WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Відмінності у справі перекладу - Реферат

Відмінності у справі перекладу - Реферат

Реферат на тему:

Відмінності у справі перекладу

За усталеним поняттям переклад – це передача змісту засобами іншої мови, тобто заміна мови. Проте жодний тлумачник, наводячи подібне визначення, не пояснює, чому, власне, в іншій мові цей зміст стає зрозумілим і в чому полягає суть самої передачі. Теоретики перекладу, хоч би які алфавіти, країни й концепції предмета вони представляли, здебільшого так само одностайні в тому, що завдання перекладача – замінити мову, дати рівноцінний іншомовний текст. Зрештою, це забезпечує їм разом з істориками, методистами й критиками перекладу відчуття належності до гурту, який має свій поняттєвий тезаурус – спільну фахову мову. Сказати б точно – субмову. Однак вона є підсистемою не однієї етномови, а багатьох одразу, і в кожній вирізняє ту саму царину в номенклатурі ремесел і наук. А це вже підстава, щоб розглядати її як окрему мову в ряду інших галузевих універсальних. З іншого боку, терміно-система перекладознавства певною мірою править і за малозрозумілий для непосвячених жаргон, де авторизований переклад не треба плутати з авторським, буквалістичний з буквальним, автентичність з адекватністю, точність з вірністю, а вірність з правильністю, цільову мову з перекладацькою і метою перекладу тощо. Стійкість поняття підтримується ще й зв'язками із суміжними – внутрішньою структурою фахової говірки. Коли є, приміром, переклад адекватний, то не виникає сумнівів, що й неадекватний усе-таки можна називати перекладом, попри відсутність пошукуваної якості й основної ознаки за визначенням – отієї самої передачі. Правдивою і несуперечливою була б назва непереклад, але годі знайти таку в різноголоссі словників. Прийнятий спосіб висловлюватися мандрує з мови у мову, що засвідчують і міжнародні конференції з перекладознавства. Їх бо теж перекладають. Однак мову галузі, навіть особисті терміни-неологізми вченого, залишають незайманими, святобливо зберігаючи й відтворюючи в іншій фонетиці. Іноді – ще й наслідуючи первісне звучання. З чого аж ніяк не випливає, що ця мова в принципі не піддається перекладові зовсім відмінного розряду – хоч би й на іншу систему термінів у межах тієї самої фонетики. Вочевидь, реальна розмаїта картина не вкладається у вузькі межі обох традиційних понять – мови й перекладу.

Ключовою для розуміння їх є інша діада – змісту і форми. У мові нерідко вбачають лише форму, розглядаючи її спрощено як віддільну й змінну посудину змісту, придатну й для іншого змісту, тоді як насправді форма є невідривний аспект змісту і варіюється разом з ним. За Геґелем, "зміст є не що інше, як перехід форми в зміст, а форма – перехід змісту в форму"1. Форма набуває ознак змісту, коли зміст іншого ґатунку може виступити для неї формою. Одне й те саме – слово, зворот чи вислів, речення, повідомлення, твір – водночас може бути формою для вищого ступеня переходу і змістом для нижчого. Мова може бути вмістищем, аспектом, метакодом іншої мови – формою і засобом. Але мова – змістовна. Це пам'ять роду, досвід людства, "оселя буття" (М. Гайдеґер).

Ніхто не знає всієї мови. Навіть усіх говірок рідної, не кажучи про розмаїття вселенської лінгвосфери – мовного простору планети. Звужено трактуючи явище мови, ми обмежуємо і своє розуміння перекладу. Теорія тут зазвичай вірна практиці, бо чимало перекладачів уважає, що весь світ повинен говорити й писати для них правильно, тобто лише тією мовою, якої їх вчили. Зачувши чийсь піджин або суржик, діалект або "недоречний" стиль, такий перекладач забуває про своє покликання помічника, розпрозорювача думки і починає грати роль арбітра або примадонни.

Мов на світі безліч. Промовляє самий той факт, що їх досі не полічено. Коли кажуть, що той чи інший майстер перекладу тлумачить із стількох-то мов, кожну з них трактують одновимірно, не запитуючи себе про те, чому так часто не можуть дійти ладу люди, які живуть поруч і спілкуються між собою нібито однією мовою – тією самою за їхнім власним визначенням і лінгвістичним каталогом. І чому порозумітися без посередника іноді легко вдається випадковим стрічним з віддалених країн, хоча вони ніби й зовсім не знають мови одне одного. Навіть глухонімим. Вже ігри малюків з різномовних сімей проходять за узгодженими правилами. Мова є властивістю всього живого, а надто як друга сигнальна система і практична свідомість homo sapiens вона є синтезом багатьох комунікативних систем, з яких перекладу потребує лише частина. Людські взаємини завжди багатоканальні, кожний землянин так чи інакше – перекладач і поліглот. Звичайно, можна вважати себе таким при вбогому лексиконі, вивчивши десятьма мовами кілька інструкцій на товарних упаковках. Але насправді більше підстав для цього має той, хто, знаючи в численних іпостасях лише рідну мову, тлумачить космос космосом.

