WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Стан сучасної української мови в незалежній українській державі - Реферат

Стан сучасної української мови в незалежній українській державі - Реферат

Реферат на тему:

Стан сучасної української мови в незалежній українській державі

З виникненням самостійної української держави після проголошення Незалежної України 24 серпня 1991 р. значно зросла популярність української мови як державної мови, яка завдяки цьому стала мовою міжнаціональних і міждержавних контактів. Статус державної мови стимулював зміни, яких внаслідок розширення різних функцій українська мова зазнала протягом останніх десяти років.

Українська мова одна із трьох східнослов'янських мов згідно з Законом про мови з 1989 року та перш за все згідно з Конституцією України, ст. 10 (прийнятою 28 червня 1996 року) має офіційно статус мови 50-мільйонної української держави. Проте вона надалі перебуває в досить складному становищі, зовсім відмінному від становища інших європейських мов хоча б тому, що ніде в центрі Європи не було стільки дискусій про мову, а перед усім ніде не ставилося питання, чи треба вивчати і користуватися мовою титульної нації.

„Гострота мовного питання в Україні зумовлюється не сучасною політикою Української держави, а трагічною історією цього питання в минулому." [Мацько; 15]. Щоб краще зрозуміти мовну ситуацію, достатньо згадати‚ як часто в Україні, на українських землях, що входили у склад Росії, з давніх-давен ця мова заборонялася. Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою (1720), а Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській Академії (1753). Загально відомі два укази: перший Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською мовою і українського театру на Східній Україні (1863) і другий Емський (від назви курорту Емс, де був підписаний царем) указ Олександра ІІ про заборону ввезення українських книжок з-за кордону та друкування нот українською мовою (1876). Згодом цар Олександр ІІІ видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами (1888).

У Радянській Україні з одного боку, навчання російської мови було обов'язковим (1938), а з другого навчання другої мови (себто, мови даної республіки) було факультативним. До цього можна ще додати виданий 1970 року наказ про захист кандидатських і докторських дисертацій тільки російською мовою і в Москві. Компрометацією тодішньої системи була постанова про посилене вивчення російської мови у республіках, поділ класів на уроках російськой мови в українських школах на дві групи, а також своєрідне нагороджування учителів російської мови: підвищення зарплати вчителям російської мови на 15 %, що підкреслювало привілейовану позицію російської мови‚ а українську зводило до ролі другорядної мови. Додаймо, що це все проводилося під гаслом боротьби за інтернаціональне злиття двох споріднених мов. Про цю ситуацію О. Довженко написав 7 листопада 1956 року у своєму щоденнику: „/.../ в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. /.../ Яка нечувана аморальнисть. Який жорстокий обман... І жаль, і сором..." [Довженко; 542].

Як бачимо, стан української мови до 1990 року був результатом русифікаційних процесів, причому це не було виключно результатом інтеференції в умовах офіційного білінгвізму, а фактичного упослідження української мови. Тоталітарна влада до цілої низки різноманітних царських заборон української мови додала контроль над структурою мови і втручання у її внутрішні закони. Радянська влада „забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропаґує інші, ближчі до російських або живцем перенесені з російської мови...." [Шевельов, 1987; 263-264].

Усякого роду обмеження української мови спричинили ненормальну мовну ситуацію. У Польщі, подібно як в інших європейських державах, внаслідок процесів демократизації культури знання польської літературної мови було і є вирішальним чинником підвищення чи хоча б наближення людини до рівня культурної еліти, натомість в Радянській Україні умовою такого підвищення було знання російської мови. Тому коли говоримо про своєрідний білінгвізм поляків, маємо на думці користування двома кодами діалектом і загальнопольською мовою, а у випадку росіїської мови починаючи від 70-х років під поняттям білінгвізму прийнято розуміти існування двох кодів: розмовної мови і кодифікованої російської літературної мови. Натомість білінгвізм багатьох українців полягав у тому, що в офіційних ситуаціях, в школі, на роботі українці користувалися „більш престижною" російською мовою, а вдома, у щоденнму побуті говорили українською мовою, або що набагато гірше так зв. суржиком, своєрідною мішаниною української і російської мови як результатом несвідомого сплутування обох мовних систем на всіх рівнях: не тільки фонетичному, морфологічному, але, перш за все, лексичному й синтаксичному. Як слушно пише Ю. Шевельов, „двомовність це не просто співіснування двох мов на певній території. Звичайно двомовність означає нерівність двох мов, що співіснують і неминуче конкурують." [Шевельов, 1986; 29-30].

