WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Особливості фантастичної прози Валерія Шевчука - Реферат

Особливості фантастичної прози Валерія Шевчука - Реферат

Реферат на тему:

Особливості фантастичної прози валерія шевчука

Героєм трьох модерних повістей є український дивосвіт ХVІІ- ХVІІІ століть. З його неповторною бароковою поезією і прозою: рядки Симона Зиморовича, Івана Величковського чи Софронія Почаського, Самійла Величка та Григорія Сковороди додають точності й виразності для зозуміння ситуації та її пережиття персонажами. З його потужною містичною аурою: вона витворює дивовижної сили магнетичне притяжіння уваги не так до пунктирної подієвої канви, як до візерунково-химерного шитва, в яке переливаються почуття, розмисли, переживаня отих дивовижних метаморфоз, неправдоподібність котрих маліє тим більше, чим глибше читач занурюється в давньоукраїнський макрокосм зі сковородинівської притчею. І в долі героїв повістей, і в долі їх автора вона стала визначальною, а в повісті "Сповідь" вона викристалізувалася в рядки: "Шукай істини, але не лови. Хай стане вона золотим птахом твого саду, і не намагайся посадити того птаха у клітку, хай і золоту"1. Зв'язок із давньолітературною та інтелектуально-філософічною традицією - як вітчизняною, так і європейською – сягає біблійних істин і проблем.

То одна з причин того, що фантастичні модерні повісті Валерія Шевчука "Птахи з невидимого острова", "Сповідь" і "Мор" залишають дивовижне враження. Наступна причина – мова. Вишукана й розкута. Алюзійна і водночас точна, в навдивовижу точних порівняннях, як-то в передачі індивідуального сприйняття омріяної волі Олізаром - героєм твору "Птахи з невидимого острова", котрий у збірці з трьох повістей подано першим :

"Він бажав волі, воля ж – це чудова квітка з запахом ранкової роси, це тепла стежка від рідного дому, по якій ідеш босоніж, це білий птах у синьому небі, чи мо', радісні сльози. Воля, зрозумів він, - це крик переможця над розтерзаним ворогом і це втіха його від того, що нога твоя ступила в криваву річку; воля - це квітка, яка проросла крізь око черепа; воля – це весняна брость та любов"2.

Цитата невипадкова. Вона є нервом твору, котрий має також і прецікаву драматичну версію – драму "Птахи невидимого острова". Суть її (воля чи відсутність волі, і споконвічний до неї порив!) – першопричина, з якої тільки тепер повісті впереше побачили світ у первісній редакції, хоча створені були в сімдесятих, власне, ще тридцятилітнім письменником, в той застійний час на довгі роки з літератури вилученим.

Показово, що Олізарові, котрий вісім довгих років був прикутий разом з товаришами до турецької галери, так як десь і авторові на час написання циклу "Мор", також 30 років - на той час, коли він втрапляє до дивовижного замку, в которому живими залишаються тільки ті, що приймають умови існування в ньому. Йому врятовано життя, але випробування постають перед ним ще суворіші, аніж на галері, де, "налягаючи на весла, завше співали. І хоч були серед них діти різних народів, співали пісень його батьківщини. Забриніла в голові ота мелодія, як блиск західного сонця..."(С.69). Імпресіоністична гра кольором і звуком наповнює дивовижним чаром твір про найбільшу для людини цінність - волю. Вона для Олізара, здавалось би, близька – і недосяжна: "Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс полиновий трунок, цей трунок п'янив його, Олізар бив підборами й гримів залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і заспіваної невгамовним запорожцем.. Очі Олізарові плакали, він перестав помічати, що тут, біля нього, - ці дивні істоти; він не бачив жаху на очах у пані Павучихи, неспокою в князевому плгдяді й захоплення в очах дівочих...Бів підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний шовк, воля..." (С.42)

Повість має три паралельні лінії. Турецька восьмилітня неволя на галері в тяжких ланцюгах в розповідях Олізара – то тільки цікаві легенди в сприйнятті Павучихи, князя Білинського, Розенроха та дівчат. А життя в атмосфері задушливого контролю і підслуху в замку стає нестепнішим за каторгу. І чим ненаситнішим після катувань за порив до волі стає "білий хорт болю"(С.66, 68, 76), тим упевненіше в серце входить осінь ("Не було в серці ні болю, ні радощів: осінь стукала до нього волохатим пальцем"(С.71), тим рідше з'являється до нього білий птах:

