WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Діалекти України - Реферат

Діалекти України - Реферат

Друга писемна мова України - це мова військової гетьманської канцелярії XVI-XVII ст., мова судочинства, згодом - адміністративна мова Гетьманщини. Вона просякнута полонізмами й локалізмами, з дедалі більш латинським синтаксисом, однак пов'язана і з церковнослов'янською саме своєю писемною, писарською традицією. Вживана також у Білорусі, вона функціонувала як офіційна в Литовській державі, нею складено Литовські статути. Занепала вона разом з Гетьманщиною і черговим винародовленням частини еліти (Прокопович, Сковорода, Гоголь).

Третя письмова мова України (Котляревський, Квітка, Гулак, Шевченко) заступає другу майже одразу по занепаді її, причому демонструє раптом форми вдивовиж розвинені, несподівано довершені, пластично досконалі - з перших же рядків "Енеїди" І. Котляревського (1798 року). Не потребує доведення, що ця мова виросла з "готового" живильного середовища, відтворила готові форми усної побутової українськомовної стихії, цебто нарешті стала найближчим письмовим відображенням живих говірок: у випадку "Енеїди" - "вимішаних" говірок Полтавщини.

Були в розвитку цієї третьої писемної мови України дві норми, щодо яких М. Грушевський в одній із статтей 1906 року висловив пересторогу: як так піде далі, то з одного етносу вийде дві різні нації - наддніпрянці й галичани. Актуальність проблеми видно з сучасних подій на Пряшівщині, де зацікавлені кола щойно відсвяткували 10-ту річницю успішного вирощування з українського діалектного підґрунтя русинської писемної мови для мініатюрного русинського народу. Очевидно, що мати з ним справу видається декому зручнішим, аніж з етнічною меншиною 50-мільйонного сусіда. Ця передусім політична проблема лише підтверджує слушність думки Гая Вікторина (роки 300-362): Gentem lingua facit - "Мова створює народ".

Відмінність між живою діалектною стихією і тоненьким прошарком писемної мови часом унаочнюється. Якщо значна частина італійських запозичень прийшла в Україну справді через польську мову (фортеця, палац, реєстр, кошти, решта, ковдра, жупан, скриня, комора, комин, барило, керсетка), то цього не скажеш про південноукраїнські діалектні італізми. Передусім це назви вітрів: тромонтан (тобто "зпозагірний", північний), острий (саме так, без протетичного г-, від пізньолат. auster - південний), левант, пунент, майстра, широкий (сіроко). Такі ж суто місцеві італізми є серед реалій морського й рибальського повсякдення: прова, бастуння, бунація, пайоли, кавила, рашкетка [4]. Історичних документів про обставини появи їх саме тут обмаль. Зате власне цей пласт типово прибережних українських італізмів спростовує комусь вигідний міф про незаселеність Дикого поля й Таврії до XVIII ст. Генуезькі колонії в Криму були зруйновані Туреччиною 1475 року. Отже, місцева українська традиція вживання цих слів може сягати без посередників до прямих контактів з генуезцями в XV ст. І це при тому, що офіційне навчання лоцманів останні 200 років велося в нас російською мовою - плюс підручники й карти! - з історично чужою для України голландською номенклатурою вітрів: норд, зюйд, ост, вест і проміжними.

Інший приклад - діалектна назва чорногуза гайстер, відома на Лівобережжі від Чернігова до Переяслава [5] М. Фасмер довів, що ця назва - германізм. Однак ні на заході від названого району, ні деінде в бік теперішніх германських земель такої назви більше ніхто не вживає. Але ж Чернігів, Київ, Переяслав - це три міста, де найперше розмістили свої військові залоги варяги-руси, це ж і є найдавніший осередок найранішої, тобто наддніпрянської Русі [6]. Щоправда, і в писемній українській мові цих варяго-руських германізмів відомо чимало: спільні з сусідами - стяг, кнут, ябедник, пуд. Проте є суто українські: жебрак, щогла, скарб, гатка, гатити. Звідки ж, як не з діалектів вони сюди прийшли? Але показово, що навіть без санкції писемної мови усна діалектна традиція сягає з тим гайстром X ст.

Далі - глибше. 1968 року М. Брайчевський оприлюднив достережену ним відповідність більшості українських діалектів "своєму" локальному варіантові ранньослов'янських археологічних культур і щоразу одній з літописних племінних назв [7]. Так, волинські говірки, виходило б, досі історично продовжують мовлення волинян, подільські - бужан, покутсько-буковинські - тиверців, наддніпрянські - полян, сіверсько-поліські - сіверян, закарпатські - білих хорватів, галицькі - очевидно, дулібів. І хоча такої кореляції не знайшлося для діалектів лемків, бойків і гуцулів, які сформувалися в Карпатах внаслідок складніших процесів, переважна більшість сьогочасних, живих діалектів давнішої частини діалектного українського континууму постала як часове продовження давніх суспільних явищ ще дописемної доби, слід гадати, VIII-IX ст.

