WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Символіка лісу та її роль в розкритті проблеми влади землі над людиною (за повістю Ольги Кобилянської «Земля») - Реферат

Символіка лісу та її роль в розкритті проблеми влади землі над людиною (за повістю Ольги Кобилянської «Земля») - Реферат

Щоб відповісти на це питання, слід прослідкувати, в які стосунки вступає ліс із кожним з персонажів, і як екстраполюють ці стосунки на взаємовідносини кожного персонажа із землею.

Івоніка Федорчук — самозречений слуга землі, що в жертву їй приносить усі думки й чуття, що прирік себе на довічний зв'язок з нею й поза нею не бачить жодного сенсу свого існування. Праця на землі (коло землі, кажуть селяни) — це і найвищий обов'язок для Івоніки, й найбільша втіха. Цікаво, що саме над Івонікою ліс має найменшу владу. В повісті маємо лише один епізод, коли Івоніка взагалі зауважує присутність "сусіднього" лісу. Але епізод цей дуже показовий.

Стривожений сном про Михайла, Івоніка виходить з бурдею, і "витріщений на поля", вижидаючий погляд лісу підсилює в ньому відчуття жаху, породженого сном про сина. [1; 109]. Отже ліс "заіснував" для Івоніки лише в зв'язку з перебуванням Михайла у війську. Але саме ця причина породжує у завжди покірного, доброго ґазди й зовсім незвичний для нього стан душі: "Вce знялось в його душі до пімсти. Його дитину, над якою дрижав, тіло і кров, суть життя його, над ним так збиткуватися? Хто мав право до того?.. Його залізні сильні руки... заворушилися..." [1; 115].

Як бачимо, злість, хіть до пімсти, порушення душевної рівноваги, одразу позначається присутністю лісу в свідомості Івоніки. Але хіть "до пімсти" гаситься обов'язком перед землею, а "залізні, сильні" руки, замість мстити за сина, знову запопадливо беруться порати землю — і ліс знову надовго зникає з поля зору трударя.

Про те, що саме праця на землі, до якої Івоніка прив'язаний "тисячними невидимими ниточками" й рятує його від "інстинктів", що "насліпо рвалися в душі його", Ольга Кобилянська говорить відкритим текстом [1; 127].

Найближче до образу Івоніки стоїть в повісті образ Михайла. Від батька він успадкував уміння "ходити коло землі", любов до неї, а також батькову лагідність, стриманість, терпіння. Як і його батько, Михайло також відданий слуга землі, що смисл свого життя бачить в праці на ній. Землі належать його думки й помисли в першу чергу. Ніде, жодним натяком не висловлює він непокори перед владою своєї повелительки-землі. Навпаки, зв'язок із землею дає йому відчуття радості й певності. Проте, окремі вияви його психології незаперечне свідчать, що земля — не єдиний і не повноправний господар його душі, його внутрішнього Я. Про відхилення від, так би мовити, "психологічної норми" селянина-землевласника свідчить вже те, що він щиро покохав наймичку Анну, яка фактично не існує для жодного іншого парубка в селі, бо єдиним імпульсом для збудження почуття до дівчини в "хазяйського сина" — є земля, якої Анна не має. В Михайлові ж спрацьовують інші імпульси: його вражає тиха врода, лагідність, скромність дівчини — те, що лежить поза матеріальною сферою.

В розмові з Анною він навіть висловлює думку про те, що можна жити й без землі: живуть же люди в місті, не маючи її! Щоправда, думка ця звучить вельми гіпотетичне, бо одразу після цього Михайло додає: "Це я просто так кажу..." Адже Михайла із землею зв'язує не тільки матеріальний інтерес, а й духовний зв'язок — він любить землю і працю на ній. Робити коло землі — це його природній стан, його покликання. Отже, стосунки Михайла з землею цілком згармонізовані: земля для нього і джерело матеріального достатку, і джерело духовної насолоди, любові.

