WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”) - Реферат

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”) - Реферат

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу")

Інтимна лірика – чи не найпитоміше поле і для непольових досліджень з українського джендеру1.

Одним із найхарактерніших для інтимної лірики поетів-романтиків є мотив недосяжності ідеалу. Культивується естетика страждань, душевних ран, світлого суму, нездійсненних сподівань. Відчуваючи й звичайні, емпіричні вияви краси, романтики все ж віддають перевагу безсмертним душевним поривам, що підносять до сфер універсуму. Пафос їх інтимної лірики – у невтомних пошуках спорідненої душі, "загубленої пари", з якою можна з'єднатись у відчутті вічної сили прекрасного. Цьому піднесеному ладові душі протистоїть реальне життя, що породжує драматичні й трагічні колізії, – і то не лише в ліриці, а й у тому ж таки реальному житті. Так з'являються передумови для переходу на реалістичні принципи світобачення й моделювання художнього світу. А все ж у ліриці романтик лишається вірним своїм піднесеним ідеалам. Яскравий приклад – інтимна лірика Т.Шевченка, зокрема так званий Ликерин цикл віршів.

Реальні драматичні колізії, внаслідок яких з'явився цикл, в основному відомі, однак варто стисло нагадати і їх, оскільки інтерпретація в багатьох випадках видається спірною. Ликера Полусмак (а не Полусмакова, як було переінакшено; в заміжжі – Яковлєва, 1840–1917) – кріпачка батьків Шевченкового знайомого Миколи Макарова, сирота, вивезена наприкінці 1859 року з Полтавщини до Петербурга. Про деталі їх знайомства та розцурання з Шевченком написано вже чимало. Щоправда, дослідники спиралися переважно на спогади представників того самого оточення, яке відіграло не вельми порядну роль у цій прикрій історії. Спогади ж самої Ликери, записані свого часу Костем Широцьким, не бралися й досі до уваги та не передруковувались як нібито тенденційні. Це більш ніж дивно, оскільки, наприклад, для свідчень М.Карташевської та інших учасників драми, попри їх відверту ворожість, тенденційність і пліткарство, що констатують і самі упорядники „Спогадів про Шевченка", все-таки знайшлося місце – і то нормально, бо там є деякі важливі відомості.

Ю.Івакін визнавав: „Звичайно, певну (хоч і не головну) роль у цьому розриві зіграли Карташевські, В.М.Білозерський, О.М.Білозерська-Куліш, М.Я.Макаров, Н.М.Забіла, які активно протидіяли шлюбу Шевченка з Ликерою. Дехто з них (як, наприклад, М.С.Карташевська) вороже ставився до поета, дехто не міг змиритися з тим, що його нареченою стала проста покоївка. Та було б спрощенням пояснювати протидію всіх згаданих осіб наміру поета одружитися з Л.Полусмаковою [Полусмак. – А.Т.] тільки класовою упередженістю" [2, 290]. Двадцять років тому, 1983-го, то були слушні корективи. Однак тепер станової упередженості уже й зовсім не беруть до уваги. А тим часом ніби забувається й те, що кріпацтво було скасоване в рік смерті Шевченка, але він того так і не діждався, від чого ще більше страждав.

Може, тенденційними слід вважати отакі фрагменти:

Брешуть, що він пив дуже горілку. Так мені аж досадно, що брешуть і ніщо так не досадно" [8, 285];

Йому графиню сватали і його не пускав до мене Макаров – той пан, якого я була кріпостная, хоч я й не була кріпостная, бо я була козачка і тоді дізналася про те, як визволилася. <...> Вони (пани) не хотіли, щоб я йшла від них, а – як я вибралась – усе відняли від мене" [8, 286];

Якби не казали мені, що він був в Сибірі, то я б не жалкувала тепер. Коли ж Макаров хотів собі мене приобрісти!

Казали мені пани: „Ти хочеш бути панею, а сама не знаєш, що йдеш за сибіряку" [8, 288].

Тяжким ударом для поета могла бути й приписувана Ликері записка брутального змісту, що її опублікував П.Зайцев 1914 року в журналі „Русский библиофил" [див.: 5, 168], ніби як у відповідь на публікацію спогадів Ликери в „Літературно-науковому віснику" (1911). Саме ця записка, якщо визнати її ідентичність та слушність датування (могла бути й фальшивкою інтриганів, і пізнішою фальсифікацією), остаточно поховала мрію про одруження.

Тож варто вислухати різні сторони, зокрема й звинувачувану, яка відіграла і надихаючу, і теж, як і все оточення, фатальну роль у долі поета. Такими міркуваннями керувався автор цієї статті, передруковуючи спогади Ликери до сучасного видання [див.: 9; 10]. Бо є в тих свідченнях і „тенденційна" (цілком природна з уст колишньої покоївки) характеристика петербурзького середовища, і каяття, і спроба якось виправдатися: молода була, не розуміла... Є, зрештою, і спокута літньої жінки за нерозважливу поведінку в юності. Є те, чого немає в інших співучасників трагедії, котрі пліткували, пояснювали, оправдовувалися добрими намірами, і жодного разу ніхто не визнав себе бодай трохи винним.

