WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарства - Реферат

Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарства - Реферат

Взагалі, "бич Божий" чи метафізичне Щось дуже часто проявляється в літературних творах, де йдеться про випробування людини на стійкість чи на достойність імені людини (те ж саме, що на метафізичному рівні наполегливе здобуття, завоювання чи відвоювання вдруге свого імені Одіссеєм). До біблійної картини боротьби Якова з Богом напрошується паралель з подією у творі Е. Хемінгуея "Старий і море". Доктор філологічних наук М. Моклиця справедливо твердить, що не тільки герой Хемінгуеєвого твору запрагнув перемогти Щось, а й метафізичне Щось поставило за мету перемогти старого [7]. Результат їхньої сутички пантовий: старий залишається живий, хоч мав нагоду за короткий проміжок часу десятки разів загинути, але через сутичку з Чимось не привозить хлопчикові обіцяної великої риби, яку так важко упіймав, а тільки тягне за човном обгризений хижаками велетенський скелет свого трофея як свідчення, що риба таки зловилася і таки була переможена старим, незважаючи на смертельний ризик, що риба була б транспортована до берега цілою, якби не "бич Божий", що зруйнував усі плани, та не зламав волі до життя. В оповіданні Джека Лондона "Воля до життя" теж, хоч у значно слабшій міфічній парадигмі, ніж у "Старому і морі", просвічується присутність міфічного Чогось і його безпощадне намагання довести людині, що вона ніщо. Такий же аспект маємо в романах О. Турянського "Поза межами болю", І. Багряного "Людина біжить над прірвою", П. Загребельного "Юлія, або Запрошення до самогубства", Р. Іваничука "Орда".

"Людина біжить над прірвою" І. Багряного за силою показу людської волі найближча до повісті О. Турянського "Поза межами болю". Але у творі Турянського вони, як у Гетевому "Фаусті", міфічне тло тяжіє до найстаріших матріархальних міфів, які можна вважати справжньою архаїкою, порівняно з притчами Нового Завіту, що надзвичайно потужно й вдало проектуються Багряним на життя його героя Максима Колота. До речі, архаїкою ці найстаріші міфічні нашарування були ще і в античні часи. Згадаймо трагедію Софокла "Едип". Щоб врятувати чоловіка, мати Едипа погоджується на смерть сина, цим самим нехтуючи основним законом матріархату, за якими дитина ближча й дорожча від батька цієї дитини. Тому й не дивно, що після страдницької життєвої дороги Едипа його як невинну жертву тієї, що дала життя, але не виконала свого призначення, приймають Великі Матері. Тесей, супроводжуючи Едипа до місця смерті, жахається їхньої появи не лише тому, що є особою чоловічої статі, а й через те, що є представником патріархального світу, чужого й ненависного Великим Матерям. Річ у тому, що "суть матріархального начала — кровна рідність як фундаментальний і непорушений зв'язок між людьми, рівність усіх людей, цінність людської дружби і любові. Суть патріархального начала — у тому, що зв'язок між чоловіком і дружиною, між тим, хто править, і тим, ким правлять, вища кровних зв'язків. Це принцип порядку і влади, підпорядкування та ієрархії" [8; 279]. У "Фаусті" Гете Великих Матерів панічно боїться сам Мефістотель, а тому старається випитати у Фауста, чи той теж перед цими істотами відчуває жах: "Тут, так само, як у Софокла, почуття жаху і страху виникає при одній лише згадці богинь, що відносяться до світу древності, який прогнаний і відійшов у тінь, затаївшись від свідомості" [8; 276]. Якщо під кутом допомоги й опіки Великих Матерів розглядати проблему чудесного порятунку головного героя повісті О. Турянського "Поза межами болю", то мусимо визнати, що Великі Матері приходять на допомогу лише в рідкісних випадках і лише до обираних з якогось виключно їхнього погляду доцільності, подаючи обраному для цього звістку ще задовго до фіналу. Згадаймо, головний герой Турянського в мареннях увесь час бачить жінку з дитиною. Цей привид настільки зримий, що герой наважується запитати друзів по нещастю, чи щось подібне ввижається їм, але ніхто жінки з дитиною не бачить. Для самого героя привид накладається на уявлення про свою власну дружину з дитиною, але розповідь ведеться так, що читач усвідомлює, що й сам герой уже з острахом здогадується про те, що його рідні ніякого відношення до ним баченого не мають, що це щось з іншої площини й іншого рівня. Дорога в цьому творі Турянського стає символом невимовних страждань, випробувань, мук, й до того ж — неодмінним прямуванням до загибелі. Великі Матері ждуть головного героя чи живим, чи мертвим — це для них не має значення, і тільки через неймовірно сприятливі обставини він залишається єдиною вцілілою людиною з усіх, хто долав шлях через крижані гори.

