WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття - Реферат

Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття - Реферат

Реферат на тему:

Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття

Мовне планування сучасної України стає об'єктом пильної уваги як науковців, так і політиків. Характерним для сьогодення є те, що на виборах до Верховної Ради та на посаду Президента України мовне питання неодноразово порушувалось у тих чи інших передвиборчих програмах. Нерідко за допомогою остаточно нез'ясованих мовних проблем маніпулюють думкою громадян. А деякі місцеві органи влади намагаються надати офіційного статусу російській мові в регіонах.

Для того, щоб уміло провадити сучасну мовну політику, необхідно враховувати уроки історії. Саме тому історія мовного будівництва в Україні привертає увагу сучасних дослідників. Різного роду заборони, утиски, а також короткотермінові періоди відносно вільного функціонування української мови неодноразово згадуються й аналізуються в наукових, науково-популярних і публіцистичних виданнях М.Степаненка, В.Горбачука, О.Куця, Л.Нагорної, Л.Масенко та інших. Питанням мовного планування в різні періоди державного життя України присвячені також дисертаційні дослідження О.М.Данилевської, Ж.А.Шевчук, Т.В.Тумай та ін.

Незалежна Україна отримала в спадок складну мовну (як і політичну) ситуацію, яка і сьогодні остаточно не розв'язана. Найбільш вагомими, на наш погляд, для створення негативної щодо української мови ситуації є історико-політичні процеси 70-80-х років минулого століття, свідками й учасниками яких є нинішнє покоління. Тому метою пропонованої статті є аналіз заходів радянської і партійної влади на теренах мовного планування у 70-80-х роках ХХ століття.

Після т.зв. "хрущовської відлиги" 60-х років, ініційованої і здійснюваної переважно громадськими організаціями без особливої допомоги з боку радянсько-партійного керівництва, в Україні знову почалася хвиля антиукраїнського наступу. Офіційним початком цього можна вважати доповідь Л.Брєжнєва на ХХІV з'їзді КПРС (1971 р.), де він оприлюднив тезу про необхідність формування нової історичної спільноти − радянського народу. Як зазначає Я.Грицак, "проведення в життя цієї формули передбачало усунення перешкод, що стояли на шляху формування цієї нової історичної спільноти, насамперед буржуазно-націоналістичних пережитків. Одним з головних напрямків роботи стало російщення усіх народів СРСР" [1, с.288].

Реалізація рішень ХХІV з'їзду здійснювалась як у площині кадрово-адміністративних реорганізацій, так і на теренах національно-мовної політики. Так, чистка на початку 1972 року керівних кадрів КПУ вивела на ключові посади антиукраїнськи настроєних функціонерів. Першим секретарем ЦК КПУ стає В.Щербицький, секретарем ЦК КПУ з ідеологічних питань призначено В.Маланчука, усунуто з посади міністра освіти Ю.Даденкова... Ці та інші кадрові перестановки стали початком т.зв. великого погрому 1970-х років в Україні, який характеризував оголошену кампанію проти дисидентства та самвидаву, а насправді був лише першою хвилею в справі нищення всього українського: мови, культури, історії.

Діяльність радянського і партійного керівництва не могло не подбати про історично-ідеологічне підґрунтя своєї діяльності. Тому в 70-х роках велась активна робота в історично-науковій площині. Протягом 1972-1979 років, вважає Я.Грицак, було здійснено "погром української історичної науки: припинили існування періодичні наукові збірники, готові монографії не видавались. Загалом під тиском функціонерів було змінено трактування історії України. Українців фактично позбавлено своєї власної історії" [1, с.287]. Так, наприклад, у 1973 році нищівній критиці була піддана брошура відомого українського краєзнавця М.П.Киценка "Хортиця в героїці і легендах", де автор оспівував героїку українського козацтва. Зрештою, ця брошура рішенням бюро Запорізького обкому партії від 20 березня 1973 року була вилучена з книжкових магазинів і бібліотек області[12, арк.143]. Сучасні патріотичні діячі намагаються відновити історичну справедливість і повернути Україні її справжню історію, однак реакційні сили вперто тримаються з сфальшовані тези.

