WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Особливості фантастичної прози Валерія Шевчука - Реферат

Особливості фантастичної прози Валерія Шевчука - Реферат

"-Але я вистояв і витримав,- сказав сам собі, - тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!" (С.186).

Панотець, людина книжна, напевне міг знати Величків літопис, тому такими природніми в його вустах постають літописні ремінісценції та криптоцитати, зокрма з довірливої співбесіди з любим читальником (С.146), як доречною видається і гра шрифтом - звичним і курсивом - там, де важливо акцентувати на плині думок молодого вовкулаки: щоб вижити, той забиває коня: "Я змушений був тебе перемогти, щоб жити! – загорлав я у розпачі. На мене дивилося велике розумне око, в якому догасало життя, і я затрусився, як у лихоманці. ("Хто пізнає, що заховано в серцях наших, - думав я, - визначає ж нас шкура, яку носимо")" (С.136)

Своєрідний діалог ведуть грішник старий (гапонівський панотець, який передав своє прокляття молодому) із грішником юним, в котрому нуртують сили і спрага до самовияву, самоствердження: "Я кричав і горлав, сварився і погрожував, бо не хотів у цій скаженій ночі пропасти. Я хотів іще сказати світові й життю своє слово, бо не можу розтати, як сніжина, не можу зникнути, тільки ступивши на стежку життєву" (С.137). Боротьба точиться в душі кожного з них, в ній гартується дух, що його не вдається зламати Чорному Чоловікові з його філософією зла: "Людське терпіння, - мовив Чоловік, не виймаючи з рота цибуха, - безмірне. Людська сваволя безмірна тако само. Я ж хочу одного: хай буде людина безмірно терпляча у сваволі своїй" (С.141).

Ця підступна хитросплетена філософія зла часом паралізує думки сильнішого, молодшого, але "ясні зорі і тихі води" мов би підтримують його в час вибору: чи не вперше в українській прозі ХХ століття (в поезії – Микола Зеров) подано зодіакальний вимір, що ставить людську душу перед Всесвітом (С.161), – і в той спосіб народжується натхненна мініновела про складну формулу неба ("Розповідь прибульця", С.160-162), а в наступному розділі "Зграя" – психологічна замальовка із просвітлено-чистим акордом: "Гірше тим, у кого голова наповнюється мислями, а груди – сумнівами; гірше тому, перед ким постійно миготять Ваги в небі. Гірше тому, хто поставив для себе й світу цілий ряд стримувальних загорож і мечеться серед них, як у пастці, - має він над тими несвідомими одну перевагу. Саме в той момент, коли всі божеволіють і кидаються в нестримному гоні, щоб когось роздерти, він, хоч має такий неситий шлунок, раптом зупиняється, і в оці спалахує святя сльоза. Ота мала крапля вологи – провісник вічного, що не може не відчувати душа: ось що значить бути на землі істотою, до Бога уподібненою..." (С.165).

Тайнопис неба дарує осяяння: "Моє зло і добро було не таке, яке гостро запам"ятовується, - я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних. Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти" (С.177-178).

Передостанні розділи повісті "Сповідь" густіше насичені афористичністю. В її шати вбираються чи не найпосутніші психологічно-зламні моменти людського буття: страх, відчай, вічне й буденне: "Життя буває буденне й празникове,- думав я, волочачись за весіллям, - і людина завжди має потяг до празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень з"їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою, війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що каламутить душі, бо ми замість вивищватися над буднем падаємо нижче від нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у цій війні?"(С.178).

Та понад всіма принадами твору – його завершення. Час твору- це час, допоки триває сповідь поверненого в людську подобу молодого прибульця, котра збуджує щире каяття панотця, яке переливається в урочисту новостворену проповідь-молитву:

"- Сумні та заблуклі, - сказав я, - підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами – криниця ваша. Обмийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорсте волосся злості своєї" (С.191-192). Але час сповіді вбирає в себе і сім років вовкулацького існування панотця, до того і ще два роки – таких же тортур і боротьби з Чорним Чоловіком вчорашнього писарчука. Дилема ж споконвічного протистояння добра і зла під вічними зорями розмикають той час і простір у вічність.

Помирає панотець, не встигнувши дати розгрішення прибульцеві. Прибулець пройшов крізь свою Прірву, він близький до очисного звільнення – лиш тільки б віднайти вихідні двері з церкви, в котрій погасли свічі, - до золотого сонця...

Несила тут озвучити всіх важливих істин вабо ж їх моментів, та одного поминути не варто, а саме сповідального акценту, посутнього для опонентів, а точніше опопненток автора. У повісті "Птахи з невидимого острова" жінка – не лише найбільше диво, а й "найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча", "білий птах, який прилітав з невидного для людського ока острова" (С.23). У "Сповіді" ж жінка - то й зовсім рятівна сила: "... жінки не раз нас дратують, не раз ми на них сердимося, а то й сваримо, не раз бувають вони дріб"язкові й надокучливі, але є в них достойність особлива: вони не дають нам пропадати" (С.112). І, врешті, в повісті "Мор" жінка таки рятує коханого чоловіка. Рятує мандрівного дяка Григорія, одного із найколоритніших, створених Шевчуком, образів, автора "Еклоги" і незрівнянних приповісток, побідного, може, й до молодого Климентія Зіновієва, з мовою фігурною й "придибашною", витівника, філософа-мудреця й вільнолюба, близького по духу до Олізара з повісті "Птахи з невидимого острова": "Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати...на кам"яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце" (С.284-285).

Час написання повісті, котра дала назву збірці, - "Мор" – це роки 1969 і 1983. Важко втримаюсь від спокуси процитувати рядки, які бодай частково проливають світло на причини, з яких і ця (чи, насамперед, саме ця) повість у первісному вигляді друкується вперше тільки зараз, в 2004-му:

"Може, наше життя, - глухо сказав странній, - потребує влиття свіжої крові? А може ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час – час утомлених людей, які весь час чогось очікують... Ми всі потомлені й пригноблені, Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося. Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху. Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному" (С.267).

Ходінням прибульця по колу завершується повість "Сповідь", по колу довго ходить і странній Проць, котрий стратив на полі бою свою душу... Метафоричні пошуки ним свого "я" у повісті "Мор" набувають буквального змісту. Завдяки дивовижно-конкретному унаочненню метаморфози - прийняття бездушним тілом страннього чужої душі - душі того, хто конає5, - наратив набуває ознак магнетичної містики, яка тримає в напрузі, приковує увагу до філософсько-екзистенційноно підтексту – а він, всупереч пересторозі перед чеканною мудрістю століть, забуяв у повісті буйноцвітом людських пристрастей, звичок, забобонів – і прозрінь-осяянь. Чому ж неспівмірною для страннього стає душа Сіроносого, затятого, подібно до Івана Вишевського, на думці про шкідливість латинської мудрості ("Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтию, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів – і вони засиплють вас латинськими словами, С.296")? Неспівмірною, хоча й близькою, виявляється і душа веселого дотепника й мандрівника Григорія – сюрреалістичні видіння вертепу обома – і Григорієм, і Сіроносим – підсвічують відмінне вже й не в звичному його вимірі світло-темрява, а в у тонах і відтінках кольору темного і ясного.

Loading...

 
 

Цікаве