WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дві моделі жіночої емансипації - Реферат

Дві моделі жіночої емансипації - Реферат

Виразні сліди полеміки щодо жіночого питання простежуємо у листуванні Лесі Українки. Поетеса разом із матір'ю підтримала ініціативу жіночого альманаху, однак мала у цій справі і свої застереження. У листі до М.Драгоманова від травня 1893 року вона писала: "З Вашою думкою про жіночий журнал я згідна. По нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал, та й взагалі зовсім не такий, яким хоче чи хотіла зробити п. Кобринська. Як на мене, то я не розумію, що нового ще можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї" [7, 152].

Треба пам'ятати, що Леся Українка відстоювала свою позицію перед політиком та ідеологом Драгомановим, який був досить впливовою особою у галицькому українському русі й мав там послідовників та учнів (І.Франко, М.Павлик та ін.). Очевидно, Драгоманов підходив до жіночого руху із погляду європейського інтелектуала-поступовця і мимовільно переносив європейські реалії життя на український ґрунт. Подібного погляду дотримувалася й Наталія Кобринська. Їй ішлося передусім про відстоювання соціальних та національних прав жіноцтва. Задумувалася програма елементарної жіночої просвіти, роз'яснення жінкам їхніх громадянських прав та залучення до спільної, організованої діяльності. У цьому зв'язку література оцінювалася в її прикладному, практичному значенні як носій поступових суспільних тенденцій.

Леся Українка у листі раз виступає із багатозначним "ми" (можна здогадуватися, що її думку поділяла матір, але може це бути тільки риторичною фігурою), але далі однозначно стверджує власну позицію ("як на мене..."), її протест викликає саме таке практичне, меншовартісне розуміння літератури, свідомість того, що її можна легко залучати на службу поступовим ідеям та доктринам. Молода поетеса уже, як бачимо, цілком свідома автономії літератури, її унікальності як творчого досвіду, через те вона принципово не може погодитися із поглядами старших (Н.Кобринської).

Відмінність поглядів в обох випадках є цілком наочною і не потребує спеціальних коментарів. У випадку Кобринської, Драгоманова та молодих галицьких радикалів на чолі з І.Франком мислилося про жіночу емансипацію як частку загального радикального політичного руху. Відтак літературі відводилося місце на службі популярної ідеології. Леся Українка, навпаки, наголошує на неможливості такого застосування літератури, бо воно не може привести до жодних художніх здобутків, а лишиться тільки голою ілюстрацією ідеї. У згаданому листі вона додає: "Не скучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та й ще з таланом, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий" [7, 152]. Отже, на її переконання, у літературі важить не ідеологічна вартість, а талант, уміння психологічно переконливо представити жіночий характер, до того ж у його органічних зв'язках із дійсністю. Інакше феміністична ідея в літературі виглядатиме штучною та ходульною.

Пізніше розходження поглядів на жіноче питання ускладнило і проблематизувало співпрацю різних авторок у проектах Н.Кобринської. У листі Лесі Українки від 12 березня 1895 року є таке пояснення цього моменту: "Вона (Кобринська), певно, сердиться на мене за те, що я ухилялася від бібліотеки сеї (мова йде про згадувану вище "Жіночу бібліотеку", започатковану Кобринською в 1893 році – Л.Т.), але щось я не маю серця до сього видання, надто після того, як побачила його, – і така се вже вузенька річечка, сі жіночі видання. Коли ж кому і так судилось не глибоко та не широко плавати, то не хочеться позбавляти себе остатньої волі. Я гадаю, що англічанки не такими річками виплили в море" [7, 290]. Тут, на відміну від попереднього листа, маємо вже не просто критику й опозицію, а й чітке переконання "іншого шляху", що випливає із блискучої обізнаності в європейському феміністичному русі та його успіхами у XIX столітті. Леся Українка від імені молодого покоління засвідчує потребу не замикатися на власне жіночих проблемах, а ставити їх у широкий суспільно-культурний контекст.

Отже, в середині 1890-х років визначається більш чітка й категорична позиція в українському жіночому русі, її головні репрезентантки – Леся Українка та Ольга Кобилянська. Якщо Леся Українка у той час висловлювала свої погляди у приватних листах та лишалася їм вірною у власній творчості, то Кобилянська відверто задекларувала новий фемінізм на сторінках своїх ранніх повістей "Людина" та "Царівна". Такі переконання знайшли співчуття та розуміння серед молодого покоління українських діячок, які на той час входили в літературу: Надії Кибальчич, Галини Журби, Людмили Старицької-Черняхівської тощо.

