WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарства - Реферат

Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарства - Реферат

Важливо, що за чехівським принципом рушниці, яка, якщо вже з'явилася на сцені у першій дії, мусить вистрелити до кінця драми, у романі фігурує копія з картини Густава Доре "Йосип і Марія з Ісусом утікають у Єгипет на малому осляті". Ця річ висить на стіні в Максимовій хаті, навколо неї розгортаються як криваві колізії (Миколу, Максимового друга, що зробив копію, німці повісили), так і дискусії між головним героєм і Соломоном (він же — колишній заступник директора гімназії, викладач всесвітньої історії та Закону Божого, у радянські часи — професор діамату, доктор філософських наук, завідувач відділу антирелігійної пропаганди, тепер новітній "карамазовець", сповідувач хробачої філософії, а згодом і новітній Іуда, що видав Колота, а потім безславно закінчив життя самогубством) про те, що Марія та Йосип "мали Єгипет", "мали куди тікати".

У час безпроглядної темряви на душі, крайньої безвиході Максим несподівано чує слова: "Прийдеш, я тебе вирятую!", але вважає, що ці слова, які ніби прозвучали в ньому самому, стосуються Йосипа з Марією та Дитятком, а не його особисто. Розглядаючи руїни церкви. Колот найбільше страждає від того, що на напівзруйнованій фресці Авраам і досі заносить ніж над Ісааком, а ангел тягне безпомічне перелякане ягня, розмахуючи вогненним мечем: "...Все кругом рушиться в прірву, а вони собі далі роблять свою страшну роботу!" [2; 24] — і осуджує дійових осіб біблійної притчі, проектуючи її зміст на воєнні події. Колот не прислухається до голосу Божого, не вміє вичитувати підтекст з побаченого, але все-таки чує, бачить, відчуває присутність якоїсь вищої сили. За Р. Гвардіні, "втративши багатство індивідуальності, масова людина новітньої епохи в цьому своєму духовному виснаженні придбала... одну суттєву перевагу, оскільки на розчищеному від перехідних культурних атрибутів просторі вона змогла ясніше почути звернений до її особистості "оклик Бога" [4; 13]. Спаралізований жахом останніх воєнних подій, Максим не спромагається на втечу, хоча постійно відчуває якісь підказки і внутрішні надривні спонукання до неї. Під час арешту втекти йому не вдається, хоч бажання це зробити вже з'являється. Ще гостріше відчуває Максим свою вину за нездійснену втечу тоді, коли з'являється, що його здав не хто-небудь, а "друзяка" Соломон, Іуда нового часу. Ця паралель настільки приголомшує Колота, що він запитує начальника Особливого відділу про речі практично неможливі для здійснення енкаведистами у XX столітті і, як не дивно, отримує ствердну відповідь:

— Скажіть... Навіщо ви взяли того... Христа на Гол-готі?..

— Здасться [2; 73].

Як бачимо, начальник не заперечує власного прямого відношення до біблійної драми, як пізніше майор, який дорікає Максимові, що той безглуздо сам підставив себе, залишившись у місті, але навіть не пробує врятувати його від фізичного знищення, нагадує головному героєві Пілата і теж не заперечує цього.

