WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”) - Реферат

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”) - Реферат

Схема римування – baabbbccdeeddcbbcbchh– підтверджує, що вірш написано експромтом, без особливої регламентації чергувань. Це дало змогу варіювати римові повтори, підхоплюючи й підтримуючи за їх допомогою посилювані римами звертання до адресата й наскрізні мотиви, а насамкінець різко відійти від них у дворядковій коді, де використано прикметникову неповну йотовану риму „дебеле – веселій".

Отже, у третій частині послання „Ликері" поступово наростає антитеза лиху, облуді, посилюється сподівання щасливого кінця, якому в реальному часі та просторі так і не судилося здійснитися. Та все ж і в наступних віршах циклу немає жодного слова докорів адресатам послань.

Навіть у написаному після розцурання вірші, що його тепер називають за першим рядком „Барвінок цвів і зеленів...", хоча Ю.Івакін подавав його, як видається, більш слушно: "Н.Я.Макарову („Барвінок цвів і зеленів...")". І аргументував так: "В автографі „Більшої книжки" слово „Н.Я.Макарову" написано великими літерами над першим рядком вірша і графічно більш схоже на назву твору, ніж присвяту. Під цим заголовком вірш надруковано в десятитомному академічному виданні Шевченка. Проте мали певну рацію й редактори ювілейного шеститомного видання АН УРСР, надрукувавши це прізвище як присвяту вірша. Річ не тільки в тому, що за змістом цяназва є присвятою, а й в тому, що існує ще один автограф вірша під назвою „Л[икері]" (в Центральному державному архіві літератури і мистецтва в Москві). У „Більшій книжці" під „Н.Я.Макарову" – густо закреслене слово (чи не „Ликері", яке поет закреслив, надписавши зверху нову назву – присвяту?)" [3, 355].

Звернімо увагу на знак запитання. Ю.Івакін ще вагається, а наступники подають його версію реставрації закресленого слова як доконаний факт. Насправді ж, як можна судити з контурів закресленого слова в автографі „Більшої книжки", уцілілий „хвостик" літери „р" випинається ближче до середини, а не до кінця закреслення, тож цілком імовірно, що й спершу там теж було написано „Макарову", а не „Ликері", тільки дрібнішими літерами і без ініціалів. А з нового рядка – „На пам'ять 14 сентября". То вже над закресленням ще більшими буквами написано як заголовок „Н.Я.Макарову".

Цікаво, що попередній вірш, який упорядники озаглавили „Ликері", насправді надписано так: „Ликері на пам'ять 5 августа 1860 г.", до того ж не прописними літерами, а такими, як і весь текст; тобто, є більші підстави називати послання за першим рядком „Моя ти любо! Мій ти друже!..", а те, що подають як заголовок, відокремивши і написавши з великої „На пам'ять 5 августа 1860 г.", подавати одним рядком як присвяту. Та й наступний вірш „Л.", теж адресований Ликері, не називають за першим рядком і не подають ім'я як присвяту. Тобто, у назвах віршів циклу, що їх давали упорядники, немає послідовності.

А втім, кому б не було адресовано чи то заголовок (так, справді, більш слушно подавати), чи присвяту вірша „Н.Я.Макарову", це навряд чи дає підстави для переакцентування принципово незмінної актантної моделі самого послання: адресант – суб'єкт – об'єкт – адресат [див.: 11, 9].

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Коментуючи ці рядки, Ю.Івакін вважає загальний сенс їх символіки ясним і зрозумілим: нещасливий кінець кохання до Ликери. А щодо конкретного змісту образів барвінка і недосвіта постають різнотлумачення. Так, О.Кониський гадав, що під барвінком поет розуміє Ликеру, а може й себе з нею, а під недосвітом – „всі оті пащиковання"[4, 570] про неї. Ніби й погоджуючись із таким тлумаченням образу барвінка, хоча й звузивши його (тільки Ликера), Ю.Івакін далі розмірковує: "Якщо „недосвіт" (тобто ранковий мороз) – це „пащикування", то чому авторові „недосвіта шкода"? Чи не самого себе (або свої почуття до Ликери) розумів поет під „недосвітом"?" [3, 355].

Із таким тлумаченням категорично не можна погодитися. Фраза „недосвіта шкода" не дає підстави розвертати на „самого себе" весь попередній текст:

5 Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

Якщо прийняти припущення Івакіна, то автор постане такою собі унтер-офіцерською вдовою, котра спершу нашкодила, потім сама себе відшмагала і одразу ж пожаліла. Сам коментатор далі ніби бере свої слова назад: "Висловлюючи всі ці припущення, ми свідомі того, що в ліриці далеко не кожне слово, рядок, образ можна раціоналістично витлумачити: „отут автор хотів сказати те, а отут те..." В ліричному творі поети висловлюють свої часом невиразні й неусвідомлені почуття і настрої, і аналітичний розтин такого твору на якісь смислові мікроелементи не завжди щось може в ньому пояснити. Щодо цього Шевченкового вірша, то врешті могло бути й так, що Шевченко, не надаючи окремим його образам конкретного, точно окресленого алегоричного змісту, втілив у творі свої переживання й почуття, навіяні розривом з Ликерою („поморожені" надії на особисте щастя тощо)" [3, 356].