Як не дивно, такою ж гармонійністю позначене в Михайла і його ставлення до лісу. Михайло, виявляється, любить ліс, часто із задоволенням навідується до нього з якоюсь практичною метою: кілка врубати чи сухої деревини на загорожу. Ліс його не притягує й не відштовхує. Він просто не має жодної влади над Михайлом, хоч і присутній в його житті.

Дивовижну владу має ліс над Анною — дівчиною-наймичкою, коханою Михайла. Ліс постійно лякає, насувається на дівчину, викликаючи в її душі містичний переляк. Навіть під час першого побачення з Михайлом з лісу на неї летить щось неймовірно страшне й потворене:

"Тут щось нечисте... Я се виділа тепер? Щось престрашного... закривавлені вогнені шмати... з двома очима розжареними, несамовитими.... що зближались до нас в шаленій скорості".

Проходячи повз ліс чи просто поглянувши на нього, Анна відчуває його необорний магнетизм, ліс затягує дівчину, ніби хоче поглинути. І дівчина, напружуючи всі свої духовні сили, силкується протистояти цій притягальній силі лісу, намагається всіляко оминати його.

Починаючи розмову про знаковий, символічний сенс образу лісу, ми поставили перед собою завдання прослідкувати, як стосунки персонажа з лісом екстраполюються на взаємостосунки "людина — земля".

Наймичка Анна — чи не єдиний персонаж, у якого з землею будь-які взаємозв'язки взагалі відсутні. Навіть Рахіра більше зв'язана з землею ніж Анна, бо Рахіра прагне землі. Федорчукова земля постійно присутня в її зажерливих думках і життєвих планах. Анна ж — на жодну мить не пов'язала своє кохання з Михайлом із думкою про набуття землі. Вона повністю відірвана, жодною ниточкою не зв'язана із землею, а отже земля не має над нею ніякогісенької влади.

То що ж виходить? "Ліс" найбільшу загрозу несе саме тим, хто найменше пов'язаний із землею? Влада "лісу" найстрашніша для тих, над ким не має влади земля? А Сава? Він же нібито із землею пов'язаний?

Давайте поміркуємо над цим питанням. Чи дійсно земля має владу над Савою? Ми на прикладі Івоніки та Михайла бачили, що пов'язаність людини з землею, влада землі над людиною, накладає на людину певні обов'язки. Найперший із них — важка, сумлінна праця, без якої земля не дасть віддачі у вигляді матеріальних благ. Окрім того, влада землі над батьком і сином полягає ще й в тому, що й Івоніка, й Михайло люблять землю, люблять трудитися на землі. Розуміючи, що "й без землі можна жити", Михайло не хоче навіть уявити себе в тому іншому, "безземельному" житті,

Чи любить Сава землю? Однозначно — ні! Чи здатен він взяти на себе обов'язки, продиктовані владою землі, хоча б задля матеріального забезпечення? Ні! Він взагалі жодної влади над собою не хоче визнавати: ні влади батьків, ні влади звичаїв, ні влади людей, що виявляється у вигляді громадського осуду чи схвалення вчинків індивідуума, ні влади землі.

Його гіпертрофоване "ego" не здатне підпорядковувати себе суспільним нормам. Воно прагне підкорювати інших, виявляти свою владу над ними. Саме звідси йде ота безпричинна жорстокість, отой потяг до безпричинних, безцільних вбивств. Сава зрікся влади землі. Не просто зрікся — а протиставив себе цій владі:

"Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!" — каже він матері.

В ньому живе нічим не приборкана демонічна сила заперечення: заперечення будь-якої влади над собою, заперечення моральних норм і приписів, заперечення життя — спершу пташиного, звірятиного, а далі й людського.