Етап заарештованих перетворюється у ще одне випробування, адже женуть їх у той час, коли поруч бомблять і стріляють, коли війна ще не закінчилася, коли в певних епізодах заарештовані вантажать поранених солдатів, коли полонений німець плаче над убитим радянським солдатом-в'язнем, що вимагав для нього від конвою хліба, коли все змішалося в таку круговерть, де неможливо збагнути, хто ворог, а хто брат, хто винен, а хто не винен, хто буде вбивати, а кому доведеться гигнути. Але в цій нестерпній невизначеності Максимова душа несподівано приймає однозначне рішення: "Жити! Ж-и-т-и!! Жити!" Тому навіть тоді, коли втікаючи, він повертається назад, знає, що рухається в правильному напрямку: "Назад? Ні, вперед, до життя. Вперед по білому світу — додому" [2; 182]. Як для італійців, для Колота починає все частіше з підсвідомості лунати: "Аванті!" Лунати, як спонука якоїсь вищої сили, як бич Божий, адже значно легше підставитися під кулю, покірно дочекатися розстрілу, ніж узяти на себе нестерпний тягар неймовірної втечі. У складних випробуваннях Максим зіставляє тяжким досвідом набуті переконання з вченням світових філософів: "Що сказав Кант?.. Що сказав Сократ?.. Ніцше, Шопенгавер, Маркс, Малатеста, Спіноза, Конфуцій і інші, й інші — всі добрі й злі генії?! Все, що вони сказали всі гуртом, не має ніякого значення!.. Так... Усе, що вони сказали, не має ніякого, ніякогісінького значення, бо не може — ні, не може... врятувати людину!.. Батько... А що сказав мій батько?!" [2; 208-209]. Цікаво, що сказаного батьком герой не пригадує. Натомість звучить вказівка не рідного, а Небесного Отця, звучить як виляск батога: "Аванті!" І цей удар піднімає на ноги істоту, яка вже сама була переконана, що в ній не залишилося і краплі снаги навіть на те, щоб поворухнутися.

На перших порах Максим знаходить опертя в самому собі. Він спростовує всім відомі істини, бо має істинніші від них переконання: "То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й під натиском усього пекла! Встояти проти нього!.. Гм, брешуть ті гомункулуси, коли кажуть, що в смерті є героїзм. Ні, в самій смерті героїзму нема так само, як нема його й у здачі без бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажімо, лягти отут і, заплющивши очі, пірнути в нірвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смерті в вічі й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячці, а таки йти. Йти! Наперекір усьому світові, такому злому й такому ворожому, йти!" [2; 222].

Але з кожною сторінкою твору, з кожною наступною думкою після чергового випробування особистісна принука меншає, зате більшає спонукання зверху. Усі Максимові страждання вкладаються не тільки в рамки Нового Завіту, починаючи від Гетсиманського саду й закінчуючи своєрідним воскресінням і поверненням до свого споконвічного дому, що могло б здаватися штучно притягненим до тексту роману "Людина біжить над прірвою", якби не конкретні абзаци твору.

Людина, яка вже не є житцем на світі насамперед через крайнє фізичне виснаження (це ілюструє надзвичайно точне визначення зовнішнього вигляду Колота одного із стрічних: "Ти, чоловіче, мабуть, не інакше як з гілляки обірвався, на якій висів уже з тиждень!"), яка вже не приймає їжу, людина, для якої легше брести крижаними калюжами босою, ніж іти у взутті сухим шляхом, бо ноги обморожені й тільки в холоді не відчувають болю, йде вперед, до своїх рідних, чудом вислизнувши з рук чекістів, йде мінними полями й не наступає на міни тільки з тієї причини, що веде її вже не свідомість, а підсвідомість: "Але він навіть сам не знав ще всіх своїх можливостей, не знав свого другого "Я", що сиділо в нім. А в нім сиділа друга істота, дика й несамовита, озброєна надзвичайним, сліпим, але неймовірно тонким і могутнім вольовим інстинктом. Коли його свідомість опинялась у вирі маячіння, майже вибуваючи з ладу, тоді його вела та друга істота, що має такий дивний інстинкт. Максим виразно відчув, як та друга істота коригує всі його кроки й рухи, як вона порядкує... Йому навіть здається, що так, власне, й було все його життя. Коли б не те друге "Я", він би вже давно, дуже давно, загибнув би. Лише цього він так раніше не помічав. Це просто щось неймовірне" [2; 242]. Як бачимо, Максим впізнає в собі Інше і бачить себе зовсім не таким, як досі. "Інше — це горизонт внутрішньої готовності людини, обтяженої думкою про істину. З цієї точки зору Інше дійсно володіє терапевтичними функціями... Тазка лінія інтерпретації... подається у двох взаємозв'язаних планах — онтологічному і трансцендентному... У першому випадку "Я" перебуває в жорсткій конструкції його онтологічної опосередкованості, де "Я" людини дорівнює її безальтернативному "Я". У другому випадку "Я" людини знаходиться в розімкнутій конструкції динамічного усвідомлення свого "Я" перед вищим Поглядом. Статистичне "Я" є світ тліну і плоті людини, а динамічне "Я" — це світ духовний і горний" [9; 58]. Саме з цієї причини людську душу вважають дворогою, що відображено в образотворчому мистецтві, коли, наприклад, Мойсей сходить з кам'яними таблицями законів з гори після розмови з Богом. Епіфаністичне "Я" — це межа людини, далі починається Бог. Тварне і статичне "Я" — це межа, після якої починається людина, "те джерело, яке вона зобов'язана динамізувати, привести в телео логічний рух. З цієї причини людина націлена на набуття свого епіфанічного "Я" через подолання багатьох перепон, що складаються з послідовності чужих її природі статичних "Я" [9; 59]. Усвідомлення себе самого не просто як Іншого, а як значно сильнішого фізично і міцнішого духом, ніж здавалося досі, дає людині можливість виходити на новий рубіж, здобувати не просто "друге дихання", як найпростіше передають фізичні відчуття такого переходу очевидці й свідки, а й здатність по-іншому розуміти минуле й сучасне, по-іншому сприймати перспективу свого майбутнього. Відбувається миттєве в часі, але досить важливе осягнення свідомістю підсвідомості й відкриття величезного незадіяного й незатребуваного духовного й фізичного капіталу, невикористаних ресурсів підсвідомого.