Погоджуючись із цими пом'якшувальними міркуваннями, все ж варто наголосити: є підстави лише трохи (а не до протилежного) уточнити тлумачення О.Кониського: образ барвінка в українській міфопоетиці символізує молодість, дівоцтво, перше кохання та чистий шлюб. Зів'ялий барвінок – нещасний стан жінки [див.: 7, 9]. Слово „топтати", та ще в поєднанні з образами барвінка чи василька, евфемічно натякає на те, від чого в поемі „Катерина" застерігає інший, авторський евфемізм – „Роблять лихо з вами". Ось одна із „сороміцьких" пісень (у лапках, бо там – жодного дисфемізму, а тільки цнотливі алюзії) у запису З.Доленги-Ходаковського:

В вишневім садочку

Скопаю я грядочку,

Посію я васильок

І хрещатий барвінок.

Где ся взяв мій миленький,

Пустив коня у барвінок,

А сам пішов у васильок.

Кінь барвінок витоптав,

А сам васильок вищипав.

А ось фрагменти іншої:

Ой ходила по садочку,

По зеленім барвіночку,

Набачила, бідная,

На вулиці бугая.

Як стало вечоріти,

Став ся бугай волочити

Сюди-туди по улиці,

Де хороші молодиці.

. . . . . . . . . . . . . . . . .

– А як тато запитає,

– Че ж барвінок усихає?

– Коти ходять за мишами,

Барвіночок витоптали [1, 9, CAPut!'].

Т.Шевченко, котрий добре знав і цей шар фольклору (збереглися його записи сороміцьких пісень), якісно модернізує його, відкидаючи раблезіанську грайливість і виводячи під „недосвітом" не лише "пащекування", а якщо й так – то швидше їх носіїв, усіх тих, чиїми стараннями було відвернуто шлюб, але насамперед, певна річ, пана покоївки Ликери, Макарова, котрому адресовано вірш. І тоді все стає на свої місця: зазнавши гірких страждань і величезного нервового потрясіння, поет по-християнському прощав усіх і, не вдаючись до інвектив, сумовито підносився над інтригами й метушнею. Отут і відповідь на запитання Ю.Івакіна, чому „недосвіта шкода"? Бо то не зовсім „ранковий мороз", як вважає дослідник, а передсвітанковий приморозок, що розтане у промінні сонця.

Не гучно, не гнівно, спираючись на могутній прихисток народної етики й естетики, поет завдяки прихованому образному паралелізму відкривав перед „доброзичливцями" завісу над тим, що буде і з ними, і з їхніми суєтними пристрастями у світлі вічності. Зберігаючи певну герметичність для широкої публіки, вірш тонко давав зрозуміти адресатові глибину осягнення та переживання драми ліричним героєм, його катарсисний жаль і великодушність до інших персонажів, а отже – істинний духовний аристократизм.

У цьому контексті зрозуміло, що навряд чи варто тлумачити „недосвіт" і як „весняний передсвітанок" (Н.Чамата), також пов'язуючи з ним не лише людей, що прагнули перешкодити шлюбу, а й, знову-таки, чомусь „власні сумніви поета перед важливим життєвим кроком"; а з барвінком – „не тільки символ весілля, одруження з Ликерою, якого так бажав Шевченко, а й образ його сподівань, мрій про родинне щастя" [12, 95]. Виходить, нібито і барвінок – Шевченко, і недосвіт – Шевченко. Самообслуговування унтер-офіцерської вдови у квадраті.

Не вельми вмотивованою видається й отака логіка коментарів: „Присвята вірша М.Макарову засвідчила приязні почуття до нього Шевченка й, можливо, визнання слушності того негативного ставлення друзів і знайомих до наміру поета взяти шлюб з Ликерою, яке спочатку так обурювало поета" [12, 94]; „Присвята вірша М.Я.Макарову замість первісної присвяти Ликері свідчить, що й після розриву з нареченою Шевченко зберігав до нього приязні почуття, а може, й визнав слушність його негативного ставлення до свого шлюбу з Ликерою" [13, 746]. Дуже вже далекосяжні висновки з самого лише факту переадресації, та й то факту небезперечного. Адже в Шевченка були й інші адресати, наприклад Аскоченський... До того ж наступний вірш циклу – „Л.", написаний 27 вересня, тобто після розцурання, адресовано не кому іншому, а Ликері, до якої, за вищенаведеною логікою, не могло вже бути „приязних почуттів". І тут коментар чомусь аж надто куций: „Л. – Ликера Полусмакова, розрив взаємин з якою відбився в цьому вірші"[13, 748]. А якщо не знати всієї історії, то хіба в самому тексті постає той розрив?

Це досить показовий із погляду психології творчості факт: навіть після гостро-емоційних сцен, вже ніби змиряючись із думками про довічну самоту, Шевченко-лірик та романтик ще бодай у жанрі ідилії зберігає химерну та марну надію, пов'язуючи її з архетипами хати, саду-раю, матері, діток. Саме тому й хронотоп твору, легко й ненатужливо підносячись над неприємним „тут і тепер", коливається в діапазоні „майбутнє – минуле – майбутнє": од візії-прожекту до візії-сну-спогаду і навпаки – від туги за тим, чому не судилося статися, до невизначено-сновидного замовляння прийдешнього, де є час і місце для християнського прощення, любові, нових чуттєвих спалахів.

Loading...

 
 

Цікаве