У цьому випадку українській діалектології явно пощастило, адже дослідник зумів вийти за межі власне діалектології, спроектувавши її поняття на вже датовані дані археології та історії. Певні хронологічні висновки можна часом робити й на основі вивчення мовних контактів. В. Мартинов уже давно успішно застосовує цю методику для відтворення часових етапів розвитку праслов'янської мови за даними слов'яно-іншомовних контактів. Аналогічний підхід варто застосувати й для часового впорядкування запозичень в українській мові, адже наслідком її відомих та окреслених у часі контактів стали значні пласти росіянізмів, полонізмів, германізмів, літуанізмів, раніше - тюркізмів та іранізмів. Показово, що всі вони мають своє окреме представництво в діалектній лексиці. Взагалі, досить погортати видані три томи "Етимологічного словника української мови", щоб переконатися в численності діалектних слів, не вживаних у загальноукраїнській писемній мові, - у словнику ці лексеми-заголовки словникових статей подано у квадратних дужках.

Варто окремо зупинитися на готизмах. У слов'янських мовах їх відомо чимало: шолом, меч, полк, шкло, дошка, виноград, бук, буква, редька, осел, кіт, лев, верблюд, дружина (військова), хижа, хлів, хліб, колодязь, скот, князь. Але є й "сепаратно" українські готизми: мито, шати, шеляг, лихвар тощо. Очевидно, що в III ст. н. е. про писемну мову в українців не йдеться. То як же дотривали ці готизми дотепер, як не через діалектне усне мовлення? До того ж хазяйнували готи не деінде, а саме в наших краях, тут, на Наддніпрянщині аж до приходу в 370 році гунів, від яких зазнали нищівної поразки й зникли з історії (пізніші відомості про кримських "готів" XVI ст. контроверсійні). Тут же, в Україні досі є й готські назви річок: Велибок, Тирихва, Мурахва, Мерефа, Стинавка, Пискава, Танискава, а по сусідству - й антиготські оборонні споруди тих часів, - щоправда, так само напівофіційно визнані, як і діалектне мовлення. Ідеться про обстежені й картографовані математиком А. Бугаєм Змійові вали, згодом датовані радіокарбонним методом за зібраними ним на валах зразками вугілля [8]. На північ од Віта-Бобрицької оборонної лінії, збудованої 370 року проти гунів, проходить паралельна ділянка 280 року. Оце якраз і є лінія оборони від готів, безпосередніх сусідів предків українців тут, на межі Полісся. Виходить, що мовна пам'ять сягає в нас навіть III ст. А от у мовну пам'ять литовців готська навала на південь від Литви вкарбувалася так, що й пізніших своїх південних сусідів - білорусів литовці дотепер звуть у діалектах gudai, тобто готи, а guda - то досі страховидло, страховище, потороча.

Коли вже зайшлося про Змійові вали, або, як називав їх А. Бугай, - Велику древлянську стіну, то слід, по-перше, згадати, що ці рівнобіжні пасма земляних фортифікацій з рештками згорілого частоколу на них витягнуті в широтному напрямі практично по діалектній межі поліських говірок, досі "матеріально" відділяючи їх від решти українських діалектів. Ця ж діалектна межа колись відділяла дві хвилі в топонімії Полісся, спеціально досліджені В. Никоновим: назви поселень з давнішим суфіксом -ичи, очевидно, древлянські; з -овці, -инці - пізніші, подільські, залишені слов'янським населенням, яке "стало одним з компонентів української народності" [9]. По-друге, треба зауважити, що названі вище дати - не найдавніші в 900-річній історії безперервної й системної розбудови валів. На 45-му кілометрі шосе Київ-Житомир збереглася ділянка валів з радіокарбонним датуванням 20 років до н. е. (!), а невеликий 30-кілометровий вал у Забуянні датується 150 роком до н. е. (!). Це вже дати іранської, сарматської доби [10]. Проте не забуваймо, що, за сучасними науковими уявленнями, іранські мовні впливи якраз і були останнім, третім складником (після балтійського й італьського) у формуванні праслов'янської мови [11], а іранський субстрат, - який і досі промовляє зокрема через оте незнищенне "українське" г [12], відоме й іншим центральнослов'янським мовам (білоруській, словацькій, чеській, верхньолужицькій), - простягався тоді до верхів'їв Дністра, на що вказував ще Геродот [13].

Діалекти - як досі живі свідки справжньої, а не вигаданої історії - донесли до нас прадавні назви річок України, її гір, урочищ, поселень. Ці свідки - непідкупні і невблаганні, особливо коли давні назви розцінюються як "загадкові", незрозумілі, "непрозорі", тобто, непояснимі на сучасному мовному ґрунті. Тоді навколо них виникають наївні пояснення "народної етимології". Однак, це лишень байки. Досить поглянути на мапу Чернігівщини й Сіверщини знавцеві литовської мови - і до нього одразу "заговорять" такі мовні сфінкси, як Шостка - "кущова", Шатрищі - "лозове", Дyнаєць - "болотне", Уздиця - "пересихаюча", Обложки й Полошки - "підупалі, розвалені", Гірині - "лісові", Гудові - "білоруські", численні Локні - "ведмежі", Жукотки, Жавинки - "рибні", Крупці - "жаб'ячі", Кудрявці - "ставкові" тощо [14].

Loading...

 
 

Цікаве