Проте ми вважаємо за доречне широко й детально розглянути поняття дороги насамперед в романі І. Багряного "Людина біжить над прірвою". Наш вибір обумовлений кількома аспектами. По-перше, тільки після Другої світової війни неблагополуччя світу виявилося зримим для всіх. Кожен, хто став свідком цих подій (а у нашому випадку — і сам Багряний, і його герой Максим Колот), відкривав для себе, за визначенням Г. Марселя, "екзистенційну незабезпеченість", тобто повну незастрахованість людської цивілізації від знищення, а водночас усвідомлення ілюзорності всіх досягнень і культурних надбань. Г. Бьолль, обравши особисто як для письменника іпостась не учителя життя, а того, хто скаржиться на життя, прямо заявляв, що люди, які були втягнуті у велетенську бійню, пережили гіркий масовий досвід перетворення людини у мотлох. І хоча роль скаржника на життя характерна для багатьох українських письменників (Пантелеймон Куліш, Панас Мирний, Архип Тесленко, Борис Грінченко, Андрій Головко, Валерій Шевчук, Степан Процюк), Іван Багряний судить воєнний час не з такого погляду і хоч загнаною, та не розтоптаною обставинами істотою виводить свого героя.

Для розгляду параметрів подорожі у просторі й часі героями українських творів торкнемося внутрішньої форми слова "втеча". Корінь його підказує, що мова йде про поняття, близькі за значенням до слів "течія", "текти", "витікати". Російське слово-відповідник українській "втечі" — "бегство" теж у своїй внутрішній формі несе поняття прискореного руху в певному напрямку. Отже, "втеча" і "бегство" є своєрідними не стільки лексичними (тоді йшлося б про синоніми в межах однієї мови чи слова-кальки в межах різних мов), скільки тотожними при перекладі психологічними близнятами. Іван Багряний дуже часто використовує спільнокореневі зі словом "біг" слова на позначення мандрівки, подорожі, втечі. Ще у "Тигроловах" з'являється афоризм: "Краще вмерти біжу-чи, аніж жити гниючи". Назва роману "Людина біжить над прірвою" сконцентрована не стільки на понятті провалля, скільки на понятті бігу, адже над прірвою краще пересуватися повільно й обережно, бігти — ризиковано, смертельно небезпечно.

Міфічний підтекст роману "Людина біжить над прірвою" проглядається уже з перших сторінок. Містом котяться колони відступаючих італійських вояків, озлоблених, скривавлених, виснажених. Здається, вони поплутали сторони світу або поняття "вперед" — "назад", якщо так часто в середовищі відступаючих звучить недоречне: "Аванті!". Та виявляється, вони дійсно не відступають, а йдуть "туди, в п е р е д, до Вітчизни" [2; 7], до своєї сонячної Італії, вони лише повертаються.

Спостерігаючи за трагічним і страшним відступом, головний герой твору Максим Колот усвідомлює, що йому теж треба тікати. Кілька разів він повторює, натче підстьобуючи себе, італійське слово "вперед", але зрушити з місця не може. У нього нема Вітчизни за межами України, йому нікуди бігти, до містечка, у яке ось-ось вступлять радянські війська, його припнула апатія і байдужість до всього: "Душа його розгублена й квилить над безоднею чорної, найчорнішої зневіри в усьому, в що можна людині вірити — вона опинилася без найменшого опертя. І не знає — для чого бігти" [2; 11]. Звернімо увагу: не дружина, не син, не новонароджена дочка тримають Колота біля себе, а внутрішня спустошеність, що породила небажання навіть рятуватися — рятуватися втечею, на що натякає відступ італійців, спроектований на їхню ж античну й пізнішу біблійну реальність: "Ця сама колона рухається й тепер повз вікно... Там офіцери кутаються в ковдри граційними, аристократичними жестами, як колись їхні предки — римські патриції — куталися в тоги. Вони мають зеленаві, червоні й зозулясті пір'їнки в своїх шляхетних капелюшках — рештки їхньої краси й величі. Ось офіцер, довготелесий і горбоносий, як біблійний пророк, сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурі цього осляти Христос в'їздив у Єрусалим, обкидуваний квітами... А цей прибув на такому осляті на страшнющу війну і ось їде, обкиданий вошами й грязюкою і зігнутий тупим відчаєм, ще й сухотами, в три погибелі" [2; 16].

Loading...

 
 

Цікаве