Наслідком такої „двомовності", а насправді упослідженості української мови є „розхитання" норм української літературної мови. Багато складних не тільки орфографічних, але й морфологічних питань або залишаються відкритими (часто різні довідники подають відмінні інформації), або навіть вирішеними, але деякими авторами друкованого слова не сприймаються як наказ норми. Тому сьогодні особливої актуальності набуває усталення норм сучасної української мови, детальне вивчення мовних стандартів.

Після відновлення Україною незалежності ситуація української мови, у принципі, повинна була докорінно змінитися. Прийнятий 1989 року „Закон про мови" закріпив за українською мовою статус державної. Однак для того‚ щоб українська мова стала у дійсності державною мовою, треба відповідно до 10 статті Конституції України та „Закону про мови" перевести навчання в усій системі освіти на українську мову. Тим часом згідно зі статистичними даними, майже 50 відсотків студентів України навчаються українською мовою, а це значить, що „25 відсотків українців у своїй державі навчається не своєю мовою" [Таланчук; 13] . Сьогодні в Україні маємо засилля російськомовної літератури, причому не тільки привезеної з Росії. Це в Україні видається 70 відсотків російськомовної літератури і лише 30 україномовної [Таланчук; 14]. У вищих навчальних закладах на сході чи півдні України домінує не українська, а російська мова. Також засоби масової інформації (ЗМІ) в Україні нерідко користуються російською мовою, часто російською надруковані реклами на сторінках газет, спеціальних інформаційних випусків, на рекламних щитах вулиць.

Зараз ситуація виглядає кращою. Але все-таки з одного боку, говоримо про українську мову як державну, а з другого не викорінюються, а підсилюються численні росіянізми, як у лексиці, так і в морфології і в синтаксисі, а навіть у фонетиці. Мабуть, не перестає бути актуальною думка, що „план очищення української мови від нашарування російської мови не тільки не реалізується, а навпаки подекуди утверджується хоч би шляхом (начебто благородним і потрібним) перевидання російсько-українських словників без прискіпливого селективного підходу до їх засміченого русизмами лексичного фонду" [Вербовий].

Треба однак звернути увагу і на позитивні зміни. Новий соціальний і політичний лад‚ безумовно сприяв формуванню нової мовної політики держави, внаслідок чого в українському суспільстві стало кращим „ставлення до української мови як мови корінної і титульної нації /.../." [Мацько; 15]. Українська мова, одержавши статус державної, розширила сферу свого функціонування. Сьогодні стає престижно розмовляти гарною українською мовою, приходить розуміння того, що добре знання мови - важлива професіограма людей різних спеціальностей [КУМ-1996; 7].

РЕФОРМА УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Вже більше десяти років продовжується дискусія на тему реформи української орфографії. Якщо взяти до уваги, що згідно з українською традицією правила орфографії охоплють також суто морфологічні явища, то стає зрозумілим, що реформа орфографії зачіпає не тільки питання правопису, але й словозміни, вибору тих чи інших закінчень тощо.

Перша „нова редакція" українського правопису (так зв. третє видання) була опрацьована колективом Інституту Мовознавства ім. О. Потебні АH України. Цей правопис було затверджено Орфографічною комісією 14 листопада 1989 р. і надруковано у 1990 році [УП-1990]. З певними модифікаціями вважається чинним і сьогодні [чергові видання: УП-1993, УП-1997]. Як читаємо на посттитульній сторінці, правопис вносив ряд змін „зумовлених безперервним розвитком, удосконасленням мови", мав усунути „все, що застаріло, було нечітко сформульоване, суперечливе" [УП-1990]. Цей український правопис мав вирішити ряд питань, м. ін., ліквідувати ті нарощення, які не властиві були українській мові. Проте ситуація не стала простішою, а навпаки складнішою. У правописі було повернуто до абетки літеру ґ (але повного списку слів з літерою ґ таки не було складено), більш поширено вживання закінчення -у родового відмінка іменників чоловічого роду, а також введено термін „кличний відмінок" замість „клична форма". Згодом на цей новий український правопис почали посилатися різні лексикографічні видання, називаючи його „чинним" правописом. Але у дійсності, з одного боку, були пропозиції українського правопису (вид. 1990, 1993, 1997), а з другого видавалися орфографічні словники, які нібито базуються на ньому, проте у багатьох випадках його не реалізують, даючи відмінні рекомендації. Насправді впродовж останнього десятиліття панувала мовна анархія: газети, журнали й книжки друкувалися „як кому заманеться" (пор. напр. „Час-Time", який хоч і непослідовно друкується за т.зв. харківським правописом 1928 року і „Літературну Україну").

Loading...

 
 

Цікаве