WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Фонетична структура українських ономатопей як джерело вивчення національно-мовної специфіки - Реферат

Фонетична структура українських ономатопей як джерело вивчення національно-мовної специфіки - Реферат

Реферат на тему:

Фонетична структура українських ономатопей як джерело вивчення національно-мовної специфіки

Одна з висловлених В. фон Гумбольдтом антиномій акцентує увагу дослідників на тому, що мова з точки зору її історичного розвитку є і динамічною, і статичною водночас. Попри численні еволюційні зміни, котрих неминуче зазнає кожен із системних рівнів будь-якої мови, внутрішня організація останньої передбачає наявність певних константних характеристик, що впливають на процеси лінгвотрансформації і зберігають, таким чином, національно-мовну специфіку. П.Бузук висловлює міркування про те, що загальною причиною змін на фонетичному рівні є "різноманітність або простір артикуляції", тож серед основних критеріїв, що забезпечують еластичну стабільність звукової системи мови, слід розглядати артикуляційну базу, яка репрезентує всі фонаційні засоби мови. О.Царук у своїй відомій праці "Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри" наголошує на вагомості саме цього критерію для контрастивного зіставлення слов'янських мов. Він підкреслює, що "сьогодні саме артикуляційна база окремих слов'янських мов, основний набір її фонем є надзвичайно вагомим чинником, який багато в чому визначає мовну своєрідність і неповторність [...]

Попри можливість окремих фонологічних інтервенцій, що можуть вплинути на характер артикуляційної бази, вона йде на будь-які зміни надзвичайно важко". На думку дослідника, джерелом вивчення артикуляційної бази, а відтак і національно-мовної специфіки, можуть бути звуконаслідування, або ономатопеї, тобто апроксимативні відтворення немовних звучань фонетичними засобами конкретної мови. Це пов'язано з тим що людська мова здатна лише приблизно передати навколишні звукові явища, при цьому настільки вправно, наскільки дозволяє артикуляційна база. Ономатопеїчні форми акумулюють всі можливості фонологічної системи. Крім того, вважається, що вони належать до шару найдавнішої лексики: А.Газов-Гінзберг висловлює міркування про те, що "багато звуконаслідувальних коренів зародилися ще в дофоносемантичну епоху мови і, таким чином, самі здійснювали вплив на становлення фонетичної системи мови". За словами О.Потебні, "[...] у будь-якому випадку слушним є те, що мова передбачає такий ступінь розвитку [...], [який називають – І. М.] ономатопоетичним". Саме тому аналіз зазначених одиниць дозволить простежити, наскільки послідовно зберігаються давні (ще прамовні) вимовні особливості.

Метою нашого дослідження було встановлення основних артикуляційних параметрів українських ономатопей у зіставленні з фонетичною структурою аналогічних утворень білоруської, російської та сербської мов. Матеріалом слугували фольклорні тексти, адже звуконаслідування є фонетичними реліктами, належать до маргінальних шарів лексики і не фіксуються найдавнішими писемними пам'ятками. В процесі аналізу також було використано лексикографічні дані.

Фактичний матеріал є підставою розподілити усі ономатопеїчні форми на три групи згідно з хронологічним та функціонально-семантичним критеріями: 1) первісні вигуки-комунікативи, природним субстратом яких є інстинктивні викрики людини; 2) голосові звертання до тварин; 3) ономатопеїчні номени ( до них належать звуконаслідування, джерелом яких є звучання, створювані: а) тваринами; б) неживими об'єктами).

Поширеною у сучасній лінгвістиці є думка про те, що звучання первісних вигуків подібне навіть у генеалогічно неспоріднених мовах, що "[...] пояснюється їх домовною спільністю для всіх особин виду". Ця теза цілковито підтверджується результатами наших студій над звуковою будовою українських, білоруських, російських та сербських вигуків. Прикметною рисою фонетичної структури зазначених форм є тяжіння до задніх артикуляцій, про архаїчність яких писав І.Бодуен де Куртене (вчений підкреслював, що у процесі становлення мови відбувалося поступове пересування мовленнєвої роботи гортані в ротову порожнину). Так, консонантними компонентами у структурі первісних вигуків української мови виступають фарингальний фрикативний [г] та задньоязиковий [х]. Вигукові ж форми сербської, російської та білоруської мов обмежуються вживанням приголосного [х] (у сербській мові він має артикуляційний статус задньопіднебінного). Спорадично звукова оболонка моновокалізмів може бути ускладнена кінцевим нарощенням [j], що, очевидно, є наслідком пізніших модифікацій. Голосні артикуляції первісних вигуків представлені передусім звуками [a], [e], [y]. Слід зауважити, що на давність цих артикуляцій вказує їх первинність у процесі онтогенетичного становлення мови. М.Трубецькой кваліфікує цю ознаку як фонетичну універсалію, тобто як онтологічну прикмету всіх мов світу. Незначною мірою у структурі первісних вигуків порівнюваних мов виявляється звук [o].

