаним та реальним, з бажанням поставити себе на місце героїні або ж зруйнувати ідилічну картину щасливої любові. Жіноче читання – як процес самовиповнення – досягає своєї найбільшої реалізації в "мильній опері", де сама наративна форма працює на те, щоб глядач переносився в різні ситуації, які ніколи не закінчуються і не мають задовільного рішення. Деякі критики твердять, що глядач „мильної опери" стає ідеальною жінкою, позбавленою "я" і, навпаки, перейнятою безкінечними проблемами "всіх її дітей". Колективна жіноча фантазія, яка проявляється в цей момент, твердить Таня Модлескі, те, що глядачка шукає і за чим, можливо,тужить, – це свого роду „розширена сім"я, пряма протилежність її власній ізольованій нуклеарній родині" [25].

Специфічну функцію має і стилістика „жіночої" літератури, як, наприклад, „блискучий марліттівський стиль", в якому прижиттєва критика часто звинувачувала Ольгу Кобилянську. Загалом, існує два образи Кобилянської-письменниці: з одного боку, вона признаний лідер модерністів, з іншого, письменниця, що наслідувала солодкавий сентиментальний стиль німецького жіночого письменства серединиХІХ століття. Перетворювальну й охоронну природу такого стилю відчув і окреслив Василь Стефаник. В одному з листів до Кобилянської він не менш сентиментально, ніж авторка, писав: "Вже то Ви вмієте писати так, що, прочитавши Вашу робітку, у мене очі добріють, як у дитини, і я гляджу навперед себе без крихітки злости на світ і людей. Всі вістря, що могли би ранити людей, Ви ховаєте у себе, всі прості лінії, що вибігали би поза гармонію, Ви нагинаєте своїми делікатними руками".

Саме т.зв. "жіноча" література (зокрема, улюблена Кобилянською Евгенія Марлітт, німецька письменниця ХІХ століття, яка писала переважно для жінок) покривала ідеальні потреби і мрії жінки, культивувала чуттєві стосунки поміж героїнями і героями. Кобилянська несвідомо переймала деякі стереотипи „жіночої" літератури, як наприклад „білу мрію" про любов – цей ідеал пронизує її твори від „Царівни" до „Через кладку". Водночас письменниця поєднувала теми „жіночої" белетристики з високими культурологічними темами про „вищу людину", духовний резонанс, національно-культурний тип модерного українця і творила образ „думаючої" „нової жінки", яка будує власне життя і стає культурною силою.

Однак було б великим спрощенням ігнорувати у творчості Кобилянської той імпульс, який ішов від масової „жіночої" беолетристики. Не лише характерологічно, але й мовно-стилістично Кобилянська прищеплювала українській літературі звороти і стильові форми, позичені з тогочасної масової літератури на зразок Марлітт. В архіві письменниці у Чернівцях зберігаються записники, які фіксують процес свідомого засвоєння нею літературної мови. Кобилянська записує переклади німецькомовних фраз і слів на українську, а іноді навпаки – з української на німецьку, ніби випробовуючи і освоюючи особливий модус літературності як такої. Фрази і слова, очевидно, взяті з тогочасної німецької літератури, яку була приступною для письменниці. Близька товаришка Кобилянської в дитинстві Ольга Устиянович пригадувала, що вони "читали укупці багато німецьких книжок. Не було в міській бібліотеці вибору, отже, ми брали, що попало, наслідували типи, повторяли сентенції і надавали собі імена героїні повісти(...)" [26].

Літературність імпліцитно означала собою певний стиль, або манеру висловлювання. Лексика, яку переймає Кобилянська з німецькомовної літератури, модальна, скажемо так, і романтична – „безмірна даль", „бездонний", „обличчя його все прояснилось / розцвічувалось", „прошибаючий погляд", „ледова крига", „спосібність", „одностайність", „зворушений", „навал жити" і т.п. У такий спосіб „чуттєві" фрази популярної німецькомовної белетристики Кобилянська пересаджувала в українську літературу.

Loading...

 
 

Цікаве