WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Дві моделі жіночої емансипації - Реферат

Дві моделі жіночої емансипації - Реферат

Дві моделі жіночої емансипації

Емансипація жінки в європейській культурі відбувається, власне, протягом XIX століття. Однак у різних регіонах континенту цей процес протікає по-різному. У Західній Європі ідеї емансипації знаходять благодатний ґрунт в англійській культурі середини та другої половини XIX віку. Творча діяльність та особистість Жорж Санд спонукала до активізації жіночого фактора у Франції. Трохи пізніше цей процес поширюється в німецькомовних країнах Центральної Європи. Саме протягом 1880-1890-х років жіноче питання є одним із найактуальніших в Австро-Угорщині: його обговорюють у пресі та культурно-освітніх осередках. Хвиля жіночого руху доходить до Галичини, де вперше виникає український феміністичний гурток.

Безумовно, жіноча емансипація стає чинником, котрий радикально змінює систему суспільних відносин. Можна без перебільшення назвати його революційним, з огляду на той ефект, який жіноча емансипація викликала у наступному двадцятому столітті. Вірджинія Вулф, відзначаючи виняткову вагу жіночого руху в історії нової цивілізації, вважала початковим пунктом кінець XVIII століття. На її думку, саме тоді вперше прозвучав властивий голос жінки у культурі [2, 62].

Проте у другій половині XIX віку акценти змінюються: замість економічного визволення жінки середнього класу ставляться на порядок денний проблеми соціально-звичаєвої дискримінації та психології статі. Частково збігаючись із гаслами раннього модернізму, вони породжують цікаву течію модерністичної, культури, в центрі якої опиняються специфічно жіночі теми та ментальнісні характеристики.

В українській ситуації розвиток ідей жіночої емансипації відбувається за своєрідною схемою. Це викликане історичними та регіональними обставинами. Україна сприймає ідеї емансипації дещо запізнено. Сповільнений економічний розвиток, а слідом за ним і освітньо-культурний в умовах царської Росії, можуть служити поясненням цього запізнення. Середні верстви суспільства, які на Заході стають головним чинником культурного розвитку, у Російській імперії складаються з великими труднощами та суперечностями, а до активного голосу в соціумі вони доходять лише на межі XIX та XX століть.

Україна засвідчує два шляхи проникнення емансипації та, відповідно, два її варіанти. Протягом 1880-1890-х років "жіноча ідея" захопила частину поступової української інтелігенції в Галичині, тобто в Австро-Угорській імперії. У цій державі більше важили правові засади жіночого руху та громадська думка, вихована прозахідною публіцистикою. Інакше було у Східній Україні, де до певного часу жінка могла виступати в рамках загального визвольного процесу, не акцентуючи на власне жіночій тожсамості. У Російські імперії ідеї фемінізму звучать не так радикально, згладжено та закамуфльовано, принаймні до початкуXX століття.

Порівняно із англосаксонськими чи романськими звичаями, побут української жінки не був настільки обмеженим та принизливим, вона завжди зберігала за собою певні права. Про це, до речі, писала Леся Українка у статті про жінку в новітній літературі, відзначаючи відмінність становища західноєвропейської жінки та слов'янки. Національна ментальність та традиція українців дещо пом'якшувала патріархальну дискримінацію жінки.

Особливістю української культурної ситуації була активна репрезен-тація жінки уже з середини XIX століття в літературі. Звичайно, ця репрезентація відповідала духові часу. Для того, аби ввійти в культурний світ, жінка прибирала собі чоловічий псевдонім та нерідко також вдавалася до чоловічого типу нарації, на той час панівного й обов'язкового. Це можна сказати про двох українських письменниць – Ганну Барвінок (Олександру Білозерську, інший псевдонім – А.Нечуй-Вітер) та Марка Вовчка (Марію Вілінську), які блискуче дебютували 1858 року, засвідчивши тим самим початки жіночої літератури. В оповіданнях обох письменниць найчастіше ішлося про родинний деспотизм, нещасливий шлюб, драму невільної жінки-кріпачки, тобто жінка там виступала в пасивній ролі, зазнаючи страждань та принижень. Однак дві ознаки давали переконливий доказ новизни жіночого письма. Це передусім безпосередній голос жінки, який звучав у цих творах, зокрема в "Народних оповіданнях" Марка Вовчка, адже героїня сама виповідала світові свої кривди, представляла індивідуальну неповторність свого характеру та чуттєвості. Не позбавлені художньої вартості й оповідання Ганни Барвінок, цього, за влучним висловом С.Єфремова, "поета горя й бідування жіночого" [3, 408]. Крім того, обидві авторки виявили досконале уміння передати жіночий характер, мову, уяву, образність тощо. Можна стверджувати, що у них було присутнім те, що в пізнішій літературі назвуть психологізмом.