Таким чином, є підстави розглядати вимовні особливості первісних вигуків як артикуляційні універсалії. Ономатоепічні номени, навпаки, є національно-мовно специфічними, відтак їхня фонетична структура має якнайповніше відображати особливості артикуляційної бази певної мови.

Аналіз фонетичної структури зазначених форм в українській, російській, білоруській та сербській мовах показав, що мовне відображення звучань позамовної дійсності передбачає часткове використання одиниць сучасних фонологічних систем. Так, імітація немовних звукових явищ засобами артикуляційної бази української мови характеризується вживанням 82% усіх фонем, російська та білоруська послуговуються в цьому відношенні 97%, а сербська – 93%. До артикуляцій із нульовим ступенем продуктивності в структурі ономатопей української мови належать: передньоязиковий [ж], відсутній також і в звуконаслідуваннях трьох інших мов; задньоязиковий проривний [ґ], котрий є одним із найменш уживаних у структурі ономатопей російської, білоруської та сербської мов; губний [ф]; передньоязиковий африкатний [дз], малоактивний у білоруській мові; передньоязикові [з] і [ц], які майже не фіксуються у фонетичному складі звуконаслідувальних форм російської мови.

Найбільш активним функціонуванням у структурі звуконаслідувальних утворень української та сербської мов характеризується лабіалізований голосний заднього ряду [y] (14 % від загальної кількості звуковживань у складі ономатопей української мови; 16 % – у сербській ). У російській та білоруській переважає [a]. Найпродуктивнішим з-поміж приголосних в українських звуконаслідуваннях є губний звук [п] (6,7 % від загальної кількості звуковживань ), при вимові якого актуалізується дорсально-задня артикуляція. До найуживаніших належать також губний [б], задньоязикові [к], [х] та фарингальний [г]. У сербській мові домінуючими консонантними компонентами виступають задньопіднебінні (згідно з сербською лінгвістичною термінологією ) [к] (8 % від загальної кількості звуковживань) та [х] (6,3 %), а також губний [п] (5,6 %). У структурі ономатопей російської мови найповніше функціонують передньоязиковий [т] (20 % від загальної кількості звуковживань), [р] (18 %), [л] (8,6 %), [к] (6,2 %). Для звуконаслідувань білоруської мови найпродуктивнішими виявляються передньоязикові [ц] (13, 2 %), [т], [л], [p] – по 9, 6 % від загальної кількості звуковживань. Як бачимо, найвищою активністю в структурі українських та сербських ономатопей відзначаються голосні. За підрахунками, функціонування цих компонентів становить 40, 5 % від загальної кількості звуковживань у складі ономатопеїчних номенів української мови (фактично, це означає, що кожен другий елемент звукової форми останніх має нелокалізовану артикуляцію); у сербській мові цей показник виявляється ще вищим і складає 43 %.

Звісно, вивчення специфіки артикуляційної бази будь-якої мови потребує різновимірного підходу. На основі ж студій над фонетичною структурою ономатопей української, російської, білоруської та сербської мов можна зробити висновок про те, що національно-мовна специфіка артикуляційної бази української мови виявляється передусім у тяжінні до задніх артикуляцій. Ці дані збігаються з матеріалами експериментально-фонетичних досліджень О.Бас-Кононенко, яка зазначає, що "переважна більшість артикуляторних типів має відсунуту назад локалізацію, що можна вважати найвагомішою тенденцією в артикуляційній базі українського мовлення як динамічного процесу". У цьому відношенні звуконаслідування української мови як відображення визначальних рис її артикуляційної бази виявляють багато спільних рис із сербськими ономатопеями.

Loading...

 
 

Цікаве