WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Функції перекладу - Реферат

Функції перекладу - Реферат

5. Справедливості ради відзначмо, що переклад часом і вводить в оману – внаслідок щирого недомислу і невдалих експериментів тлумача або коли той вдається до умисного кривотлумачення, видає своє за чуже. Про таку „роль" годі було б тут згадувати, тим паче, що йдеться про спотворення, неповноцінний переклад, підробку, щодо яких застережлива критика випрацювала жорсткий і немилосердний оцінний словник. Проте методологічно така ситуація означає, що можуть бути й антифункції. Те саме ми спостерігаємо також у випадку роздвоєння функції утвердження мови на захисну й агресивну. Інакше кажучи, функція здатна переходити у свою протилежність. І притому крайню, прикладом чого є один із видів літературної фальсифікації – стилізований під переклад оригінальний твір, приписаний вигаданому авторові. До речі, така анонімність цілком протилежна присвоєнню іншомовного твору перекладом без зазначення, що це переклад. Отже, коли не відвертатися від правди життя, слід визнати за перекладом і „функцію" приховування плагіату. Звичайно, скрізь, де можливі невірність і притаювання, хоч би й несвідомі, постає конфлікт віри й недовіри – ним просякнуто чимало есеїв про переклад. А тимчасом „Енеїда" І. Котляревського, Шевченкові наслідування Біблії і подібні до них спроби доводять, що ціла низка жанрів, проміжних на шляху від перекладу до власного оригінального твору, лише виграє від того, що вказує на джерело, власне – на інтертекстуальність... Між крайнощами маємо чималий діапазон градацій, позначених драматичним протиборством і балансом функцій, по суті – й визначених самою їхньою колізією.

6. Слід зважити на те, що перекладачі часто керуються в роботі не до кінця усвідомленими цілями й мотивами. Такі нечіткі й неосмислені, але потужні творчі імперативи-рушії і не опредмечуються словом інакше, як через текст перекладу, – тлумач не ділиться ними з оточенням, не формулює їх логічно навіть самому собі. Він осягає їх лише дією – лише тоді, коли відчуває опір матеріалу і докладає зусиль у самому процесі праці. Втім, замислитися над тим, що вело його голос, його перо, він може потім, коли про плід його спонук, старань, мук і осяянь судять користувач і критика. І все-таки майстри перекладу оприлюднюють у друці свої переробки доволі рідко, а чернетки, тобто власну лабораторію, нищать нещадно, з тією затятою немилосердністю, що її ніяк не пояснити виключно скромністю, – тому зазвичай єдина й остаточна редакція тексту як документ дії лише інтригує багатьма своїми загадками. А тимчасом очевидною є потреба надати творчому чуттю та інтуїції чітких формул осмисленого досвіду, який можна шліфувати й передавати у спадок початківцям. У цьому розумінні цінним орієнтиром стає навіть спрощений перелік того, що перекладач спроможний досягти своєю працею, – вступні оглядини того фахового потенціалу, який надає сенсу знаряддям майстерні. До речі, такий реєстр „вузликів для запам'ятовування" новачкам не завадить перекласти всіма доступними їм мовами. А з ним – і свідчення відомих особистостей про відкриті ними можливості перекладу, взявши до уваги, а) що їхні узагальнення ступенюються від філософії до буденних потреб, б) що, знову-таки, ці зерна істини вирощені особисто, зросли з практики історично й мають далі лягти на конкретний ґрунт, в) що формалізація творчого досвіду – це не апріорний взірець стратегії, а тим паче не рецептура натхнення.

Й.-В. Ґете в нотатках до „Західно-східного дивану" дав взірець методології, а надто історизму, міркуючи про три епохи і три роди перекладів: „Перший знайомить нас з чужими країнами в міру наших понять і уявлень про них: цій меті найкраще служить скромний прозовий переклад... У наступну епоху ми намагаємося, перекладаючи, перенестися в чужоземні умови, а, по суті, тільки присвоюємо собі чужі думки і почуття і хочемо їх висловити по-своєму – за допомогою своїх думок і почуттів. Таку епоху хотілося б назвати пародійною в первісному значенні цього слова...". Нарешті „ми прагнемо створити переклад, ідентичний оригіналові, переклад, який не замінює оригіналу, але принаймні претендує на те, щоб бути використаним замість нього. Цей рід перекладу (націлений, як сказано далі, на „зближення чужого зі своїм" – В. Р.) спершу викликав найзапекліший опір: адже перекладач, який неухильно дотримується оригіналу, більшою або меншою мірою відходить від оригінальності своєї нації, і таким чином виникає щось третє, до чого ще повинен дорости смак читацької маси, обмеженої своїм національним світовідчуттям... В будь-якій літературі всі три епохи не раз повторюються і повертаються, і всі три роди перекладів зустрічаються одночасно" (переклав О. Кундзіч [19]).

„Перекладати щось з іноземної мови для покращання пам'яті й стилю", – записав собі в щоденнику 23-літній Л. Толстой [20].