Марко Вовчок, як відомо, посіла місце серед класиків української літератури. Маючи таку поважну постать, українська культура другої половини XIX століття сприяє широкому висвітленню жіночої проблеми, а також і активізації творчої функції жінки. Однак творчий досвід Марка Вовчка був сприйнятий переважно крізь призму соціологічних акцентів. Така практика тривала аж до наших часів. Принаймні, ще донедавна літературознавчі інтерпретації творчості Марка Вовчка обмежувалися соціально-протестними аспектами. Разом із тим майже ігнорувалася жіноча своєрідність її письма та її характерів. У дослідженнях минулих років переважно навіть не звертається уваги на своєрідність жінки-героїні, а говориться узагальнено про "героя" художньої прози письменниці [6].

Наступне покоління – тих, хто виступив у 1880-1890-х роках –продовжує і розвиває започатковану традицію, але реалізує також нові, актуальні завдання емансипації жіночої особистості у соціальній та родинно-побутовій дійсності. Це було покоління Наталії Кобринської, Олени Пчілки та їхніх молодших товаришок. Головними досягненнями цих діячок стали заснування Товариства руських жінок 1884 року із Н.Кобринською на чолі, а також вихід у світ жіночого альманаху "Перший вінок" 1887 року. Кількома роками пізніше Кобринська започатковує серію видань "Жіноча бібліотека", видає альманах "Наша доля" (1893-1896), в якому також виступають авторки із Наддніпрянської України. Ці ініціативи наочно засвідчували народження жіночого руху, його об'єктивну запотребованість у суспіль-стві, не випадковість та гостроту порушуваних жінками загальносуспільних проблем.

Кобринська, діючи в умовах Австро-Угорщини, спиралася на австрійсько-німецький досвід жіночого руху (так само, як і дещо пізніше, Ольга Кобилянська). Вона зосереджувала увагу на здобуванні жінкою широких громадянських прав та доступу до надбань освіти, науки і культури. Емансипація жінки сприймалася нею та її послідовницями як необхідна засада суспільного поступу, що поєднується із іншими вимогами прогресу.

Іншу модель тогочасного фемінізму демонструвала Олена Пчілка. Вона працювала на розвиток не стільки громадянських, скільки культурних потреб української жінки, прагнула вписати їх у ширший контекст визвольної боротьби у Росії. Культурницька програма Олени Пчілки мала ширший резонанс і більше послідовниць. А найважливіше, що дух культурництва письменниця плекала у власній родині, і її дочки, серед яких геніальна Леся Українка, його успадкували та розвинули.

Ця відмінність двох лідерок є дуже переконливим аргументом на користь думки про представлення ними двох моделей українського фемінізму. Розуміння жіночого питання було предметом постійних суперечок серед українських діячок. Звичайно, тут певну роль відігравала відмінність характерів та особистої вдачі, також мали значення родинні традиції, виховання та світогляд. Але треба звернути якнайпильнішу увагу на відмінні умови суспільної дійсності Росії та Австро-Угорщини, що спричинювали різні позиції галичан та східних українок в обстоюванні жіночих прав. Зокрема, такою підставою було становище жінки в обох державах.

Альманах "Перший вінок" став результатом об'єднаних зусиль українських діячок із обох боків австро-російського кордону, і це треба відзначити як безперечний успіх тогочасного національно-культурного руху. Жінки згуртувалися у цьому спільному проекті, прекрасно розуміючи, що існує більше того, що їх об'єднує, аніж такого, що роз'єднує. У збірнику опублікували свої твори письменниці, які зробили вагомий внесок у національну культуру: Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська. Незважаючи на труднощі з виданням, малий розголос у публіки та неможливість зробити український жіночий альманах регулярним (планувався "Другий вінок", але він не побачив світу), "Перший вінок" усе ж виконав свою важливу місію. Він не тільки представляв творчий доробок жінок-письменниць, а й виокремлював жіночу проблему як загально-суспільну, адже у збірнику містилися програмні статті про жіночий рух у Галичині та Європі Н.Кобринської.

Важливо відзначити, що від часу видання альманаху загострюються дискусії про розуміння "жіночої квестії". Обраний українськими феміністками поміркований та ліберальний тон не задовольняє молодших представників цього руху, зокрема Лесю Українку та Ольгу Кобилянську. У чому тут полягала суперечність? Справа жіночої емансипації ставилася у залежність від широко зрозумілої визвольної справи. Через це вимоги жіночого руху згладжувалися та пом'якшувалися, аби не привертати загальної уваги, У програмних публікаціях у "Першому вінку" така позиція характерна для Н.Кобринської і Олени Пчілки. Так, у поетичній відозві "Перший вінок" Олена Пчілка чітко виявляла адресата жіночого альманаху: вона заявляла, що він видається не для "славутних митців", а для "душ несміливих, лагідних". Тим самим применшувалася та принижувалася вага робленої справи. Саме така норма була неприйнятною для молодшої генерації діячок жіночого руху, що засвідчили, наприклад, радикально феміністичні постаті ранніх повістей Ольги Кобилянської.

Loading...

 
 

Цікаве