За К. Юнгом, саме підсвідомість є океаном, у якому блищить маленькою хвилькою свідоме, саме підсвідомість насичена міфічними образами, саме підсвідоме окремої людини зв'язує її з колективним підсвідомим роду, нації, усієї земної цивілізації. Душа сильніша за тіло, бо тіло — лише фізична оболонка, створена з праху і така, що в прах рано чи пізно повертається, а душа й за життя окремої особистості зв'язана з ноосферою (за В. Вернадським), черпає з неї підтримку інших душ і Бога, а після смерті тіла тяжіє до Бога і зливається з Ним (за Екхартом). У І. Багряного герой іде вперед не тому, що має ще заряд снаги, а через те, що душа взяла гору над немічним тілом і перебрала на себе його функцію руху: "Для нього це вже не було змагання тіла (тіло його, він відчував, уже нічого не варте й не витримає само по собі навіть і дужого подиху вітру), — це було змагання духа, змагання його волі й пекельної жаги жити. Від тіла тут вимагалося лише одного: якщо й умерти, то не лежачи, а в боротьбі, у змаганні — живучи і пломеніючи до останку. ..І він так горів... Скільки він уже так горів!.. Він уже, здавалось, наполовину згорів. Але душа від того все ж не бралася попелом. Навпаки... Душа горіла й нестримно поривалася вперед, наказуючи бідним ногам і тягнучи їх уперед, аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але все ж таки вони йшли і йшли, поки що не відмовляючись..." [2; 236-237]. Закономірно, що таке фізичне виснаження й домінування підсвідомості над свідомістю призвели до галюцинацій і марень. Але і в цей час він ішов уперед. Отямила Максима Колота вода, якою він брів. І саме на грані непритомності чи смертельного сну герой чує: "Іллі, Іллі, лама савахтані?!" Безперечно, це слова відчаю Ісуса на Хресті, але спочатку Колот не може пригадати, хто з таким болем і жахом звертається до Бога, а пригадавши, робить висновок, що Ісус мав Небесного Отця: "Хто ж це так звомпив? Чия ж то душа закричала так перед жахом смерті, поставлена на грані над чорною безоднею, якою кінчалися всі попередні нелюдські муки й починалася мука найбільша, бо вічна й уже непоправна, — мука небуття? Хто ж це? Христос. Це Христос. Це ж Він — бідолашна людина тілом і Бог душею. Боголюдина! Це він так закричав тоді: "Боже, Боже! Чому ж Ти мене покинув?!" "Іллі, Іллі, лама савахтані?" Це Христос так звомпив. Але ж у Христа було принаймні до кого гукати. У нього був сподіваний заступник, в якого він вірив безмежно, як у свого батька, й сподівався, що той його все-таки не видасть на муки... Він мав усе-таки до кого гукати... А от він, Максим, не має. Щодо заступництва, то в нього не було нікого. Нікого!" [2; 245-246].

Loading...

 
 

Цікаве