WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Емансипація, дух часу і жінка-персонаж у драматургів театру корифеїв - Реферат

Емансипація, дух часу і жінка-персонаж у драматургів театру корифеїв - Реферат

Обробка наративу думи про дівку-бранку, яка у Великдень визволила невольників, однак так і не повернулася додому, набувала у тогочасній літературі популярності (драма Якимовича (1865), оперетка І.Нечуя-Левицького (1874), "Ясні зорі" (1897) Б.Грінченка, поема П.Куліша (1899)). При цьому відбувається контамінація мотивів думи та ліричних пісеньпро полон та уніфікація фабули при розмаїтті імен – Маруся, Роксолана, Біла пані (в О.Цисса-батька; лубкова драматична хроніка "Чорний шлях" (1899)). Героїчність Марусі Богуславки у її вчинку, що урівнював її із гетьманами, які вели чайки на Кафу й Стамбул. Дума закріплює незбагненну суперечність між "потурчилася" та визволила.

Знахідкою І.Нечуя-Левицького стає розщеплення образу героїні на Марусю та супровідну тінь – образ матері, яка втілила риси правдивої патріотки. Звідси мінімалізація героїзму, кульмінаційні докори матері та відмова повертатися в Україну. Цими здобутками скористався М.Старицький (1897-1899). Тема дітей, ради яких Маруся зрікається повернення з Криму, центральна – цьому зрушенню із марґінесу наративу сприяє те, що сцена фінальна. Постійно розроблюваний автором мотив "розбитого серця" змушує дещо інакше глянути й на долю Марусі. У письменника жінка однозначно жертва; проте тема дітей стає знаком сексуальної свободи, її емансипації від моральних імперативів роду. Для Старицького любов – це вибір серця, всупереч упередженостей батьків, роду. Тут правота любові окреслюється за рахунок двох колізій – паралелі Маруся-Леся та заступництва колишнього нареченого Софрона за Марусиних дітей. Ширший епічно-пісенний матеріал дає змогу авторові показати, як легко прощається легковажність сина, який продав сестру мурзі, та не вибачається навіть випадком дарована незалежність доньки. Однак право на "потурченість" автор від Марусі Богуславки не відбирає на відміну від декого з персонажів драми. І все ж героїчність марґіналізується, а варіант Роксолани підсилюється та у річищі ідеалізації чуттєвості перетворюється мало не на центр наративу. Б.Грінченко, цілком відібравши від жінки високий чин визволення бранців, перетворює її на "екзотичну квітку", на природу, податливу й таку, що схильна демонізуватися й умиротворюватися.

Усі драматурги усувають недостатність мотиваційного змісту наративу про дівку-бранку. Переважно акцентують на темі "потурчилася", підганяючи її під тему зради роду, народу, батьківщині. У змісті спостерігаємо зсув до мотиву обрання "ущербної" любові, звідси й надокучлива паралель із нескореними подругами, – у Грінченка Аміна навіть перетворена у примхливу спокусницю. Закономірно, що будь-яке вливання ліричних мотивів про неволю порушує рівновагу на користь "демонізації" цього аспекту. Якщо умовно означити дві лінії як Богуславки та Роксолани, то перевага на користь одніє з них – зокрема, теми Роксолани – свідчить про послаблення героїчної складової у характерології дівки-бранки. Що й стає загальною тенденцією.

Ідеологічність героя та її жіночі варіанти. Зауважимо, що так званий "новий" героя для драматургів театру корифеїв – надзвичайна рідкість. Переважно зосереджуються автори на змінах у житті сільської громади, зрідка на проблемах руйнування звичного трибу селянської родини. Діткливішим виявляється питання ставлення до власне прогресу та історичних змін (інколи важко визначитися, чи позиція авторів консервативна, чи модернізаційна), і взаємин батьків та дітей ("Страчена сила", "Старі сучки і молоді парості", "Конон Блискавиченко" М.Кропивницького, "Понад Дніпром" та "Суєта" І.Тобілевича, "Не судилось" М.Старицького). Жінки передусім вірні помічниці ідеологічних героїв, безмовні від туги дружини переселенців, пащекуваті свекрухи, зведені містом легковажні селянки. У цьому мало нового. І присутність жіночих персонажів здебільшого технічна.