Так, Кобилянська у своїх повістях зобразила програмну героїню, котра у своєму часі та у своїх умовах репрезентувала тип інтелігента, який раніше був представлений у повістях І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б.Грінченка, І.Франка. Це жінка-емансипантка, свідома власної автономності, жінка, готова боронити своїх людських прав і своїх, неприйнятних для загалу, переконань. Вона мріє "...передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола, збагачувати його, довести до того, щоб став сяючим, прегарним ... Свободний чоловік із розумом – се мій ідеал" [4, 193], як героїня повісті "Царівна" Наталка Веркович.

На межі XIX та XX століть творчість жінок уже складається у цілком самобутнє явище. До числа старших жінок-письменниць (крім згаданих вище, Грицько Григоренко, Євгенія Ярошинська, Любов Яновська та ін.) долучається гроно молодих талантів. Це Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Наталя Романович-Ткаченко, Галина Журба, Галина Комарова. По суті, в новому літературному поколінні жіночий голос звучить на повну силу, їхня творчість засвідчує перехід жіночої літератури у нову епоху, її тісну співдію із чинниками модернізації культурної традиції. Але головні представниці жіночої літератури - Кобилянська та Леся Українка, за слушним висновком С.Павличко, якнайсерйознішим чином уплинули на новітні орієнтації нашої літератури і, зрештою, стали ключовими постатями у ній. "Той факт, що саме дві жінки, – зауважувала дослідниця, – спробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури, не здається випадковим" [6, 69]. Отже, велике значення їхньої творчої діяльності сьогодні вже ні в кого заперечень не викликає.

Стосовно тієї визначної ролі, яку відіграли провідні жінки-письменниці кінця XIX та початку XX століття в національній свідомості українців у цілому, і досі точаться суперечки. Наприклад, В.Агеєва стверджує, що ця роль актуальна і через століття, у нинішній ситуації. Вона, зокрема, пише: "У прозі, скажімо, Ольги Кобштянської ми досі наголошували постаті "нових жінок". Але водночас у багатьох творах вона моделює і образи "нових чоловіків", розгортає перед читачами ситуації, які б окреслили можливість інших стосунків між статями, можливість паритетності... Леся Українка здійснює безпрецедентне, здається, навіть у контексті всього європейського модернізму перепрочитання основоположних культурно-філософських кодів, мотивів, світових сюжетів і міфологем з урахуванням жіночої перспективи, жіночої присутності в культурі... Якщо українська література XIX століття підносила переважно освячену й опоетизовану материнську іпостась жіночності..., то в літературі XX століття жінка вже з'являється у багатьох нових ролях і поставах" [1, 306-307].

Однак не можна залишати на маргінесі літературного процесу кінця XIX та початку XX століть творчість інших, менш відомих авторів-жінок: Надії Кибальчич, Дніпрової Чайки, Любові Яновської, Христі Алчевської, Уляни Кравченко, Одарки Романової, Галини Журби, Катрі Гриневичевої, Людмили Старицької-Черняхівської та багатьох інших. Адже ця творчість не була лише благодатним тлом для інших, більш визнаних письменників. Треба сказати, що нерідко ці призабуті на сьогодні літератори дали твори першорядної ваги, навіть шедеври, які сьогодні можемо сміливо ставити в ряд найзначніших досягнень української культури межі віків. Важливість їхньої творчості для повноцінного літературного процесу можна уявити тільки тоді, коли відслонимо завісу забуття й уважно перечитаємо надбання української жіночої літератури.

Дві моделі жіночої емансипації переконливо виявляють особливості розвитку жіночої ідеї в українській культурі - від наслідувально-ліберальної до самостійної та послідовної. Переплетіння соціальних, політичних, економічних, демографічних та інших інтересів зумовлює складність і неоднозначність тенденцій емансипації жінки. Однак на межі століть відмінності феміністичних процесів Західної України (Галичини й Буковини) та Наддніпрянщини згладжуються, завдяки емансипаційній діяльності нового покоління суспільно-культурних діячів, тобто покоління Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Це покоління ставить жіночу ідею на висоту найбільш відповідальних проблем тогочасної суспільної дійсності.

Література

  1. Агєєва В. Жіночий простір. Феміністичний дискурс українськогомодернізму. – К.: Факт, 2003.

  2. Вулф В. Власний простір. – К.: Основи, 1999.

  3. Єфремов С. Історія українського письменства. – Київ: Феміна, 1995.

  4. Кобилянська О. Царівна. – К.: Дніпро, 1994.

  5. Марко Вовчок. Статті і дослідження. 36. наукових праць. – К.: Науковадумка, 1985 [У підзаг.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР].

  6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – К.: Либідь, 1997.

  7. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Т.10: Листи. – К.: Наукова думка, 1978.

Loading...

 
 

Цікаве