WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Особливості української еміграційної прози в системі вивчення літератури українського зарубіжжя в загальноосвітній школі - Реферат

Особливості української еміграційної прози в системі вивчення літератури українського зарубіжжя в загальноосвітній школі - Реферат

Р. Мовчан, розглядаючи роман В. Барки "Жовтий князь", пише про те, що дійсність не відповідала духовним запитам письменника і спричиняла викривальний, критичний характер його творчості. "Така "полемічність приречених" притаманна майже всім українським митцям-емігрантам (згадаймо І. Багряного, Т. Осьмачку, Є. Маланюка, Д. Гуменну, У. Самчука). Для них найболючіші душевні рани пов'язувалися насамперед з понівеченою долею своєї далекої Вітчизни" [7; 44].

Цікавою є також стаття О. Піскун "Над обмеженою реальністю видимого" про життя і творчість В. Барки. Автор публікації запропонувала в процесі аналізу роману "Жовтий князь" визначати проблематику твору в площині виділених автором психологічного й метафізичного планів зображення, адже у творі робиться акцент на питаннях екзистенційного характеру. "Насамперед це — питання моральні, проблема збереження людської душі за будь-яких, навіть екстремальних, обставин. 3 огляду на це, основними категоріями у висвітленні даної проблематики можемо вважати такі, як межова ситуація, страх, вибір, смерть. Із третього плану зображення — метафізичного виміру — випливають поняття гріха, пекла, Царства Божого, світла і темряви" [11; 34].

В. Пушко, досліджуючи жанрово-стильові особливості прози Василя Барки, звертає увагу на романне мислення, позначене виразними ознаками ліричного світосприймання та християнського світобачення. Автор наводить також і різні міркування щодо визначення жанру твору, адже літературознавці не дійшли про це спільної думки, вважаючи твір і романом, і сімейною хронікою, і романом-мартирологом, і переосмисленим досвідом житійної літератури [13]. Автор доходить висновку, що "роман "Жовтий князь" В. Барки — синкретичний, тому не вкладається в канонічне визначення жанру, може сприйматися у вузькому значенні сімейної хроніки чи мартирологу, чи агіографії, чи "сну", чи навіть метафори. Його складна внутрішня система зумовила також непросту стильову палітру, де поряд із реалістичними компонентами присутні символістські". В. Пушко конкретизує також значення образу церковної чаші, яка "символізує в романі світло, незнищенність душі людської, вічність життя".

На рисах, властивих модернізму, зосередила увагу під час розгляду роману "Жовтий князь" В. Барки Р. Мовчан. На думку дослідниці, цей твір цілком вписується в модерністську модель індивідуального стилю письменника. Цьому великою мірою сприяє суттєва вага суб'єктивного, авторського бачення, особливого (під кутом зору містико-ідеалістичних переконань) витрактування світу зовнішнього, "фізикального", як називає його письменник, у співвіднесенні із внутрішнім, духовним, тобто метафізичним світом людини" [7; 46]. Автор статті пише також про алегоричне змалювання письменником передапокаліптичного стану радянського суспільства, про використання "прийому парадоксальності". "За допомогою значеннєво оксюморонних сполучень він щоразу підкреслює абсурдність цього фантасмагоричного радянського життя, в якому селянин не має хліба, млин не дає людям рятівного борошна, а несе смерть, криниця наповнена не джерельною водою, а трупами... Снопи пшениці асоціюються також із трупами, тобто живе перетворюється на неживе, містично страшне" [7; 47]. Р. Мовчан акцентує увагу і на втіленні в "Жовтому князі" національних рис українського характеру в усіх представниках родини Катранників, а передусім — в образі Мирона Даниловича, бо саме він "є носієм авторської ідеї нескореності духу українця" [8; 22].Н. Плетенчук, аналізуючи прозу українських письменників-емігрантів (У. Самчука, Ю. Косача, В. Домонтовича), на основі екзистенційного контексту доходить висновку, що "у філософсько-художній парадигмі української "літератури межової ситуації" простежується побутування "філософії існування" у двох площинах: 1) власне екзистенціалізм; 2) національний екзистенціалізм (за визначенням Ю. Шереха, антеїзм), що трансформується у філософію української ідеї" [12; 12].

О. Піскун звертає увагу на особливості стилю В. Барки, на те, як він через портретні деталі (внутрішні і зовнішні), через їх динаміку передає сутність людини, її внутрішній світ, що "дає змогу авторові розширити арсенал засобів характеротворення, здобути більше можливостей для їх застосування" [11; 35].