Серед когорти "нових" героїв натрапимо й на талановиту жінку. Крім того, варто зазначити, що жінка-письменниця, жінка-малярка уже завоювали європейську літературу, ставши у ній звичними. Зміни мусили відбуватися, адже мистецьке середовище – одна із улюблених тем періоду зламу віків. Перелік текстів вражає: "Талан" М.Старицького; "Житейське море" І.Тобілевича; "Беспочвенники" М.Кропивницького; "Шантрапа" П.Саксаганського; "Антрепретенер Прогорілого Театра" О.Грабини; "Чорна Пантера..." В.Винниченка; "Без віри" Л.Яновської; "Крила" Л.Старицької-Черняхівської; "Оргія", "У пущі" Лесі Українки; "Не погашай духа" Панаса Мирного; "Аматори" С.Черкасенка; "Культурна місія" В.Товстоноса; "Халепа" Ю.Яворенка; "Драма без горілки" В.Самійленка; "Перелітні птахи" В.Овчіннікова. Поки що сюжет про таку жінку укладається за законами мелодрами. Ґендерні упередженості суспільства чітко проглядаються у зіставленні творів М Старицького та І.Тобілевича. Мелодрама, в якій Лучицька виявилася жертвою свекрухи, чоловіка, конкуренток, що ніби й послужило непевності у питанні вибору, при зміні ґендеру обертається на іронічну сатиру з елементами водевілю, глибинна чистота Івана Барильченка малопереконливо, та все ж підкреслюється метафорою житейського моря із надійного пристанню праці на землі, позаяк театральне життя розбещує та спокушає ілюзіями й блиском, перевагою нереального над дійсним. Барильченко розмірковує із другом блазнем Красюком над суттю професії; Лучицька натомість все шукає певності й опертя, вона захоплює та зворушує, але мало "живе". Хоча Старицькому вдалося показати надмірну вразливість, чулість акторки, тобто відбити своєрідність психології талановитої особистості. Не погоджуюся із тим, що "смерть Лучицької виявилася єдиним виходом з ситуації, в якій жінка-митець не змогла зробити вибір між покликанням і коханням", як пише В.Агеєва [1, 191]. Адже героїня уже обрала родинне життя, відтак поворот до театру виглядає як приреченість, нехтування найсокровеннішим, своєю долею. Вона змушена прийняти театр, тут вона у Старицького теж ведена, залежна. Театр – це єдине її пристанище, але вона повсякчас готова його покинути; життя не дозволяє їх поєднати, або Лучицька цього не вміє зробити. Але зреклася вона його вже віддавна.

Для Панаса Мирного, що цікаво, тема актриси перетворюється на фабулу поборювання упередженостей суспільства та відвойовування місця для свого таланту. Так, ніби сам процес вивільнення від універсальності якихось правил більш цікавий авторові. Так можна окреслити зміст та фабулу його драми про артистку Харитину ("Не погашай духа"). Твір 1905 року засвідчує феміністичне забарвлення, чого не спостерігаємо у творах корифеїв. Старше покоління лише означило те, що найскладніші вузли теми жінки як суб'єкта власної долі зав'язуватимуться на соціальному перехресті життя родини й особистості, що згодом підтвердять твори Л.Старицької-Черняхівської, В.Винниченка та ін. Доречно зауважити, що молоді автори початку ХХ сторіччя наважаться поставити проблему тягаря турбот про родину, що надломлюють творчу особистість, і стосовно героя- чоловіка ("Емігранти" Г.Хоткевича, "Чорна Пантера..." В.Винниченка).

