WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарств - Реферат

Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарств - Реферат

Повернення душі стає першим щаблем на шляху священика до себе самого, але тільки самостійно прийняте Єпіфанієм рішення за порадою Пилипа Орлика шукати Храму на рідній землі повертає колишньому гетьманському сповідникові відчуття, що Бог прощає йому все те, що було, до чого він був причетний і в чому повів себе не гідно людини. Єпіфаній, що як духовна особа мав би вибрати покору й смиренність, принаймні монастир і покутництво після всього, що скоїв і що побачив, обирає бунт і протест, які більш властиві особам світським, хоча просвітленим духовно. Але ж Іваничук не береться торкатися чернечої спокути, а в образі свого героя показує насамперед гідний взірець для наслідування, людину, яка, крім церковних таїнств, визнає таїнства державницькі: "Фаустівська відповідальність замість магічної покірності, одинична воля замість консенсусу, рішення замість самовідречення — ось різниця між найактивнішим і найпасивнішим із таїнств, що веде до різниці між світовою Печерою і динамікою безконечності. Хрещення творять над тим, кого хрестять, спокуту чинить кожен в самому собі" [9; 57]. Першою ознакою прощення Богом для Єпіфанія стає повернення пам'яті. Єпіфаній несподівано відкриває, що згадав усю священицьку премудрість: "...З надр пам'яті видобувалися отченаші і псалми, тропарі і кондаки, єктенії і антрифони, весь часословець згадався" [2; 54]. Проте хоч його власна пам'ять повертається, пам'яті народу завдано страшного удару. У сцені перетворення пляшки в церковну чашу і навпаки, в сцені проголошення анафеми Мазепі аж у Манявському скиті в Карпатах, чого аж ніяк не міг сподіватися головний герой, адже Західна Україна ніколи не підпорядковувалася Росії, то чому ж тут проклинають гетьмана — тільки з тієї причини, що монастир православний?! — йдеться про деформовані пам'ять і свідомість нації. Поняття подорожі як спокути переходить у площину хресного ходу за міфічною парадигмою біблійного виходу з Єгипту: "Розумів: якою тяжкою не була б його спокута, він зможе визволити від гріха лише себе, а ті люди, які осквернили Храм на землі, у своїх душах, залишаться в невіданні спокутної потреби, і його каяття, і ходіння по муках не врятують. Треба піднімати народ на хресний хід. Треба вивести весь народ з малості, як виводив Мойсей з Єгипту ситий рабським хлібом люд Ізраїля, сорок років блукаючи аравійською пустелею в терпеливому очікуванні смерті останнього раба" [2; 63].

Подорож Єпіфанія в Петербург у Романа Іваничука, як і подорож основних персонажів у романі Валерія Шевчука "Три листки за вікном", — це подорож у царство Сатани. Недаремно Меншиков везе його туди на колісниці, яка залишає по собі смугу пожарищ, а в колісницю впряжені коні Апокаліпсису: Війна, Голод, Смерть і Мор. Князь, до речі, виведений багатогранною особистістю. Нічого, що це неграмотний академік Кембриджського університету, зате про це звання сповістив "князя з грязі" сам Ісаак Ньютон, — та й розуму Меншикові не позичати. Він прямо заявляє Єпіфанієві, що у Глухові чи не єдиний саме він розчув, що не Мазепі анафему проголошував колишній сповідник, а окупантам віщував Армагеддон, міг відразу посадити винного на палю, але пам'ятав, яким бачив Єпіфанія в Батурині, — і через ту згадку усвідомлював, що запізніле осміління чи каяття вже не таке страшне, як мужність і непокора вчасна: "Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини, пройнятої аж таким вірнопідданим страхом" [2; 90]. Князь прекрасно знає, що "не вивезеш усіх хохлів у Сибір на колимагах" [2; 173], тому краще тих, що зостануться, не зривати з місця, а принижувати, розтоптувати, робити з них "жельву", адже "з ганьбою не відроджуються" [2; 99]. І хоча сам Меншиков в кінці стає жертвою російської системи, він її як ніхто інший, крім, може, самого Петра, розуміє: "Усе можливе в нашій державі, — зітхнув упокорено Меншиков. — Як сказав один англійський політик: московська імперія — це світ політичних непевностей і матеріальних нестач. І такою ще довго перебуде, бо ж не знає наша імперія права і через те багатою ніколи стати не може: всі її ресурси поїдають опричники, які тримають народи у безправ'ї і страху. І все ж я благословляю цю нашу велику стодолу, з якою ще рахується Європа" [2; 174]. Як бачимо, не обжитим домом, а холодною і незатишною стодолою уявляється Росія навіть другій людині в імперії. В цю стодолу нанесено бруду за ногами з усіх усюд, але не для всіх цей бруд є рідною землею, не всі розуміють основну відмінність між тими, хто живе у такій же невизначеності й непевності, але є володарями становища, і тими, хто мало чим від них матеріально відрізняються, але є рабами. Єпіфанію дано це збагнути, а тому в діалозі з Меншиковим він прямо каже можновладцю: "Я спокійно зустрічаю свій кінець. А ти ось соваєшся у своєму м'якому фотелі й крадькома оглядаєшся, ніби хтось має вдарити тебе в спину. Бо смерть моя — на моїй землі, де б я не знаходився, а твоя — у временному кріслі... І кожен з нас має те, що заслужив. Ми на рабство своєю неміччю і страхом, ви ж на вселюдську ненависть — через свою захланність" [2; 100]. Проте перебування в Петербурзі й Карлицькій колонії підтинають Єпіфанієві духовні крила. Це розуміє його душа й приводить сповідника в серце України, в київський дитинець, який подано "фортецею нашого духа, яку ніхто не здолає" [2; 108]. На міфічному рівні обжитого, впорядкованого і через це священного простору, який, як підкреслює лебедиця, не може пропасти, зникнути, над яким не владні світові землетруси й політичні катастрофи. Не шукати правди на чужих просторах, а належно взяти в серце свої закликає душа Єпіфанія: "Маловіре, твій час не закінчився в Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?" [2; 109]. Повернення Єпіфанія в Україну не миттєве. Він ще довідується в Петербурзі, що вже вся Україна служить цареві — від землекопів на каналах до філософів, які перебазувалися з Києва у Петербург. Від цієї звістки священик впадає в розпач, адже йому здається, що разом з культурними діячами з Києва вийняли душу нації. Проте й тут в уста філософа і колишнього вчителя Єпіфанія Тимотея Вергуна Іваничук вкладає міфічне розуміння освоєння світу нацією безперервно, незважаючи на втрату своїх духовних провідників:

Loading...

 
 

Цікаве