WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарств - Реферат

Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарств - Реферат

"— А там, — невизначено змахнув рукою Єпіфаній, — там уже нікого й нічого не залишилось?

— Там залишився народ, — відказав Тимотей. — А де є народ, там єсть мисль витворна... Філософія, синку, то не стоси книг, не наука, не мистецтво, не політика і не релігія — то сфера духовного життя й діяльності людини. А народ залишився у своїй сфері й щоденно має можливість з'ясовувати для себе сенс свого буття" [2; 127].

Неодноразово у романі "Орда" прослідковується символічність дороги як звичайного життєвого людського шляху. Перехрестям двох суттєво відмінних доль стає зустріч поверженого Меншикова з ним ще недавно відправленим на заслання Войнаровським: "...Я йду на вічне заслання в Якутськ, а ти — в Березове... Та, видно, Бог змилосердився наді мною: дозволив наприкінці дороги побачити лютого ворога мого народу — розчавленого ницістю і жебрацтвом, мов гадюка на шляху" [2; 174]. Але дорога Меншикова — дорога вниз, від матеріального гріха до інферального днища, дорога Войнаровського, як і Єпіфанія, — дорога духовна, хоча відправною точкою її теж є гріх. Духовні шляхи в міфології прийнято порівнювати з морськими, які "ніколи не прокреслюються зарані і стираються відразу ж, як зникає слід за кормою. І кожен раз їх треба знову і знову відтворювати, і вони можуть бути втрачені в будьяку хвилину" [1; 78]. Якщо й смерть на морі — це безіменне зникнення, то й смерть на такому шляху без досягнення мети — щось подібне. Ось чому й Одіссей, і Єпіфаній панічно бояться не повернутися в рідні пенати, не досягти того, що було можливим для досягнення чи осягнення.

Одним з перевалочних пунктів дороги чи, вірніше, шляху до себе самого в романі є тюрма. Надзвичайно колоритний, хоча й другорядний персонаж твору афористично заявляє: "Усі, хто хоче волі, повинен пройти через тюрму" [2; 133]. Така порада здається Єпіфанієві блюзнірством, але на міфологічному рівні поняття тюрми не збігається з сьогоднішнім і навіть тодішніх часів визначенням цього поняття. Зараз тюремне ув'язнення розглядається насамперед як втрата особистої волі. У часи Середньовіччя, коли монастирські обмеження часто були суворіші від найтяжчих тюремних, інквізиція ув'язнення розуміла з іншої точки зору. Ідея тюремного ув'язнення як кари за злочин небезпідставно приписується монахам: римське право такого виду покарання не визнавало:

"Згідно з теорією інквізиції, тюремне ув'язнення... було не карою, а засобом, який з допомогою гіркого хліба і сліз нещастя допомагав людині, що оступилася, отримати від Господа прощення за скоєні гріхи; водночас їй давали можливість переконатися в тому, що вона вибрала правильну дорогу, і, будучи ізольованою від інших грішників, могла повністю вилікуватися від інфекції" [6; 247]. Якщо з цієї точки зору впливу тюрми на людину підійти до образу Андрія Чумака з "Саду Гетсиманського" Івана Багряного, то стане зрозуміло, що лише з тієї причини, що герой відчув і збагнув безпомилково, що у тюрмі не одиниці, а тисячі, мільйони, а така кількість людей винною просто бути не може, тому й переконався у своїй правоті й не лише не розкаявся, а загартувався й зміцнів у своїх переконаннях. Як би зараз по-блюзнірськи не звучало те, що саме тюрма зробила геніальними письменників Сервантеса, Василя Стуса й Тараса Мельничука, — факт залишається фактом. Ці люди зуміли для себе особисто перетворити тюремний шлях у шлях самовдосконалення і духовного росту.

