WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття - Реферат

Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття - Реферат

Суттєві перепони існували і для поширення української літератури іншими мовами Радянського Союзу, російською зокрема, для перекладу української літератури мовами світу і популяризації її в країнах зарубіжжя як одної з найбільш багатих і різносторонніх літератур СРСР. Українські видавництва не мали права без дозволу з Москви здійснювати переклади творів українських письменників і видавати їх на своїй поліграфічній базі. Не стимулювала розвиток української (як і інших національних) літератури постанова Ради Міністрів РСФСР №530, видана ще 7 квітня 1960 року "Про авторські гонорари за літературно-художні твори", згідно з якою авторам з національних республік виплачувався гонорар лише 60% від загальної ставки. Неодноразові звертання членів Спілки письменників України Л.Дмитренка, П.Загребельного, О.Гончара до секретаря ЦК КПРС П.М.Демичева з цього приводу на мали ніяких наслідків. Парадоксальність такої ситуації полягала ще й у тому, що "національний автор ставиться у невигідне становище не лише в порівнянні з положенням письменника, котрий пише російською мовою, але навіть з положенням перекладача, який у даному випадку отримує дві ставки по 100%, а в грошовому виразі більшу суму, ніж автор перекладеного твору" [18].

Різке скорочення видання україномовної художньої, науково-популярної літератури, періодичних видань супроводжувалося вихолощенням імен, подій, фактів, здатних, на думку політичного керівництва, підживлювати національні почуття громадян, підсилювати їхній інтерес до власної історії і культури.

З цих же причин були практично повністю перекриті канали проникнення в Україну переважної більшості зарубіжних україномовних видань, у першу чергу, періодики, яка постійно відстежувала суспільно-політичні, економічні, національно-культурні процеси в республіці. Лише у 1974 році Головлітом було попереджено розповсюдження 26 назв газет і 27 назв журналів загальним тиражем 10660 примірників [9]. Редакціям зарубіжних україномовних видань як і раніше дорікалося за різку критику національної політики в СРСР, рішучий протест проти політики русифікації України, яка охоплювала все нові й нові сфери духовного життя майже п'ятдесятимільйонного народу.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. Після брутальної і невиправданої критики стрічок "Тіні забутих предків" (1965) С.Параджанова, "Джерело для спраглих" (1965), "Білий птах з чорною ознакою" (1972) Ю.Ільєнка та багатьох інших, кінематографісти з винятковою обережністю брались як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою. Український кінематограф зникав як вид. На VIII з'їзді письменників (1981 р.) І.Драч з цього приводу зазначив: "...на кіностудії ім. О.Довженка останнім часом з 32 фільмів тільки 3 знімалися українською мовою.Це − "Дударик", "Вивилон ХХ", "Красна фортеця". Чи ж ми можемо говорити про існування такої культурної субстанції як українське радянське кіно?" [14].

Водночас російська мова все активніше визначала республіканський і місцевий радіо- і телеефір, репертуарна політика якого формувалася в Москві. Задекларований принцип рівноправності і взаємозбагачення братніх мов і культур порушувався не лише в скороченні обсягу республіканського радіомовлення і телебачення у порівнянні з центральним (що цілком зрозуміло в тогочасних умовах: адже обмежену кількість центральних каналів легше контролювати), а й у доборі репертуару, зокрема українського: місцеві канали на виконання "методичних рекомендацій" та "інструктивних листів" все більше місця виділяли для російськомовної продукції, передачі українською мовою характеризувались значно нижчою якістю й актуальністю, класичні українські твори практично не транслювались (переважно через низький рівень матеріально-технічної бази), а центральний телерадіокомітет ігнорував пропозиції щодо використання матеріалів українського телебачення на всесоюзну мережу, бо, мовляв, радянський народ не цікавлять спектаклі і програми українською мовою. Місцеве радіомовлення і телеефір також старанно контролювались і будь-які відхилення від генеральної лінії партії в національному питанні жорстко карались. Так, у серпні 1973 року була спеціально споряджена комісія до Львова, де голова місцевого телерадіокомітету намагався підтримати українське слово в традиційно україномовному місті. Комісія дійшла висновку "про необхідність покращення репертуарної політики, усунення від роботи окремих націоналістично настроєних осіб" [13]. Цілком очевидно, що розуміли автори цієї ухвали під "покращенням репертуарної політики" і які наслідки мало те "усунення від роботи окремих націоналістично настроєних осіб".

Аналогічна ситуація складалась і в українському театрі, який поступово втрачав національний колорит. Твори українських письменників заборонялись, їхня популярність знижувалась, чому немало "сприяла" наявна мовна ситуація, а світові перли драматургії перекладались переважно російською мовою і ставились у російських драматичних театрах. Це призвело до того, що на початок 1987 року в Україні зі 113 театрів українською мовою працювало лише 38[5, с.343]. Причому в інших республіках (крім Білорусії та Казахстану) статистика свідчить на корись національного театру. Так, в Азербайджані на кожні 14 театрів 10 працювали рідною мовою, у Вірменії − 18 з 20 театрів ставили спектаклі національною мовою, у Латвії на кожні 11 національних театрів припадав лише один російський [5, с.343].

Не мала українська мова переваг і при комплектуванні бібліотек. За даними перевірки у фондах обласних дитячих бібліотек на початку 1969 року налічувалось близько 685 тис. примірників українських книжок і понад 2 млн. російських. Кількість українських і російських книжок в обласних дитячих бібліотеках подано в таблиці 1.

У подальшому така сумна картина суттєво не покращувалась. Видавництво української літератури, як зазначалось вище, не підтримувалось, комплектація фондів бібліотек здійснювалась на основі рекомендацій союзного Міністерства культури, згідно з якими бібліотеки республіки повинні були комплектуватися літературою, виданою в різних регіонах Російської Федерації. Водночас ряд українських видань, і без того втиснутих у жорсткі рамки радянською цензурою, так і не потрапляли в переліки літератури для комплектації республіканських і обласних бібліотек УРСР. Таким чином український читач був позбавлений можливості навіть самостійно знайомитись зі зразками українського красного письменства.

Таблиця 1. Співвідношення українських і російських книжок

в обласних дитячих бібліотеках станом на

1 січня 1969 року (складено за [15])

Обласна дитяча бібліотека

Кількість книжок (примірників)

українською мовою

російською мовою

Вінницька

38 351

76 113

Волинська

42 034

73 434

Дніпропетровська

35 504

104 642

Донецька

30 000

158 500

Житомирська

25 688

70 983

Запорізька

12 944

64 567

Івано-Франківська

27 874

74 293

Київська

50 382

146 925

Кіровоградська

25 126

89 186

Кримська

6 271

76 128

Луганська

21 147

112 460

Львівська

28 597

83 838

Миколаївська

18 095

80 428

Одеська

18 890

56 740

Полтавська

29 639

74 005

Рівненська

26 780

70 238

Сумська

30 086

83 400

Тернопільська

22 449

72 528

Харківська

21 972

66 665

Херсонська

27 393

59 560

Хмельницька

25 132

76 056

Черкаська

35 213

72 104

Чернівецька

23 882

64 655

Чернігівська

37 879

86 660

м. Київ

21 643

55 785

м. Севастополь

417

82 076

Loading...

 
 

Цікаве