При цьому кожен залишається самим собою в різних мовах, чим аж ніяк не спростовує тези В. Гумбольдта, що "не люди опановуть мову, а мова опановує людей"2. Прикметна деталь: нерідко на міжнародних зустрічах лінгвістів захоплені своїм предметом поліглоти і не помічають, що переходять з мови на мову. Годі буває допитатися у поліглота, котрою з мов дискутував він ту чи іншу проблему з кимось, хто так само говорив багатьма. Вочевидь, такий ідіолект – не біблійний Вавилон: усі мови, які людина знає, є однією – її особистою – мовою, якій більшою або меншою мірою властива цілісність. Автопереклади лише підтверджують це: індивідуальний стиль вгадується в будь-якій мові, хоч би якою людина сама себе тлумачила.

Стилі подорожують з мови у мову цілостями – як окремі виражальні системи, особисті чи загальні. Данте, Шекспір, Сервантес, Ґете, Байрон, Шевченко і в перекладах висловлюються образно кожен по-своєму. Міцкевича не сплутаєш з Пушкіним у версіях М. Рильського. Бернс – самобутній шотландський бард і в "літературника" В. Мисика, і в "українізатора" М. Лукаша. Музика й символи Верлена таки вишукано верленівські у М. Рильського, М. Драй-Хмари, М. Терещенка, М. Лукаша, І. Світличного, Г. Кочура. Самим собою залишається в іншій мовній стихії кожний художник слова, хто б його не тлумачив. Звичайно, коли світобачення і перо митця, його манеру звертатися до людей і справді передано, тобто коли маємо саме переклад. Що не позбавляє перекладача власного почерку. Скільки перекладачів – стільки й індивідуальних мов: голоси й палітри майстрів – таких, як П. Куліш, М. Старицький, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, М. Зеров, М. Рильский, М. Лукаш, Г. Кочур, Д. Білоус, Д. Павличко – вгадуються і без підпису. Видано вже словник "Фразеологія перекладів Миколи Лукаша" (Київ, 2002). З перекладацьких праць оживають лексикони – шекспіро-кулішівський, гафізо-мисиківський, бернсо-лукашівський, тувімо-кочурівський та інші. Діалог культур ведуть особистості – він не зводиться до опертя на алгоритми-загальники, на алгебру рівнянь "словникових холодин".

У чому ж суть перекладу – замінити мову чи зберегти мову? Точніше – котру замінити і котру зберегти?

Досвідчений тлумач не задовольняється звичайним двомовним словником – він шукає або й укладає собі сам галузеві. Мало чого навчиться початківець, оцінюючи в одному ряду приклади перекладу із Дж. Чосера, Р. Бернса, Ф. Купера, Б. Шоу, А. Сміта, Т. Джеферсона, Ч. Дарвіна і Е. Резерфорда лише на тій підставі, що всі ці люди писали однією мовою. Насправді кожен з них відрізнявся від решти своєю мовою – ідіолектом – і навіть багатьма відразу – цілим сплетінням різнорідних знакових систем, з яких частину переклад замінює через її непрозорість і недоступність, а решту представляє і примножує як "споживчу" цінність.

Скажімо, коли такою цінністю визнати стиль у науці, то цілком прозору і просту, але містку думку Перекладач повинен зважати на те, як його зрозуміють можна легко перекласти сотнями мов з певністю, що її сприйме і схвалить будь-хто. Її не треба пояснювати іншими словами тієї самої мови. Приміром, так: Перекладач має враховувати, як його сприймуть. Чи так: Перекладати треба дохідливо. Нічого не змінило б по суті переосмислення модальності епітетом: Умілий перекладач відчуває, що і як сприйметься в його тексті. Або: Гарним є переклад зрозумілий. Утримує той самий зміст і тлумачення епітета (модальності) метою, а суб'єкта – дією: Мета перекладу – робити зміст доступним. Також причиною і наслідком: Добротність перекладу зумовлюється його дохідливістю. Але можна виразити (в термінах семіотики – таки перекласти) думку так, як це зробив один зарубіжний теоретик: Комунікативна компетенція перекладача включає вміння здійснювати проекцію на висловлювання в тексті оригіналу інференційних можливостей рецепторів перекладу. Як бачимо, професійний жаргон може бути міжнародним і потребувати не так власне перекладу, як перекладу стильового у межах однієї мови, а також відмінним рядом понять і цінностей. Що, власне, тут для ширшого кола зразу і зроблено українською.

Виразно окреслюються переходи з регістра на регістр, а є ж їх чимало: піднесений, офіційний, нейтральний, невимушений, запанібратський, грубий тощо. Комусь надто буденним видається вислів чим далі в ліс, тим більше дров і милим – його "наукове" тлумачення: до питання про наростання паливних ресурсів у міру просування вглиб лісового масиву... Вельми схожий взірець перетворення дає стара почитна стилістика:

1. No foe's able to rebuff the blow of this knight's potent hand.

2. The individual in question is capable of destroying any adversary since his limbs are of great physical power.

3. This gentleman with iron fists is apt to win any fight.

Loading...

 
 

Цікаве