І. Франко вбачав завдання перекладу в тому, щоб знайомити народ з вершинами людського духу, ширити просвіту, піднімати рівень культури, плекати мистецтво слова. „Добрі переклади важних впливових творів чужих літератур у кождого культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства", – підкреслював великий реформатор і енциклопедист у статті „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (опубл. 1912 р.) [21]. Кожну свою або чиюсь перекладацьку працю І. Франко оцінював конкретно, крізь призму нагальних потреб. Услід за Г.-Є. Лессінгом і В. Бєлінським кидав непрямий високозлітний клич „У нас нема літератури!" і власною версією Ґетевого „Фауста" (1882) прагнув „роздути той пекучий, але благодатний вогонь – бажання правди і добра", що його розпалив сам Ґете [22]. Задум збірки „Поеми" (1899), що її відкривали твори давніх Вавилону та Єгипту, окреслив так: „Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями" [23]. Виклавши по-німецькому 20 шедеврів Т. Шевченка та українські пісні, митець, безперечно, мав на оці пропагувати самобутню поетику, заявити про свій народ, утвердити Україну. Принципово й вимогливо ставився І. Франко до перекладів як редактор і критик. Свідомо дбав про норму і розмаїття мови. А особливо зважав на зміст, тобто вибір оригіналів і вірність автору. Переорюючи межі порозуміння, про свій труд сказав:„Я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям" [24].

Одначе звернімо увагу на такий факт: з польської та німецької мов статті І. Франка для його 50-томника перекладено (ще й адаптовано до сучасніших норм слововжитку), а з російської, що друкувалися в іншій імперії, – ні. З чого б це? Чому класика не впустили в рідну мову, обмеживши право особистості і її голосу одне на одного? Чому виставили поліглота за білінгва? Що стоїть за цим винятком, а точніше – за звичними для підросійської України валуєвсько-сусловським утиском і привілеєм?..

М. Рильський 1937 року, коли в одежі українського слова разом вийшли солідні фоліанти О. Пушкіна „Вибрані твори" (у 2-х томах), „Вибрана проза" та „Євгеній Онєгін" (у його ж, М. Рильського, віртуозному тлумаченні), відзначав: „Тепер смішно було б доводити всім зрозумілу істину, що українські переклади Пушкіна конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, – отже, значить, переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі. Ми певні, що поети, перекладачі, працюючи над перекладами з Пушкіна, відчували, як при тяжкому, але й радісному шуканні словесного еквівалента, – а коли й не еквівалента, то хоч паралелі пушкінському оригіналу, – як вони поширюють свій власний творчий світогляд, удосконалюють свої власні творчі засоби" [25].

Примітно, що за сім десятиліть відбулася переоцінка ваги означених М. Рильським функцій перекладу, які сьогодення акцентує інакше, додаючи до них ті, які наш класик і не згадував. Зокрема, значних нових українських перекладів прози О. Пушкіна ми не бачимо, – його ж вірші тлумачаться поетами в основному задля вправи й творчого турніру. Нема й гучних перевидань української пушкініани. Останньою помітною подією в літературному житті була поява 1969 року „Лірики" в серії книжок-мініатюр „Перлини світової лірики", а коли судити за вищим критерієм – 4-томника „Твори" в 1953-1954 роках. Усе це – наслідок зміни не так ставлення до генія, як мовної ситуації в Україні. У книжці „Практика перекладу" 1968 року С. Ковганюк підсумував досвід тлумачення по-українському прози О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Герцена, А. Чехова, І. Тургенєва, Л. Толстого, О. Толстого, М. Шолохова, С. Злобіна, додавши список 24 використаних ним для розбору перекладів [26].Хто читає тепер ці версії? Чи багатьох вони приваблюють? Неймовірним на початку ХХІ століття видається такий факт: ще зовсім недавно – на відстані людського півжиття – понад дві третини українців в Україні до російської мови не признавалося. В усьому СРСР за даними переписів населення її як другу на 1970 рік опанувало тільки 36,3% українців, а вже 1979 року – 49,8%, 1989 року – 56,2%. Рідною її так само визнавала дедалі більша частка українців у СРСР і людності в Україні [27]. За таких темпів штучна „інтернаціоналізація" на сьогодні майже завершилася стараннями незалежної держави: мову Росії в нашому краю будь-хто зрозуміє, тож декому її цілком доволі: іншою вже й не звертається. Та й навіщо, коли такий стереотип поведінки культивує телебачення, не забезпечуючи перекладу?.. Віднедавна цей процес супроводжується не менш прискореною англізацією ключових царин: ЗМІ, реклами, торгівлі, культури, науки, техніки, освіти тощо. Чого варті самі лише комп'ютер та Інтернет! В бібліотеці Києво-Могилянської академії тепер 40% книжок – англійською мовою. Серед них і переклади.

Loading...

 
 

Цікаве