WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Про систему персонажів повісті В. Шевчука «Горбунка Зоя» (спроба пообразного аналізу) - Реферат

Про систему персонажів повісті В. Шевчука «Горбунка Зоя» (спроба пообразного аналізу) - Реферат

Неписані закони

Один із них зобов'язував мати собі пару для "лінивого кохання". Так, оповідач уподобав Оксану, Геннадій — Марту, Олег — Лєну. Тільки Юрко не мав пари. "Отож, коли ми вуличними подружками між собою обмінювалися, тимчасово ходив із котроюсь із дівчат, і це ми робили для того, щоб він не відчувався поміж нас ображеним, дівчата ж залюбки на це йшли, очевидно, для різноманітності, та й прийнято таке було в нашій компанії. Отак і трималося наше гармонійне товариство, хоч більш різних людей, ніж ми, годі було й знайти, і від того всім, здається, було добре. Але кожен із нас, хлопців, мріяв, що він незабаром знайде свою принцесу, отож і кидалися в найдурніші любовні пригоди, але всі вони ставали скороминущими і згоряли, як солома, а ми в них. Коли виходили з чергової своєї любові, а нової ще не мали, займалися з своєю парою "лінивим коханням", тобто зустрічалися, цілувалися й тискалися, але без взаємних зобов'язань".

Чи ж моральні ці стосунки? Та хто в юності не мріяв про велике, особливе, неземне кохання — юнаки про принцес, дівчата — про принців? Але в житті часто буває по-іншому. Минає сп'яніння від кохання, і одружуються хлопці та дівчата із "земною" своєю половиною, поринаючи у океан буднів. Та доля, як відомо, все ж дає вибір. Однак чи вміємо користуватися ним? Чи тих обираємо?

Як бачимо, в компанії всіх все влаштовує. Звісно, крім Юрка, який першим заявляє оповідачеві, "що це не справжнє життя, а "порожнювання":

"Бачиш, коли признатися відверто, чомусь мені нудно стає від наших гулянок, від того обміну хлопцями та дівчатами. Ти та Оксана ще нічого, а ті... вони ж нам товаришів, прагне знайти своє місце в житті: "Ми — не безгрішні, кожен священник міг би нас підставно засудити — оті наші ігри, обмін дівчатами, нестатечність. ...Марту за її надмірну поступливість, як і наші хлопчачі балачки, — аж ніяк не скромні, за компанію нашу, де все просто й погоджено, і хоч були ми в стосунках одне з одним вільні, але зіпсутими нас годі назвати: не хотіла, наприклад, Оксана ні з ким входити у фізичні зносини, то й не входила, і ніхто їй того не брав за зле: бажала того Марта, то й робила; не виявляла Лєна до мене прихильності, я з того не журився — ми оминали одне одного. Просто ми — молоді, хотіли весело, з пригодами жити, але зла ні світові, ні один одному не чинили, а по-своєму одне одного шанували. І от, коли вірити Юркові (а чому б йому не вірити), у наші ігри ввійшло якесь насилля. Вдерлась у нашу компанію оця горбунка Зоя, і ми вперше відчули на собі та й у світі якусь тривогу і пітьму. Це все існувало ще по передчуттях".

Можливо, це передчуття, що скоро закінчиться рання юність, що "іграм у життя" надходить кінець, що попереду доросле життя з усіма його радощами, труднощами, буденністю? З'являється у сновидді оповідачеві Оксана, яка голосом Юрка сповістила, що "ми вчинили велику дурницю, впустивши у свій гурт Зою, вона-бо не людина, а наша смерть. ...Ну, може, не так, що повмираємо, але щось у нас помре. Наприклад, померла вже Юркова невинність, потім помре невинність моя, потім наша компанія, потім твоє (оповідачеве) бажання жити весело і безтурботно, потім помре наша наївність..."

У пошуках нетлінних цінностей. Добро і зло. Проблема вибору

Хлопець дедалі більше задумується над смислом життя і мислить як справжній філософ: "Я ж кидавсь у свої пригоди, які Юрко називав "порожнюванням" (слово, як на мене, досить точне), через страх перед нудьгою. Оте передчуття спокою та нудьги, яким так тішився хворий Євген Плужник, мене жахало... Я серйозно вважав, що у світі панує не Бог, а Смерть, бо все на цій землі тлінне, тимчасове, передусім любовні пригоди, — всі вартості, захоплення, будь-яка діяльність, бо всьому конечним результатом має бути Смерть. ...Вважаю, що дійсним є лише реальний, насущний момент буття, тобто екзистенції, а все інше — царство смерті: минуле — тому, що його нема і ніколи не буде, а майбутнє — знову-таки тому, що його нема, отже, воно фікція. Я не вірю в державу, бо не хочу їй служити і задля неї розбиватися, "адже й вона — дочка смерті, особливо ця, в якій волею долі мені випало жити, — в царстві дурнів, як я люблю казати; недаремно в нас такі популярні казки про дурня, який стає царем. Ба більше, вважаю, що моя земля власної держави не має, бо вона населена споконвіку отакими дикими індивідуалістами, як я". Усе це так чи інакше спонукає до глибоких роздумів над проблемою існування людини в державі, функції якої зводяться до того, щоб наглядати і карати. Хлопець-оповідач ставиться до себе досить критично, розмислює над суттю буття, бо в нього горить іскра самопізнання. Це вона стимулює пошук відповідей на ті вічно нові й неперебутні проблеми, з якими кожен стикається, перебуваючи на землі: людина і вічність, людина і релігія.