Отакий болющий морально-психологічний, і класовий, і джендерний контекст, відлуння якого знаходимо в Шевченкових листах і віршах так званого Ликериного циклу. З ім'ям Ликери, напевне, пов'язаний вірш „Росли укупочці, зросли..." (це припущення О.Дорошкевича Ю.Івакін вважав дуже ймовірним), а далі – „Ликері", „Н.Я.Макарову" („Барвінок цвів і зеленів"), "Л."("Поставлю хату і кімнату") і, як видається, кільцевий мотив вірша „Не нарікаю я на Бога...".

У першому з названих віршів висловлено мрію „одружитися і йти, / Не сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихо перейти". Наступні, що писалися безпосередньо під час кульмінації та розв'язки у стосунках, проаналізую докладно.

Автограф послання„ЛИКЕРІ"не зберігся. У „Більшій книжці", куди його переписав І.Лазаревський, рукою Шевченка виправлено дату „6" на „5 августа". Як стверджує Наталка Полтавка (Н.Кибальчич, вона ж Н.Симонова), безпосереднім імпульсом до написання вірша став епізод, коли її мати, Надія Забіла, не пустила Ликеру з Шевченком до Петербурга за покупками на придане. На запитання, чи пустила б, якби вони вже були повінчані, Шевченко одержав ствердну відповідь, після чого, розгніваний, присів до столу „і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї матері:

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста" [6, 324].

Певна річ, ці рядки були спрямовані не лише проти Н.Забіли, а значно ширше – проти закостенілого у своїх святенницьких поглядах і звичаях оточення, яке дозволяло собі те, що осуджувало в інших. Типологічну низку таких панів-лібералів виведено в інших творах Шевченка. Тому й тут він вживає третю особу множини: „Раби, невольники недужі!" (раби панівної ханжівської моралі, догматизму, забобонів, зокрема й привнесених пишнотами та ритуалізацією візантійської обрядовості).

За розгортанням семантичної композиції послання умовно можна поділити на три частини, кожна з яких розпочинається звертанням до адресата. Першачастина – осуд консервативного середовища – завершується риторичним вигуком перед цезурною павзою посеред 6-го рядка.

Друга частина – по 13-й рядок включно – настанови ліричного героя (а він і тут, і в усьому циклі, як і загалом у ліриці поета, майже ідентичний із власне автором). На перший погляд, його єретичні заклики видаються досить несподіваними. Цьому сприяє, зокрема, винесення риторичних заперечень „не хрестись" і „не молись" на завершення 7-го та 8-го рядків, унаслідок чого ритмічне та римове сподівання емфатично їх виділяє, і лише наступні анжамбемани ніби пом'якшують попереднє єретичне „провисання", а в рядках 9-13 з'являється й семантична мотивація. Емфатичної павзації анжамбеманом та цезурами зазнають і рядки 9-11, що також посилює враження спонтанної фіксації мовного потоку на найвагоміших твердженнях:

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

10 І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде!

Не даремно саме ці рядки зазнавали цензурних вилучень і перекручень. Ю.Івакін слушно вбачав тут критику церкви й релігії, хоч та критика здавалась йому трохи парадоксальною, оскільки поет протиставляє богові офіційної релігії Саваофу Бога як символ вищої правди і справедливості. Є також думки, що тут протиставлено Богові-Отцеві Бога-Сина, або що поет викриває старозавітного Саваофа. Очевидно, варто мати на увазі і не атеїстичну, і не суто протестантську критику (в дусі європейського протестантизму), а власне Шевченків пошук єдиного Бога, не нав'язуваного силовими хрещеннями, місіонерами, царями, котрим вигідно культивувати рабську психологію. Поет підноситься над різними типами релігій, до того ж закостенілих від дріб'язкового догматизму, лицемірства, прагматично пристосованих до суєтних земних потреб. Подібні мотиви звучать і в написаному раніше, 27 червня 1960 р., вірші „Світе ясний! Світе тихий!.."; безпосередньо примикає до „Ликериного циклу" й вірш „Не нарікаю я на Бога" (5 жовтня), де поет, щойно переживши велику драму, все ж таки стверджується на усвідомленні високої пророчої місії власного слова в майбутньому і водночас вимучується болем від неможливості сьогочасного щирого побратимства: ліпше одурити себе самого, „Ніж з ворогом по правді жить / І всує нарікать на Бога!"

Увесь вірш сповнений риторичних фігур – вигуків, стверджень, заперечень; варіюються анафоричні й епіфоричні звертання. Серед тропів звертає на себе увагу також емфатично анжамбмоване експресивне порівняння, що завершує першу частину твору: „Заснули, мов свиня в калюжі, / В своїй неволі!".

У третій частині (рядки 14-21) „калюжа" стає вже предметним образом-символом неволі, обмеженості, затхлості, фарисейства, житейського бруду. Контекстуальна антитеза цьому – образ волі, створений повторенням семантично ключового епітета „вольную" в поєднанні з образами святої душі та руки, поданої на вічний союз і на долання лукавого лиха.

Цікавими є ритмічний малюнок та римування твору. Вірш становить собою астрофічну 21-рядкову структуру, написану 4-стоповим ямбом, що від часів „Енеїди" І.Котляревського став набувати в українській літературі рис канону. Однак завдяки вже згаданій емфатичній павзації, нерегульовному альтернансуванню 2-складових і 1-складових („чоловічих" і „жіночих") клавзул, а також риторичним пунктуаційним особливостям ритміка тексту великою мірою урізноманітнюється, наближаючись до розмовної просодії.

Loading...

 
 

Цікаве