WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Роман Валерія Шевчука “Тіні зникомі”, місце національної ідентичності у творчості Валерія Шевчука - Реферат

Роман Валерія Шевчука “Тіні зникомі”, місце національної ідентичності у творчості Валерія Шевчука - Реферат

Реферат на тему:

Роман Валерія Шевчука "Тіні зникомі", місце національної ідентичності у творчості Валерія Шевчука

Філософія української історії спрагло чекала на появу твору, про який буде йти мова далі. Це не рафінований філософський трактат чи збірник статей новочасних мудреців, а роман Валерія Шевчука "Тіні зникомі" [1], стосовно якого (тут напрошується зіставлення з В. Винниченком, котрий свій твір "Слово за тобою, Сталіне" окреслив як політичну концепцією в образах) сама по собі зринає кваліфікація: філософська концепція в образах. Водночас така оцінка, в багатьох відношеннях неординарного й несподіваного твору, говорить украй мало. Роман В. Шевчука є філософією пізнання людини, роду, народу. Є розмислом про складну діалектичну амбівалентність усього в цьому світі, живою захоплююче-цікаво вибудуваною дискусією із рядом усталених у науковій думці стереотипів. Цей несподівано-вражаючий твір видається нам і гостросюжетним, але невидимим для безстороннього ока діалогом із рядом посутніх моментів у положенні Д. Чижевського, котрий у своїх "Нарисах з історії філософії на Україні" [2, с.21] писав: "Риси духовності бароко залишились в українському національному типі аж досі. Основна духовна риса бароко це "декоративність", що цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, – більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше – вираз, форми вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом – цінить більше "здаватися", ніж "бути" (тут і далі підкреслено мною. – В.С.). Але в психічній сфері прагнення до "декоративности", до широкого жесту, до "імпозантности" природно веде до певної ілюзорної пишноти та маєстатності, за якою, може, немає достатньої духовної підпори, веде до певного "психічного авантюризму", що відбивається і в житті і в культурній творчості. Залишили слід, розуміється, і глибші та значніші риси барокової духовності – прагнення до великого та до безмежності, відсутність страху перед сполученням протилежностей (синтез християнства та античності в західно-європейському бароко, що відбилося і в українському). Духовно споріднений з бароко романтизм теж знайшов в Україні в ХІХ столітті глибокий та широкий відгук, – і дивним чином впливи романтики тягнуться протягом цілого століття, навіть і через ті часи, що були максимально "антиромантичні".

Роман Валерія Шевчука "Тіні зникомі" стверджує домінанту "бути" над "здаватися", гостро спраглу, настійно необхідну, а головне – можливу в українській людині. Бо крізь "тіні зникомі" "людей дому", "людей лісу" і "людей світу" проступає освячена вищою силою і Вічною Книгою воля до дії. Зі сторінок цієї дивної своєю магнетичною притягальністю книги постають люди барокової доби, коріння й віти родового дерева Темницьких. Таїна багатьох з-посеред них, наймужніших, ховалась у причетності до великого задуму Мазепи, сама згадка імені котрого могла коштувати людині голови. Особливо ж у ті часи (а про них і йдеться в романі), коли, здавалося, були остаточно знищені паростки вільнодумства та вільнолюбства в народі, освічені та майновиті представники котрого упокорилися під російським берлом. "У цій дивній країні, – говорить Вічний Жид, – не потрібно вистежувачів, бо в душах людей тут віковічно засіяний страх" [1, с.216]. Піддати сумніву це гірке й правдиве спостереження випадає на долю 33-літнього Теодозія Темницького – наймолодшого зі старовинного роду, саме наймення численних нащадків котрого мов би символізує як затемнену та глибоку сховану минувшину, так і вкрай тяжку дорогу до її осягнення. Та все ж – і то у спосіб опоетизовано-романтичний – діаманти високого одкровення і як наслідок – пізнання родової таємниці потрапляють до рук найдостойнішого. Ті діаманти – то послане Всевишнім прозріння, яке настає від пророче прочитаних і потрактованих Теодозієм рядків Вічної книги – Біблії: "Господи, – з жахом прошепотів я. – Адже в цьому місці, в цій Долині Видіння йдеться про мою батьківщину – Русь, чи Малоросію, чи Україну. Саме вона тепер, як місто, сповнене галасом, гучне й веселе, а наші побиті – не побиті мечем і не повмирали на війні" [1, с.16]. По несподіваному – прояснено-болісному і прозірливому прочитанні Теодозій "заснути вже не міг. Ходив з кутка в куток, і лице мені палало. Бо таки знайшов нитку до клубка, і пророчий текст у мені просвітився, й засяяв, і заблищав, як ті діаманти, що їх сьогодні розглядав. Але ті діаманти були мертві, хоча не мертвими вони були для господарів цього дому; мої ж діаманти, щойно знайдені, були коштовніші тих, адже знайшов їх на сторінках Вічної книги" [1, с.17].