"Йому здалося, що поруч залопотіли, приємно обвіваючи, два білі крила – сів біля узголів'я білий птах. Видзьобував його вросле в ложе волосся, зривав корінці, якими він приріс до землі і тяжко стогнав – не міг той птах перетворитись у жінку"(С.73.). Мова підтекстових пластів та чисельних алюзій, єдино можливих на той час способів апеляції до читача, у творі підсвічена грою звуку й кольору, пластикою гнучких переходів сну в дійсність, ірреальності в реальність. Перефразовуючи поетичний вислів, "ключем метафори" не відімкнені, а замкнені вуста героїв повісті "Птахи з невидимого остарова". Натомість авторські порівняння перебирають на себе додаткові повноваження. В неволі – був смак неба, про який навіть не здогадувався Апти-паша: "...той паша нічого не знав ні про крила, ні про щемке бажання волі; він і в гадці не клав, що вночі до них [невільників на галері.-В.С.] продираються птахи з невидимого острова, що вони несуть на вустах смак неба і що вони летять на своїх крилах-веслах ген-но попід хмарами" (С.69). В замку ж, де нібито всі живуть на волі, "ніхто не знає смаку неба на вустах" (С.69).

Споконвічне біблійно-розбудоване поняття гріха і кари за нього розбудовує діалогічний сюжет повісті "Сповідь". То слова саме цієї повісті стали епіграфом до всієї книжки3, дивовижно освічуючи і заключні рядки "Сповіді". І то саме в ній звучать алегоричний сковородинівський мотив про істину – золотого птаха, істину яку треба шукати, але не ловити. Дошукуються істинного значення, що є гріх, герої твору – гапонівський священник та молодий парубок - ставний писарчук. Різновимірними були їх переступи, та однаково суворою кара: обом довелося побувати в іпостаті вовкулак.

В образі гапонівського панотця виразно проступають риси Йоасафа Горленка, притягально цікавого для автора, котрий згодом присвятить йому окреме оповідання "Йоасаф"(1996), потім ще раз звернеться до осмислення життя цього достойника в романі "Тіні зникомі" (2002). Але то буде згодом. Тут же, в повісті "Сповідь", датою написання котрої значаться роки 1970 і 1985, деталі життя та діяльності білгородського священика Йоасафа Горленка, що їх джерелом стала праця А.Лебєдєва4, осмислені письменником вперше: про покарання черниць Троїцького монастиря (С.132), а в нурті сповідального каяття перед читальником у розділі "Записи гапонівського панотця" – ще й розлога історія про Ганну Кочержиху, що її історичні джерела пов"язують із священиком Іваном Млодзинським. Сама ж ця історія, в котрій за суворим ревнителем церковних уставів вгадується таки Йоасаф Горленко, майстерно вплетена в "Сповідь" там, де остаточно прозріває гапонівський панотець: "Ганна мене образила і зневажила перед людьми, але ще більше зневажила мене перед ними оця непомірна кара нещасній жінці. Я тяжко пережив ту тягянину, а по тому заклявся ніколи зайвої старатливості не виявляти, досить з мене гріхів власних... " (С.147). Символічного звучання набуває вже й саме прізвище Горленка: "моя щира горлива відданість церкві й установленим приписам та законам, -зізнається сам собі, - швидко переродилась у ненависть до людей, отже, не християнська любов любов уже мною керувала, а радше ненависть. Більше того, я почав відчувати утіху, коли лихоносних переступників карав,- не вони, а я почав сходити з праведного шляху, за що й був, вважаю, достойно покараний" (С.150, підкреслено нами.- В.С.). Реалії життя Горленка дають основу для сюжету про грішника-мудреця, котрий на сповіді визнає за найбільший гріх свою власну надмірну запопадливість у боротьбі з грішниками, але це, властиво, одна із декількох (якщо не єдина) сюжетно- розбудована подієва історія в розмислі священика про переступ, про добро, що до нього вузький шлях, "а широкий – до зла. Шлях вузький – безславний і супротивний тобі, а шлях широкий – повний оманок і щастя. Кажуть, що людина вільна вибирати собі шлях, - чи це так? От я, до прикладу: обрав шлях вузький, а ноги мої мене привели на широкий. Ось я: згодився бути нечистим, але не відчуваю принад нечистості" (С.159). Образ гапонівського панотця – на хисткій межі між добром і злом, на вершині каяття за гріх перед невинним писарчуком, котрому передав своє прокляття, - вибудуваний багатоступінчасто-складно, являючи перед читачем навіть більшого переконання силу сповідального слова, аніж – в устах молодого- торжествуюче-переможний рефрен:

Loading...

 
 

Цікаве