WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарств - Реферат

Подолання людиною простору і часу в міфічному аспекті втечі та митарств - Реферат

Для Єпіфанія як особи духовної і високої за рангом в церковній ієрархії питання анафеми не могло бути незрозумілим. І саме церковне прокляття, і його наслідки священик усвідомлював, мабуть, набагато краще від інших присутніх, світських людей. Оця усвідомленість і знову ж таки бездіяльність призводять до того, що колишній сповідник не лише відчуває себе вовкулакою, а й стає носієм біди: через нього поранений Карл XII, від поцілунку Єпіфанія помирає гетьман. І тепер уже Єпіфанієві годі ховатися за компромісне заспокоювання совісті, що він такий, як усі, що він сам лише мовчав і пасивно не супротивився злу, але нічого злого активно не чинив. Тепер його від власного сумління вже не рятує навіть те, що Феофан Прокопович, апологет Мазепи, особисто в десяти днях після Полтавської битви оголосив анафему Мазепі й славу Антихристу Петру І. Єпіфаній робить перший крок від тварного до людського (дуже добре цей рух по висхідній передає постулат Марселя Дешу: "Людина — це тварина в дорозі" [10; 22]), перед самим собою він визнає, що грішний, проклятий за гріх і тепер несе із собою тільки зло.

Важливо, що Єпіфаній знаходить безліч причин непротивлення злу, які виправдовують його, але не доходить до святотатства твердити, що підставляв праву щоку після удару в ліву, як навчав Ісус. Священик прекрасно розуміє, що йшлося не про нього особисто, а про народ, і тут краще підходить біблійна теза про того, хто життя своє, душу свою і кров свою віддасть за друзів своїх. Такий вибір між двома біблійними постулатами вимагає власного рішення конкретної людини: "Яка людина відважиться "науково спростовувати" етику Нагірної проповіді, наприклад, заповідь "непротивлення злу" або притчу про людину, яка підставляє і ліву, і праву щоку? Проте зрозуміло, що тут, якщо поглянути на це зі світської точки зору, проповідується етика, що вимагає відмови від почуття власної гідності: треба вибирати між релігійною гідністю, яку подає ця етика, і чоловічою гідністю, етика якої проповідує дещо зовсім інше: "Протився злу, інакше ти будеш нести свою частку відповідальності, якщо воно переможе". В залежності від кінцевої установки індивіда одна з цих позицій походить від диявола, інша — від Бога, й індивід повинен вирішувати, хто для нього Бог і хто диявол. І так складаються справи з усіма порядками життя." [3; 156]. Яким би тяжким не був цей вибір, його треба було робити на користь народної справи. Усвідомлення цього Єпіфанієм дає йому відчуття правильності висновку вже через те, що поруч з ним з'являється незрима сила, яка буде його спрямовувати й рухати, бажає він цього чи не бажає. "Учитель того, кого торкнулася істина, є Дух Святий. Він веде того, хто хоче йти слідом за Ним у найвищу школу, яка тільки є. Там людина дізнається в одну хвилину більше, ніж можуть наговорити їй усі вчителі" — підкреслював Екхарт [5; XXIV].

Перебування Єпіфанія у відлюдницькій келії є лише перепочинком на шляху перед тяжким і довгим сходженням угору, на Голгофу своєї нації. Колишній священик ще цілком не готовий для подолання цієї дороги, хоча вже знає, що вона стелиться перед ним і стає обов'язковою. Єпіфанієві ще треба позбутися Іншого в собі, про що прямо заявляє зрадник-вовкулака Ніс: "Спробуй вбити мене в собі!" [2; 37]. Поява лебедиці-валькірії, яка перетворюється в прекрасну діву і віддається Єпіфанієві, засвідчує про фізичне видужання досі немічного не лише духом, а й тілом ченця. На рівні міфу Р. Іваничук розглядає стосунки чоловіка і жінки, і ці стосунки в романі цілком вкладаються в рамки Екхартового визначення: "У духовному світі жінка є для чоловіка тим, чим він для неї у світі фізичному" [5; ХХХІІІ]. Власна душа, що являється йому в образах діви-лебедиці й Мотрі Кочубеївни, повчає Єпіфанія, що вбити в собі полковника Носа — це вбити малість, другосортність, меншовартісність і радить не просто сповідатися і каятися, а щось чинити, йти до мети, не боячись страждань і переживань, власної недосконалості і власних помилок: "Ти хочеш висповідатися, а не спокутувати? Ба ні — мусиш вийти із затишної келії, як апостол Петро з Гетсиманського саду, і прийняти на себе ті муки, які нині переносить народ. Блаженний страждущий за правду, бо матиме царство небесне" [2; 43].

Якщо до цього моменту шлях Єпіфанія нагадував тупцювання на місці або кола, які рано чи пізно приводили до початкової точки, то звідси якраз і починається його хресна дорога. Досить вдалим є розкриття образу діви-лебедиці як душі-Аніми за Юнгом:

"— А ти хто?