"Не числю себе вибраною людиною, а згоджуюсь, що особистість я нікчемна, тобто "Пан Ніхто", як кажуть, і це знову тільки тому, що й упослідженість, і вибраність у житті — це забавки тієї ж таки Смерті. Ось чому я не бриджуся дружити з таким примітивом, як Геннадій, і порожнім фанфароном, як Олег, бо розум і глупство перед обличчям Бога і Смерті — ніщо, так само освіченість та неосвіченість, моральність і аморальність, порожнювання в житті чи наповнення його ілюзіями, самооблуда і пиха, слава і неслава, обжерливість чи повстриманість..."

Письменник тонко розкриває складну боротьбу, яка відбувається в душі оповідача. Юнак зізнається: "Але не варто гадати, що я людина безпринципна і що всі вартості для мене не існують. Я люблю книги, звісно, справжні, а не ідеологічно-продажні чи ідеологічно-революційні, вони для мене — сурогат, бо книги — це не дійсність, а лише гра в неї, а саме гра не підвладна тлінові. Я люблю дівчат, бо вони субстанція народжуюча, отже, саме вони втримують, хай ілюзорну вічність існування, а це значить: є несвідомими носіями вічності, як і сонце, дерева, трави, ріки, земля, а не штучно зведені на ній споруди — діти тліну, тобто смерті. Я люблю музику, бо вона знову-таки дійсність, непідвладна тлінові. Я люблю простір, налитий повітрям, бо воно також вічне, люблю вогонь, який ховається в камені, дереві, сірнику, вугіллі, нафті, як насінина в плоді дерев — він теж позначений вічністю. Саме тут, де присутня вічність, панує не Смерть, а Бог, і йому, як Вічності, я вклоняюся, хоч мені смішно думати, що малограмотний чи й освічений піп у дивоглядних одежах, чи чернець, чи богомільна бабка — із їхньою прив'язаністю до не менш смішних та умовних ритуалів — є Божі істоти, — вони, як і я, вічності не знають, не розуміють і не несуть. Вони не знають Бога, а лише граються в нього, і Бог у них присутній, як у кожній грі — не більше".

Звичайно, юнак — максималіст, але думки його не позбавлені сенсу.

Переймається юне покоління й проблемами добра і зла: "Був переконаний, що людина має бути доброносною активно, не розуміючи, що цим прирікає себе на жертовність, а відтак — на смерть".

Проте чітких граней між добром і злом хлопець ще не може визначити "Жертовність ув ім'я добра я вважав річчю марною тому, що людині не дано точного розуміння добра і зла, і ця пара між собою часто перемішується — зло є справжнє і позірне, як і добро. Скільки фанатиків віддало життя за видиме добро, твердо переконані, що воно справжнє, а воно, виявляється, було машкарою чи різновидом зла. Ось чому я вважаю, що в таких речах треба бути вельми обережним і ніколи не фанатичним, а в усьому сумніватись, і ліпше, я гадав, бути ніким, як фальшивим кимось..."

І хоча оповідач відчуває свою провину перед колишнім другом Юрком, але його роздуми в дію так і не переходять. "Він сам від мене відійшов, ніби я був причиною його падіння — адже то я організував оте фатальне жеребкування, за яким йому дісталася горбунка Зоя, тоді він від неї відрікався, отже, над ним було учинено своєрідне насилля — те, що й справді заперечувало наші компанійські принципи. Мав рацію тоді він, а не я. Ця думка прикра мені тим, що я часом починаю гадати, чи не є і я, поза свою інтелектуальну еквілібристику, яку виклав вище, — людиною несвідомо лихоносною, а це значить — без вини винуватим? А, може, і з виною? Коли прийняти цю думку, висновок із неї несподіваний: зло у світі може бути щось не завжди осяжне, а саморушне, часом воно твориться незалежно від самоконтролю та волі людини. Моєї ж волі до того зла не було".

Та все ж, як би оповідач не самозаспокоювався, він — людина байдужа, навіть егоїстична. Знаючи про свою причетність до порушення гармонії Юркової душі через горбунку Зою, він не прагне порозумітися з другом. Навіть тоді, коли товариш потрапляє в біду (ув'язнення), "з ним не листувався, тобто стосунків не підтримував, і то з тієї причини, що він сам від мене відійшов". А як же плече друга в тяжку хвилину? Хоча потрібно віддати належне Валерію Шевчуку: він показує своїх персонажів не романтично ідеалізованими, а такими, якими вони є в реальному житті. Можливо, юні читачі знайдуть відповідь на запитання, які їх непокоять, прочитавши такий епізод. "Часом себе запитую: чому Оксана не полюбила Юрка, адже не я їй пара, а таки Юрко? Для того, щоб зійтися, в них були можливості: не раз залишалися сам на сам, не раз гуляли, тобто не раз жеребок падав Юркові на Оксану. Але в жіночій природі, як мені здається, є якась особлива невідповідність чи точніше — суперечність: спокійну дівчину не цікавить спокійний хлопець, її ваблять особистості сильні та неординарні, тобто чорти. І тільки справжня сатанюка в спідниці може задовольнятися мужчиною інфантильним. Секрет тут, очевидно, в тому, що спокійній дівчині потрібен не тільки об'єкт для творення родини, а й поле для завоювання, а яке поле завоювання в Юркові? Сатанюка ж задовольниться інфантильним чоловіком через те, що їй не потрібно джерела для енергетичної підзарядки, вона сама — те джерело, кипить сама в собі.

Loading...

 
 

Цікаве