На довгому шляху катарсису колишнього сповідника Мазепи час від часу з'являється постать його двійника чи антипода — "Сивого Козака з палаючими люттю і гідністю очима". Саме цей персонаж заявляє, що його дорога гніву пряма, а Єпіфанієва — звивиста й кручена, і як ознаку правильності вибору свого шляху наводить апокрифічну легенду: "А чи пам'ятаєш ти, — запитав козак Єпіфанія, — що відказав після свого воскресіння Ісус Петрові, коли зустрівся з ним за воротами Риму, на Аппієвій дорозі, й апостол запитав учителя: "Quo vadis. Domine?" — "Йду в Рим, — відказав Ісус, — щоб там знову мене розп'яли". Замало, як бачиш, для волі однієї пожертви Месії. Треба багато розп'ять... І тоді Петро сам пішов на муки. А ти готовий піти, святеннику і боягузе?"

Дублювання біблійних легенд про розп'яття Ісуса та розправи над апостолами у романі "Орда" не просто доречне, а вкрай необхідне, бо виводить весь твір на міфічні обрії. Змайструвавши хрест і погодившись бути розп'ятим за націю, Єпіфаній відчуває вагання, страх перед фізичними муками і навіть сумніви в тому, чи варто приносити себе в жертву: "Боже, Боже, якщо можна, хай омине мене чаша сія... Прости мені, Ісусе, але якщо тебе діймав страх, то чому маю не боятися я?"

"Проте Христос дав-таки себе розіп'яти", — почув відповідь Лебедиці. "У нього не було іншої дороги, його ж конвоювали центуріони" "Мав він дорогу — міг відректися від свого вчення" "Це ще страшніша смерть..." "Чому ніхто не бачить мого подвигу і мук?"

"А чому іудеї дали волю Варраві, який убив центуріона, а не Христові, що прозрів майбутнє? Бо вони не вміли бачити того, що бачив Ісус, а Варрава зробив видиме діло, яке дає хвилеву зловтіху. Але не волю... Чому ж ти, входячи мовчки в ярмо, ховався від себе і від людей, а на дорозі до волі слави забажав?"

"Чи ж тільки я один мовчки надівав ярмо? Чому маю покутувати за всіх?.. А чи воскресну я?"

"Хіба Ісус утішав себе воскресінням? — почув знову голос білої душі своєї — Лебедиці. — Він тільки поєднував своє безсмертя після жертви з воскресінням народу..."

Єпіфаній ішов і падав у знемозі, а коли всоте придавив його хрест, він припав лицем до землі й почув раптом, як у глибині гуде вона церковними дзвонами — ґвалтовними й урочистими, похоронними й великодними — уся земля будилась покликом до походу. Чернець підвівся й заволав:

— Виходьте, люди, на хресний хід, бо застане вас Страшний Суд сплячими, і сонце Волі не розклепить ваших повік!" [2; 195-197].

Символічно, що чорні ключі від всенародної тюрми в руках Єпіфанія в кінці твору стають ключами від Храму. Таким чином духовна подорож добігає до закономірного і вистражданого кінця, а катарсис закінчується своєрідним Преображенням і воскресінням особистості.

Література:

1. Артог Ф. Возвращение Одиссея // Чужое: опыты преодоления. — M., 1999. — С. 62-94.

2. Багряний І. Людина біжить над прірвою. — К., 1992. — 320 с.

3. Вебер М. Наука как призвание и профессия // Самосознание культуры и искусства XX века. — М., 2000. — C. 143-168.

4. Гвардини Р. Конец нового времени. Попытка найти свое место // Самосознание культуры и искусства XX века. — М., 2000. — С. 169-226.

5. Экхарт М. Духовные проповеди и рассуждения. — М., 1991. — 192 с.

6. Мейкок А. История инквизиции. — М., 2002. — 382 с.

7. Орехов С. Клятва и проклятие как элементы религиозного культа // Психология религиозности и мистицизма. — М., 2001. — С. 192-210.

8. Фромм. Душа человека. — М., 1992. — 430 с.

9. Шпенглер О. Закат Европы // Самосознание культуры и искусства XX века. — М., 2000. — С. 25-58.

10. Шукуров Р. Введение, или Предварительные замечания о чужости в истории // Чужое: опыты преодоления. — М., 1999. — С. 9-30.

Loading...

 
 

Цікаве