Волюнтаристське прагнення цілковитої свободи призвело Саву до цілковитого рабства, цілковитої залежності від підсвідомих інстинктів, від отого темного, чигаючого "лісу", що поглинає людину, яка порвала зв'язки з традицією, з мораллю., з людськими цінностями, головною з яких для селянина був зв'язок із землею — ота влада землі над людиною, що вимагала праці, любові, що виснажувала, але й збагачувала людину не лише матеріально, а й духовно, даруючи радість, душевну рівновагу, підпорядковуючи життя людини певному ритму, певній гармонії з собою та Всесвітом. Недарма ж в час похорону Михайла "Місяць заллявся світлом..., а за ним вирушили всі до одної зорі. Прибравшись у весь блиск світла... дрижали... з якогось зворушення, мерехтіли всім багатством своєї пишноти до тихої землі" [1; 247-248], ніби засвідчуючи причетність цього трудівника землі до вічної Вселенської Гармонії, до Світла Духу.

І недарма свічка, що горіла в головах у Михайла, впавши, "покотилась до ніг Сави і тут згасла", ніби знаменуючи остаточне поглинання Савиної душі темрявою, відлучення її від Світла.

І недаремно Савине улюблене теля — також часточка природи, світової гармонії (що, скалічене, помирає саме в той день, коли "ліс уже виговорив своє", коли злочин визрів у Савиній душі), — в передсмертну хвилину відсахнулося від Сави "з виразом дикого, відражаючого перестраху".

Можна порізному трактувати оте конаюче теля як смисловий код... Символ, як ми знаємо, багатошаровий, і трансцендентальний стрибок, який необхідно здійснити для його осягнення, не у всіх завершується в одній точці, тому, очевидно має рацію й В. Пахаренко [6; 52], трактуючи цей символ як уособлення Савиної помираючої душі, — та в кожному випадку — це знак відторгнення природою гріха братовбивства від своєї гармонійної цілісності.

То чи ж влада землі призвела до братовбивства Саву Федорчука? Зараз ми можемо однозначно відповісти — ні, бо земля саме над Савою не мала жодної влади. Він був підпорядкований "владі лісу" — владі позасвідомого й нічим не стримуваного "ego".

Чи сталося б братовбивство, якби Сава підпорядкував себе владі землі: любив її, плекав, виконував споконвічні обов'язки, покладені цією владою на хлібороба? Безперечно — ні!

Прослідкувавши за художнім розкриттям бінарної опозиції "земля — ліс", ми переконалися, що "ліс" найменшу владу має над тими, хто найбільше підпорядкований владі землі. И найпритягальнішою, найзагрозливішою його сила є для тих, хто не пов'язаний із землею, або зрікся, протиставив себе її владі.

Тож і на питання, чи є згубною влада землі над людиною, ми з повною переконаністю можемо відповісти: "НІ!"

В своїй повісті О. Кобилянська показала не згубну, а рятівну владу землі, бо саме ця влада, саме зв'язок людини з землею рятують людину (тим більше неосвічену, відірвану від здобутків культури людину) від темних інстинктів, що нуртують в ній, від того, що споконвіку виражалося коротким і містким словом "гріх".

І недарма саме не пов'язаній із землею Анні найважче боротися із засмоктуючою силою лісу, якій вона все ж може протиставити, свою духовність, "інтелігенцію", як каже О. Кобилянська, набуту в спілкуванні із шляхетною, освіченою панською сім'єю.

І недарма праведний Авель в повісті української письменниці перетворився в хлібороба, бо земля для українського народу справіку була не тільки Матір'ю-годувальницею, а й Матір'ю-вихователькою — опорою для духу, моралізуючим і естетизуючим чинником.

Література:

1. Кобилянська О. Твори в 5-ти томах. — К., Держліт. вид. 1962-1963 р.

2. Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі. Зібрані твори у 50 т. — К., 1982. — Т. 35.

3. Рубчак Б. Пробний лет. "Розсипані перли". — К., 1991. — С. 18-41.

4. Ковальчук О. Письменницька позиція в повісті О. Кобилянської "Земля" // Українська мова і література в школі. — 1993. — № 2.

5. Погребеник Ф. Ольга Кобилянська. До 125-річчя дня народження. — К., 1986.

6. Пахаренко В. Художнє слово // Українська мова та література в школі. — № 4. — С. 29-32.

Loading...

 
 

Цікаве