— Я зболена твоя душа... Бідний мій страждальцю, як багато горя впало на тебе, і дай, Боже, тобі сили вистраждати його.

— Але ж ти ділитимеш зі мною у спокуті терпіння, і мені буде легше.

— Я чистота душі твоєї, і з тобою буду тільки тоді єдина, коли сам очистишся. Яка ж бо зі мною спокута, зі мною тобі радість. Покутувати можна тільки наодинці зі своїм гріхом.

— З туги за тобою умру.

— Туга додасть тобі сили страждати... Я повернуся до тебе, коли позбудешся страху, і вовкулака здаватиметься тобі боягузливим твором" [2; 44].

Закономірно, що Максим Колот з роману "Людина біжить над прірвою" своєї душі не втрачав, бо мав мужність не допускати себе до того стану, коли страх керує людиною. Душа не покидала й героя повісті Осипа Турянського "Поза межами болю". Єпіфанієва душа, утрачена єдність якої з тілом подана насамперед як прострація героя в просторі духу, а повернута єдність підкреслюється статевим актом між тілом і душею, не може бути наглядачкою над його особистістю. Наглядачем для нього стане метафізичне Щось, "бич Божий", посвист і шмагання якого священик відчуватиме на небезпечно близькій відстані ще досить тривалий час, проте вже не буде боятися цього, оскільки почуватиметься цільною особистістю, людиною в повному розумінні цього слова: "У чому насамперед полягає людське в людині? У тому, щоб бути "особою". Бути покликаним Богом: бути відповідальним за свої вчинки і вступати в дійсність, виходячи з внутрішніх спонукальних сил. Якраз це робить людину єдиною. Не в тому розумінні, що кожен обдарований якимись особливими, тільки йому притаманними рисами, а в тому ясному змісті, що кожен, будучи поставлений Богом в самому собі, не може бути ні заміщений, ні підмінений, ні витіснений" [4; 199]. Відповідь людини, причому відповідь діяльна і навіяна власною свободою права на конкретне рішення, свободою права озиватися на поклик Бога робить людину людиною. З цієї точки зору є дуже доцільним народне вірування, за яким продати чортові душу — означає продати йому свою волю, своє право на вибір. Якщо у Євангелії від Матвія читаємо, що людина не матиме радості, якщо вона здобуде світ, але втратить душу, то маємо нагоду зрозуміти, що всі матеріальні й навіть культурні цінності ніщо порівняно з властивістю людини відзиватися на голос Бога, відчувати його присутність і те в повному розумінні демократичне ставлення Творця до свого найкращого творіння, яке не вимагає підпорядкування і сліпого виконання, а передбачає свідомий і вільний власний вибір людини на всіх перехрестях її життя. Значна частина нещасливих у житті людей є нещасливою не через те, що вони слабохарактерні, погано пристосовані, вроджені невдахи. Біда цих людей у духовному ледарстві. Вони не відбуваються тільки через те, що практично їхній дух не просинається, що вони не бачать, коли стоять на роздоріжжі і не розуміють, коли треба щось вирішувати негайно: "Вони не чують, коли життя ставить їм питання і коли вони ще мають можливість відповісти на нього так чи ні" [8; 99]. Спаралізований жахом побаченого в Батурині і пізніше на всій українській землі, якою блукав, не знаходячи рятунку, Єпіфаній теж жодного разу не спромігся на чітку однозначну відповідь, а через це ще більше відчув свою відчуженість від середовища. Якщо ж герой Багряного в романі "Людина біжить над прірвою" відчуження одних від інших сприймає як відчуження чужих від чужих, але не себе від оточення ("Перші всіх карають. Другі ж лише "визволяють", але за ними слідом приходить теж кара. Всі приносять лише біду. Люди бояться всіх і самих себе. І все чекають... Від чужих — кари, від своїх — зради, від лихих — помсти, від "добрих" — не знати чого, від ще "добріших" — доносу й мотузки. А від самих себе — підлого страху, батька всіх мерзот" [2; 254]), то Єпіфаній мало не божеволіє від своєї космічної одинокості в оскверненому світі, що закономірно: "Переживання відчуженості породжує тривогу, і в кінцевому результаті тривога завжди походить від цього. Бути відчуженим — значить, бути відрізаним від світу, не маючи можливості користуватися своїми людськими силами. З цієї причини бути відчуженим — значить, бути безпомічним, нездатним активно впливати на оточуючий світ, на речі і на людей; це означає, що світ може посягнути на мої права, а я не можу захиститися. Таким чином, відчуженість стає джерелом внутрішнього неспокою. Крім всього іншого, це породжує почуття ганьби і вини" [8; 114].

Loading...

 
 

Цікаве