WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні - Реферат

Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні - Реферат

Реферат на тему:

Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні

Вільна людина, її громадянський самовияв, її всебічний моральний розвиток можливі лише в національно-культурному й високодуховному середовищі, де немає місця насильству над особистістю й етнічній асиміляції. Воля здійснюється в Духові, а Дух - у національному Слові, що покликане служити порозумінню, злагоді, об'єднанню людності в самобутню спільноту, будівництву правової демократії, що вміє поставити собі на службу свою державу.

Оскільки мова є синтезом національно-державницького єства, фокусом і виразником його бачення, мовне питання виходить за суто лінгвістичні межі й набуває гострого політичного, соціального, ідеологічного характеру. Адже мова формує націю, нація будує державу, держава береже мову, бо мова - це генетичний код нації, константа державної самодостатності, самобутності, самоцінності, неповторності. Мова - це матеріалізована свідомість, яка є основою формування й утвердження морально-психологічного явища - україноцентризму, тобто погляду на світ з України крізь призму українських цінностей.

На жаль, досі українська мова в Україні не набула повноцінного функціонування. Конституційне право на свободу думки й слова служить в Україні не будівельним знаряддям для громадян української толоки, а прикриттям руйнівних дій з боку мафіозно-комуністичних промосковських сил, які завалюють наш пісенний край російськомовним чтивом, навально поширюють антиукраїнську "масову культуру" - агресивну, насильницьку, порнографічну, аморальну, примітивну, яка, розтліваючи, денаціоналізує, російщить, американізує тощо.

Дихає на ладан українська книжка. 1999 року на одну особу в Україні випущено 0,36 книжки, в Росії - 3,9, у Польщі - 9,5, у Німеччині - 12 книжок. На ринку на кожного тутешняка припадає 47 книжок російською мовою і лише одна українська.

Український друк (книжки, журнали, газети) становить 4 відсотки від загальної кількості видань країни. Майже вся решта є російськомовною. У державі, де етнічні українці становлять ? населення, на 100 корінних жителів припадає лише 7 газет рідною мовою, тоді як на 100 росіян - 54 газети російською. На ятках 99% преси і книжок - колоніальною мовою.

Державна програма українського книговидання, підтримки українськомовної преси так і не була профінансована. Натомість українська книжка в Україні безжально оподатковується. І це тоді, коли в Росії вже п'ятий рік діє Федеральний закон про державну підтримку книговидання й засобів масової інформації, відповідно від податку на додану вартість звільнено весь технологічний процес, зв'язаний з випуском книжок, усі підприємства й організації, що мають до цього відношення. Крім того, вони частково звільнені від податку на прибуток, від мита на ввезення зарубіжного обладнання, матеріалів тощо. У більшості міст Росії видавництва не сплачують місцевих податків, мають пільги на комунальні послуги.

У Росії, Білорусі, Франції та інших європейських країнах поліграфія має найбільші пільги. Там розуміють, що книжка - це основа духовності нації, отже, і міцної держави. Крім того, здешевлена книжка - джерело величезних прибутків. Податковий тиск на видавничу галузь (удвічі більший, ніж в Росії) веде до значних політичних, культурних, духовних, морально-психологічних втрат. При цьому забувається, що убогий національним духом не може бути багатим.

Залучення Міністерством освіти й науки України російських видавництв до виготовлення за їхні кошти підручників і посібників для українських шкіл є грубою політичною помилкою. Це означає тотальну колонізацію книжкового ринку України російською книжкою і передачу дитячого населення - найчутливішого до сприйняття будь-якої ідеології - під вплив інформаційного середовища Росії.

Реваншисти будь-що намагаються налаштувати людність України на політичну хвилю російської держави, удаючися до різноманітних методів російщення. До них належить нав'язування українцям чужих ідеалів та інтересів, чужого менталітету й цінностей, чужих звичаїв і поведінкових традицій. Здійснюється агресія інформаційна, аксіологічна й культурна. Усі дії україножерів спрямовані на те, щоб ми остаточно позбулися своєї мови, вдачі, моралі, культури, духовності.

Активно й підступно працює проти України так звана УПЦ Московського патріархату, яка всілякими способами насаджує російське духовно-культурне середовище, знищуючи українське. Вона втілює шовіністичну ідеологію Г. Федотова щодо утвердження самосвідомості українців як особливої форми російської свідомості. Захист інтересів цього патріархату рівнозначний захисту імперських інтересів Росії. Сама назва УПЦ (МП) є лише сутаною, в якій ховається гола РПЦ.