Талант прочитання Вічної книги вестиме героя роману найкрутішими стежками, даватиме снагу і силу, рятуватиме від гніву і зневіри. І благословить на дорогу самопізнання, прямуючи якою тільки й стане йому можливим зрозуміння найпосутніших речей. Через Вічну книгу, через пораду з великим Сковородою пролягає дорога до себе, до родоводу і водночас – до філософії історичного буття свого народу-великомученика. Матеріалізується ж цей шлях в прояснено-очисному струмені сповідальності, яка може бути притаманна хіба щоденникові. Власне, сам герой, він же наратор, не раз прохоплюється, що от, мовляв, у щоденнику він уже зробив повніший запис, а тут подає стисліший виклад певної події чи її пережиття. І хоча в творі відсутні властиві для щоденника вказівки на день чи рік, та в ньому гостро присутня схвильована і потужно хвилююча мандрівка в царину психології людини. В буквальному ж розумінні мандрівка розкриває суть єства того, хто запрагнув осягнути власну самототожність, своє призначення на отчій землі, котра п'янить і чарує, як поїздки крізь ліс: "Ліс навколо співав. Засипаний росою і залитий ранковим сонцем, від чого кожна крапля перетворюється в коштовний самоцвіт, що грав і вилискував барвами. Ліс дихав глибоким, запашним, настояним на квітах і травах, подихом, ніби й справді був велетенською істотою на тисячі ніг, тьми тисяч голів і тьми тисяч схованих у тих головах розумів. Ліс дивився міріадами очок, що ними й стала ранішня роса, а найбільше його око стояло, плутаючись у горішньому гіллі найвищих дерев... Дивлячись на все й відчуваючи, я пізнав дивне наповнення, нестям, захват і надпорив" [1, с.192-193].

Описів мандрівок у творі чимало, і більшість є знаменними. З-поміж них перша, коли герой несподівано залишає службу і вирушає до рідного порогу – це "дощова дорога до таїн роду", інша "пилява – до таїн рідної землі у ширшому контексті", коли він їде в родове гніздо Василя Капніста Обухівку на довірчу з ним зустріч [1, с.210], – гостро спонукають до порівняння не тільки з подорожніми записами Дмитра Туптала чи Йоасафа Горленка, відбитими в їх щоденниках, зі "Странствованіями" Василя Григоровича-Барського чи розлогим щоденником Пилипа Орлика. Тут контекст виразно розширюється до зіставлення окремих розділів роману Валерія Шевчука зі знаним у Європі жанровим різновидом щоденника чи діаріуша – годоепоріконом або ж ітінераріумом, в котрому неодмінним є опис подорожі. І хоча Тодось Темницький численні свої подорожі з метою пізнати таїну роду і Вітчизни фіксує для самого себе ширше ("Цю мандрівку я докладно описав у щоденнику, нотуючи все цікаве дорогою, так склався своєрідний дорожній нарис, через це докладніше тут її не описуватиму, а тільки вводжу короткі виписки..." [1, с.210]), а тут поданий стислий варіант тих записів в ореолі такої натхненної і високо поетичної мови, котра зайвий раз потверджує слушність зіставлення багатьох подорожніх сторінок роману з традиціями європейських поетичних описів подорожей, з-поміж котрих найбільш знані – "Поїздка до Москви" ("Jezda do Moskwy") І. Кохановського чи "Dekretos akroama..." (1585) A. Римші, пізніші в часі – "Przeważną legacyję..." (1633) С. Твардовського чи "Poselstwo wielkie St. Chomętowskiego... do Turek" (1732) Ф. Гошчинського. Отож прозова перієгеза (periegeza – так звучало грецьке визначення прозового опису подорожі) тяжіє до натхненного українського годоепорікону, в ореолі якого оживає краса України – чи то білорусько-українського пограниччя (в котрому й знаходиться родинне гніздо Лісовичі), чи Гетьманщини з її містами, Мазепиними церквами та людьми: "Особливо зацікавила, – фіксує Теодозій Темницький, – будова Чернігівського колегіуму з його напрочуд орнаментованими стінами, а ще дім на Валу, який місцеві жителі звуть Мазепиним. Отже переді мною поставала культура, творена за цього загадкового гетьмана, довіреною особою якого був мій прадід, і вона, наскільки тямлю в архітектурі, була питома, на жодну з інших, які мав нагоду бачити, стилем неподібна... Ось чому я так довго розглядав отой невеликий, але дивовижно химерно прикрашений складним орнаментом Мазепин дім..." [1, с.212].

Рясними є сторінки, що народилися мов би у стані своєрідного трансу. Розмисел героя про своїх далеких і ближчих предків увіходить в русло їхніх снів, мрій, уподобань, улюбленої лектури, і тоді перед очима читача виразно постають образи "Житій святих" чи блискучих проповідей Дмитра Туптала, драми Йоасафа Горленка "Бран семи добродійств з сімома гріхами в людині-мандрівцю" чи поетичних рядків Григорія Сковороди чи Василя Капніста. Ареал образів, алюзій, ремінісценцій української – Мономаха, Києво-Печерського патерика, Туптала, Горленка, Гоголя й Коцюбинського – і світової – Біблії, Вергілія, Овідія, Езопа, Сократа, Декарта і самого Валерія Шевчука – культури творить у романі потужний "озоновий" прошарок, який захищає мислячу людину від духовного знекровлення, і крізь який яскравіше світять зорі, що їх крізь підзорну трубу так любив спостерігати батько Теодозія – Михайло Темницький. Йому відкривався тоді світ, в якому "ані початків, ані закінчень, відтак сприйняв і зрозумів, що безмежжя – це і є ніщо, а водночас усе... Зрештою, й абсурд життя – ніщо інше, як частка його незбагненного вічного розуму. Отож упокорися духом, комашко мала, мислячий очерете! Бери на плечі хреста і йди на свою Голготу. Побіч тебе розіпнуть злодіїв: один дістане волю, а інший з тобою помре. Один покається, а інший – ні, і це значить, що все почнеться спочатку, адже кожен початок витікає з кінця. І в цьому великому колі, що вічно обертається, ти, комашко мала і мислячий очерете, твори й живи як хочеш. І ніхто ніколи тебе не покарає, бо покараєш і судитимеш ти себе сам, адже ти – частка його. Одне бережи і плекай: не втрачай тієї частки. Бога заради, не втрачай! Інакше світлі душі не вплетуть ще однієї лунки в безконечній сітці світу та всесвіту нашого!

Loading...

 
 

Цікаве