Ідеологічна тема емансипації. Геть не зачепила драматургів театру корифеїв феміністична проблематика; цього ліберального руху вони ніби й не зауважують. Слід пам'ятати, що основні роки їх творчості припадають на два останніх десятиліття ХІХ сторіччя, вони скуті селянською тематикою, а фемінізм все ж проявляє себе як ідеологія елітних прошарків населення. Однак своєрідним варіантом жінки-емансипантки або ж жінки, яка починає виборювати право на особисті рішення, слід назвати образ грамотної, освіченої селянки і вчительки. Якщо погодитися, що він є більш консервативним варіантом емансипантки, то не зауважити його присутність у творчості М.Кропивницького важко: Олеся із однойменної драми (1891), Євгенія Рогачевська із "Замулених джерел" (1895), Надежда із "Супротивних течій" (1900), Тетяна Семенівна із драми "Конон Блискавиченко" (1902), Катря Прохорова у драмі "Розгардіяш" (1906), вчителька Софія Станіславівна із "Старих сучків та молодих парості" (1908). Привертають увагу радше ті незвичні сюжетні ситуації, в які поміщає драматург своїх героїнь; вражає нагромадження нещасть, кримінальних злочинів, злих жартів долі, що ними оточує письменник цих жінок.

Все ж ідеологічні акценти теми емансипації жіноцтва переважно сприймаються за відлуння творчості Ібсена. Тогочасна критика у цьому ключі трактує Ліду Карбовську Б.Грінченка ("На новий шлях" (1905)), Ольгу Калитку Г.Цеглинського ("Торгівля жемчугами" (1897)). Однак ці драми легко вписуються у традицію сатир міщанського побуту із центральною темою шлюбу купівлі-продажу, та ще й стосуються в однаковій мірі і жінки ("Подружжє" Ю.Кміта (1903), наприклад), і чоловіка ("Аргонавти" Г.Цеглинського (1898)). Тому доречніше такі твори розглядати у контексті фарсів та сатир про "пекло дворянських гнізд". У будь-якому разі момент зірвання із родиною або ж вимогами родичів трактується як протистояння аморальності, а не результат щойно пробудженої свідомості.

Нові сюжети, породжені цією темою, ще тільки мають народитися.

Отож, творчість драматургів М.Кропивницького, М.Старицького, І.Тобіле-вича, на сьогодні класиків, які й орієнтуються на засаду якомога більшої правдоподібності, і вдаються до ідеалізації й фантазування, свідчить про схильність модифікувати усталені схеми відтворення теми жінки. Обираючи із кількох наявних тенденцій обробки поокремих мотивів, вони покладалися на своє розуміння долі й характеру жінки, таким чином втіливши власний світогляд у текстах і зафіксувавши зріз тогочасного мислення й зокрема ставлення до емансипації, жіночого руху і важливих на той час питань визнання розумової, правової та соціальної рівності обох статей. Як переконує ширший контекст, якщо драматурги театру корифеїв і закладали якісь правила у підходах до змалювання теми жінки-героїні та жінки-відданиці, то ті, які відразу ж підважувалися й поборювалися молодшим поколінням; і ті стереотипи, які зрівноважувалися фольклорними текстами, що зраджують значно меншу упередженість у питаннях ґендерної влади.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. – К.: Факт, 2003. – 320 с.

  2. Коваленко О. Фольклор і театр (Функціонування фольклорної цитати в українській драматургії і театрі другої половини ХІХ століття): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – К., 1995. – 166 с.

  3. Кропивницький М. Твори: В 6-ти т. – К.: Держвидав, 1958-1960. – Т.1-6.

  4. Попович М. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. – 728 с.

  5. Тобілевич І. (Карпенко-Карий) Твори: Т.1: Ред. Я. Мамонтова: прим. П.Тиховського. – К.: Держвидав України, 1929. – 236 с.

  6. Шамрай А. "Наталка Полтавка" І. Котляревського // Шамрай А. Вибрані статті і дослідження. – К., 1963. – С.107-140.

Loading...

 
 

Цікаве