Як відомо, розвиток і функціонування будь-якої національної мови значною мірою залежить від стану книговидавництва цією мовою, від діяльності національної інтелігенції, громадських організацій. Саме тому основний удар натиск у мовній політиці 70-х років був зосереджений на нищенні української інтелігенції, на зменшенні кількості друкованої продукції українською мовою.На виконання ухвали Політбюро ЦК КПУ про початок кампанії проти дисидентства та самвидаву (1972 р.) поповнилися "чорні списки" українських діячів, котрі не могли друкуватись в Україні (наказом Головліту України у листопаді 1973 р. до такого списку увійшли письменники Іван Багряний, Аркадій Любченко, історики Олександр Оглоблін, Наталія Полонська-Василенко, Дмитро Соловей, Панас Феденко, Костянтин Штепа, мовознавці Роман Смаль-Стоцький, Василь Чапленко, громадський та політичний діяч Іван Огієнко [12, арк. 188]), твори українських письменників укривалися пилом в редакціях, бо не мали дозволу цензора, почалися масові арешти "ненадійних", багатьох прихильників українського слова було звільнено з роботи. Навіть визнані світовою спільнотою українські митці позбавлялись можливості бути почутими на Батьківщині. Як приклад можна назвати відхилення кандидатури Ліни Костенко на здобуття у 1981 році Шевченківської премії, чия поетична збірка "Неповторність" та роман у віршах "Маруся Чурай" стали своєрідним відкриттям для суспільства: "Цей твір настільки вражає своєю силою поетичної майстерності, проникненням в історичну минувшину, всебічним психологізмом, безмежним знанням і володінням української мови, що ставить роман "Маруся Чурай" на одне з перших місць у світовій літературі" [19, арк. 3]. Фізичне знищення Василя Стуса (1985 р.) аби він не зміг стати лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури також є свідченням пильної уваги партійного керівництва до розвитку українського мистецтва слова.

Жорсткі рішення були прийняті вищим політичним керівництвом у 1973 році стосовно ряду республіканських видавництв. У прийнятих на їх виконання заходах Держкомвидаву УРСР перед ними ставилися завдання: "Переглянути тематичні плани випуску художньої літератури та видань мистецтва 1973-1974 рр. та плани редакційних видань 1975 р. з тим, щоб вилучити з низ твори малоактуальні, вузькотемні, ідейно нечіткі, художньо недосконалі..., доповнити проспекти серій та бібліотек новими творами, в яких художньо осмислюються героїка нашого часу, розкривається духовний світ сучасника... Необхідно передбачити висвітлення головних проблем розвинутого соціалістичного суспільства, ІХ п'ятирічки, науково-технічного прогресу, зростання ефективності суспільного виробництва, передового досвіду в промисловості і сільському господарстві, зосередити увагу на розкритті питань інтернаціонолізму, дружби народів, комуністичного виховання трудящих, критики буржуазної ідеології" [16]. "Класовий підхід", "ідейна чіткість", сповідувані органами цензури, стали дієвим засобом русифікації України. На виконання цієї постанови пішли під ніж готові до друку книжки, уже надруковані твори вилучалися з бібліотек.

Протягом 70-80-х років простежується стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їх тиражів. Якщо у1970 році українською мовою видавалось 3112 назв книг і брошур загальним тиражем близько 93 млн. примірників, то в 1980 р. ці показники становили 2116 назв і 92 млн. прим., а у 1988 − 1779 назв тиражем менше 79 млн. прим. [5, с.376-377]. Багато видавництв перейшли на випуск виключно російськомовної продукції.Це, зокрема, видавництва "Техніка", "Урожай", "Будівельник", "Здоров'я". Навіть видавництво "Наукова думка" також друкувало наукову літературу переважно російською мовою [10].

Український журнальний ринок практично повністю поглинався російськомовною продукцією. Ще в кінці 60-х років на російську мову перейшли всі без винятку технічні наукові збірники харківських вузів [10]. На початок 70-х років в Україні розповсюджувалося 27 журналів, присвячених питанням народної освіти, з них лише 3 − українською мовою; з 85 часописів з проблем охорони здоров'я лише 2 публікувалися українською мовою; з 12 журналів з фізкультури та спорту 11 були російськомовними; зі 140 літературно-мистецьких видань до читача українською мовою доходило лише 18. За аналізований період співвідношення україномовних та російськомовних часописів змінилося не в бік україномовної продукції [17].

Не відставало від журнальної періодики і видавництво газетної преси. У 70-80-х роках зростає випуск російськомовних газет, набирає обертів принцип двомовності ряду центральних та місцевих видань. Так, у 1970 році у республіці видавалось 2618 російських газет і 2118 українських, у 1980 р. відповідно 1737 і 1278, а в 1988 р. − 1784 і 1261. Причому, у 1988 році разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн. примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. [5, с.378].

Loading...

 
 

Цікаве