УПЦ (МП) виконує в Україні політичне замовлення Москви, про що свідчать численні факти й документи. Одна з листівок УПЦ (МП), поширюваних у Печерській лаврі, закликає православних мовою Москви до "невідкладного загального покаяння". У чому? Виявляється, у зраді цареві й самодержавству, бо це "головна причина всіх бід народу Росії в минулому і тепер" [1]. Що ж, кайся Росіє за те, що вважаєш своїм гріхом, хто ж тут в Україні цьому заважає? Час якраз вимагає покаятися за поневолення і зросійщення України. Проте листівку робили загарбники-спецпропагандисти, бо закликає вона якраз "каятися про розвал Росії і відокремлення України - тіла Христового Російської Православної Церкви". І молитися "за з'єднання України з Росією". Очевидним фактом є втручання у наші внутрішні справи, посягання на суверенітет країни і державність народу. Хіба таке безцеремонне чуже рильце в політичному пушку не підпадає під дію карного кодексу?

Патріарх Московський Алексій ІІ 19 лютого 1999 року, відповідаючи на привітання з нагоди свого 70-річчя, підкреслив, що його церква завжди "захищала і буде захищати інтереси Російської держави". Безперечно, у коло цих інтересів входить насамперед Україна. РПЦ через УПЦ (МП) володіє неабиякими багатствами в Україні, серед них 7911 церков, 140 монастирів, з яких значна частина з допомогою офіційної влади була свого часу насильно відібрана у греко-католиків та автокефалів. "Чи збирається Московський патріархат віддати ці багатства їхнім справжнім власникам, тобто українському народові? - запитує у газеті Тимофій Бордуляк. - Сумнівно, тим паче, що УПЦ (МП) здобула особливу прихильність нинішнього Президента України та його дружини. Хто може сьогодні заперечити, що УПЦ (МП) не виконує активної ролі п'ятої колони в Україні, продовжуючи політику російщення? Чи, може, в існуючих 7 духовних семінаріях, духовній академії, 29 церковних училищах, 20 регентських школах і 5000 церковно-парафіяльних школах навчання відбувається українською мовою? Може, там виховуються священики, регенти й молодь узагалі в дусі українського патріотизму, в дусі любові до України, чи, може, їм розповідають, яку Голгофу українському народові чинив "старший" брат упродовж століть? Можливо, УПЦ (МП) скасувала анафему гетьману І. Мазепі або ініціювала таку акцію в Московському патріархаті? Про таке ніхто не чув" [2].

Розчинення нації в іншій нації починається саме з мовної асиміляції. Відродження нації теж починається з мови. Мовна свідомість народу - це ознака його самовідчуття. Кожна мова, за думкою В. Гумбольдта, є "живий організм", який неодмінно зосереджує духовну енергію народу і зберігає у такий спосіб "індивідуальне національне буття". "Рідна мова - це найважливіша основа, на ній зростає духовно й культурно кожний народ, - підкреслював Іван Огієнко [3].

Академік Іван Дзюба привертає увагу до нового явища: традиційно зневажливе ставлення до української мови як до сільської змінилося ставленням до неї як до знаку політичної українськості. На неї переносять усі негаразди, викликані жахливим економічним становищем, вона грє роль подразника для невдоволених мас. Натомість російська мова стає знаком соціального протесту проти безладу в країні й зубожіння народу. Такі хитрі зміщення відбулися зовсім не стихійно, у тому простежується цілеспрямована стратегія новітніх зросійщувачів, які будь-що намагаються повернути Україну в лоно Росії.

Імперкадет П. Мілюков колись говорив: "Чим довше в Україні пануватиме безладдя, тим легше буде її знову прилучити до Росії". У нову добу незмінними залишилися прагнення великодержавників, які діють за принципом: чим менше української мови, тим менше самої України і тим більше Росії, яка Україну поглинає. Доморощені реваншисти солідарні з іноземними у спробі реанімувати імперію з однією мовою, культурою, духовністю, зрозуміло, - російською, точніше квазіросійською. Тому так брутально ведеться наступ на українську мову як один з основних елементів, що зміцнюють націю й державу, наповнюють їх добротворчою енергією.

Надання в Україні колоніальній іноземній мові статусу офіційної в сучасних умовах упослідження мови тутешньої означало б подальше звуження соціально важливих функцій останньої - комунікативної, експресивної, ідентифікаційної, гносеологічної, мислетворчої, естетичної, культуроносної, номінативної тощо. "Яка перспектива, - питає Ю. Гнаткевич, - є цивілізованішою й справедливішою: проголосити державність російської мови й знищити завдяки тому паростки відродження мови української чи підняти пасивний рівень володіння українською мовою нині російськомовними до активного рівня й зробити їх завдяки тому двомовними? Не забудьмо, що йдеться про володіння українською мовою в Українській державі" [4]. Зрозуміло, що опанування всіма громадянами України мови свого громадянства є необхідною і нагальною умовою для того, щоб Україна існувала як спільнота і незалежна держава.

Зокрема російськомовні українці не є однорідною масою. Серед них чимало українських патріотів. Інші щойно вийшли на дорогу до українства. Є ще просто лояльні до Української держави і мови рідного краю. Отже, їм усім треба допомогти відчути, зрозуміти, побачити реальну потребу в українській мові. А передусім - потребу віддавати своїх дітей, онуків і правнуків до українських шкіл.

Loading...

 
 

Цікаве