Цікавими й корисними для вчителів-словесників були також статті М. Ільницького "Мале літературне відродження" [4], "Об'єднані словом" [3], оскільки пропонують аналітичний огляд повоєнної еміграційної критики і допомагають глибше зрозуміти особливості літературного процесу за межами України, відчути творчу атмосферу дискусій періоду Мистецького Українського Руху та об'єднання українських письменників "Слово".

Публіцистика українських митців — І. Багряного та Є. Маланюка були предметом уваги у статті чеського дослідника М. Неврлого "Маланюк і Багряний. Дві концепції визволення України" [9], у якій автор, зіставляючи суспільно-політичні погляди двох письменників, дійшов такого висновку: "Маланюк вважав, що порятунок поневоленої України є насамперед у духовно-моральному переродженні її народу, у подоланні його надмірної чуттєвості, у відродженні її державотворчих мазепинських традицій [...] Багряний на вищому ступені національно-визвольного руху з перших днів своєї еміграції стає політичним трибуном, розвінчувачем облудного радянофільства на Заході, захисником прав людини, а також поневолених Москвою народів" [9; 15].

Ю. Мариненко у статті "Воєнна" проза Івана Багряного" [6] головну увагу зосередив не на романі І. Багряного "Тигролови", що посідає центральне місце у вивченні творчості письменника в 11-му класі, а на інших яскравих творах, які репрезентують у доробку митця військову тематику — "Людина біжить над прірвою" та "Огненне коло". Автор подав цікаві матеріали, які доцільно використовувати при аналізі названих творів.

Центральна колізія роману "Людина біжить над прірвою", на думку автора публікації, — "нерівне змагання головного персонажа українського архітектора Максима Колота зі світом насильства, представленого двома тоталітарними людиноненависницькими системами, — радянською й німецько-фашистською" [6; 10]. Цілком слушно Ю. Мариненко зазначає, що роман "Огненне коло" — "твір найбільш інтригуючий і колючий", у якому письменник виявив неабияку громадянську мужність, взявши за предмет художнього зображення неоднозначну й трагічну історію дивізії "Галичина", показавши національно свідомих юнаків, що зі зброєю в руках прагнуть наблизити Україну до святої для багатьох поколінь патріотів мети — створення власної держави. "Він своїм твором виступив на захист союзника фашистської Німеччини у Другій світовій війні. Виступив супроти всього світу, здається, в найнесприятливіший час, через кілька років після розгрому Німеччини, коли особливо гостро виявлялося право переможця й безправ'я переможеного" [6; 11].

Жанровій структурі романів У. Самчука присвячена дисертація С. Бородіци [1]. У роботі висловлено міркування, що "Марія" У. Самчука "є особливим жанровим інваріантом, в якому форма житія накладається на форму соціально-побутового роману, що забезпечило і зумовило переплетення, складну взаємодію прозаїчних і поетичних мотивів. Оригінально трансформоване використання художніх прийомів житія дозволило письменнику створити багатопроблемний роман з чітко визначеною композиційною структурою, що цементує розповідь і характеризує його жанрову цілісність і єдність" [1; 12].

"Марія", на думку автора дослідження, є панорамним романом і за своєю структурою перегукується з романами Т. Драйзера, Дж. Голсуорсі, Ж. Амаду, Г. Манна.

С. Бородіца звертає увагу також на романну концепцію буття в "Марії", яка в традиції українського реалістичного роману була новою і ґрунтувалася на філософії екзистенціалізму. У. Самчук прагнув зрозуміти і дослідити екзистенцію людини, а це великою мірою зумовило і жанр твору — "хроніка одного життя". "Людина для нього — трагічна істота, її призначення — страждати і вистояти, з підведеною головою зустріти долю. Митець не абсолютизує ні страждань, ні трагічного, ні смерті. А тому вона живе і діє в реальному, звичайному світі, що посилює враження від твору, оскільки паралелізм буденного, звичайного з "ірреальним" (особливо у третій частині) драматизує розповідь, нагнітає трагічно-емоційні потоки" [1; 14].

Досліджуючи еволюцію жанру роману У. Самчука, новаторські здобутки письменника, С. Бородіца доходить висновку, що "У.Самчук — письменник-традиціоналіст, але традиціоналіст "західного взірця", який засвоїв величезний досвід рідного й світового письменства і водночас прокладав нові шляхи в художньому освоєнні дійсності". Звернено увагу також на глибоке охоплення та осмислення діалектики історичного процесу, різнобічне дослідження людського характеру "в сукупності взаємозв'язків, у його розвитку та еволюції" [1; 13].

Loading...

 
 

Цікаве