WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних, і сила

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час,

Молітесь, братія! [4; 84]

Думку М. Новикової про асоціальність поезії Б.-І. Антонича можна заперечити також і твердженням вченого-міфолога О.Ф. Лосєва: "У міфології навіть соціологія підпорядкована астрології" [11].

Степан Килимник [8] доводить, що культ предків (добрих, світлих духів, душ померлих) входив до найбільших релігійних свят українців дохристиянського періоду [8]. Бог світла й сонця, Дажбог, податель усіх благ на землі вшановується у Святвечір [8], незримо присутній у Дідуху — останньому снопові [8]. Оскільки за анімістичним світоглядом давніх українців, найбільше шанувалося світле небо, сонце як життєдайна сила і вода, — усе, що приходить як дар неба для всеплодючої матері-землі на благо людини, то й Антонич як носій цього світовідчуття подає у своїй поезії культ предків як органічну частину загального культу родючості й сонцепоклонства.

У колядках сонечко славиться тим, що гріє маленьких дітей, їх же звеселяє [8]. Усе на землі народжується й розвивається від сонця, тому є його дітьми. У цьому криється і джерело дитинності Антонича:

"Я — все п'яний дітвак із сонцем у кишені".

"Я — закоханий в житті поганин" [6; 125].

У "Повісті временних літ" Нестор Літописець називає українців "онуками Дажбожими".

Б.-І. Антонич насамперед співець краси й розквіту весняного. Веснянки складають найархаїчніший пласт українського фольклору. М. Минько у розвідці "Генеза ягілок" стверджує, що у Великий Україні співають тих самих ягілок, що й у Галицькій. На основі цього твердження С. Килимник у веснянках вбачає промовисте свідчення єдиного національного й культурного простору України: "Споконвіку ми складали один народ, творили разом одну культуру, мали одну мову, одні звичаї, одне мистецтво, одну віру та вірування" [8]. І Т. Шевченко святковий стан душі, здатний перетворити на рай увесь навколишній світ, передає в образі одного з найбільших і найрадісніших свят українців — Великодня. Наші предки-язичники вірили, що у цей, найдовший у рокові день, коли торжествує сонце, оживає все довкола, навіть про померлих слід говорити як про живих. І тому таке природне звертання Т. Шевченка до покійного автора української "Енеїди":

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть! [4; 28]

У поетиці Т. Шевченка образ соловейка - одного з найспівучіших птахів є або невід'ємною частиною весняного краєвиду, або ж метафорою народного співця України, здатного відроджувати душі.

У вірші "На вічну пам'ять Котляревському" поет називає І. Котляревського соловейком, якого любо слухати усякому:

Чи сирота, що до світа

Встає працювати,

Опиниться, послухає,

Мов батько та мати

Розпитують, розмовляють, —

Серце б'ється, любо...

І світ божий як Великдень,

І люди як люди! [4; 27]

Т. Шевченко, який сам рано залишився сиротою, умів так глибоко відчути і творчу радість, і натхненний струмінь справжнього мистецтва, щоб зріднитися з цілим світом, обшир якого майже завжди поставав в образі райського куточка України з пишним кущем червоної калини і щебетанням соловейка. І квітучий краєвид та щирі друзі у цю мить ставали йому родиною. Етнічний ідеал родини — один з найсвітліших в українському фольклорі. Небесні Боги — сонце, місяць, зорі постають у колядках і щедрівках в образі родини. І коли колядники віншують земну людську родину, то порівнюють її з небесною, бажають їй стільки "кіп у полі, як зір на небі", тобто найвищого блага, здоров'я, врожаю, краси й достатку. Б.-І. Антонич у своїй "Коляді" зумів відтворити ті радісні передчуття, які охоплювали душу українця-язичника у зв'язку з Різдвом Сонця і збільшенням світлового дня:

Ходить сонце у крисані,

спить слов'янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

снігом стелиться життя [6; 162].

Притаманний українцям ідеал родини поєднався з образами найбільших язичницьких богів — світлого неба, сонця, води і злився з біблійним сюжетом про народження Христа, як після прийняття християнства свято Різдва Христового напластувалося на питомі українські святкування на честь Різдва Сонця. Християнські мотиви внесли у "Коляду" Антонича елегійний смуток, пов'язаний із труднощами життя, з якими доведеться зіткнутися дитяті. Образ слов'янського Дитяти становить алюзію до образу Христа й до скрутної долі етнічної спільноти лемків, яких вже після смерті Антонича (у квітні 1947 р.) виселили з рідного краю, щоб асимілювати серед поляків. Образи давніх язичницьких богів українців несуть просвітлену радість. Слова "Ходить сонце у крисані" наводять на думку, що саме сонце пов'язане тут з раєм, вирієм, міфічною країною тепла, звідки сходить весна на землю. У християнстві поняття вирію злилося з ім'ям св. Юрія. Юрія Переможця святкують 23 квітня [8]. У цей день сходить весна на землю, і кожна господиня дарує пастухові якийсь полотняний подарунок — рушник, бриля чи торбу, а також гроші [8]. У своїй поезії Б.-І. Антонич пов'язує образи світил з усім, що здатне збуджувати уяву, почуття і пристрасті людини. Його сонце, місяць і зорі здебільшого екстатичні:

Червінці дзвонять на столі,

і місяць — найхмільніший келих ("Корчма") [6; 148];

і день ховає місяць в кручу,

мов у кишеню гріш старий ("На шляху") [6; 149].

На відміну від образів місяця й зірок, сонце в його поезії ніде не поєднується з метафорою грошей. Лише у вірші "Ярмарок" метафора

червоне сонце продають

на ярмарку в Горлицях [6; 252]

в історичному вимірі зазвучала страшним пророцтвом, яке через 12 років після смерті поета обернулося великою духовною трагедією для етнічної спільноти лемків.

Образ сонця, просякнутий первісною вірою наших пращурів, означує повноту, розмаїття й радощі життя. Образ місяця виступає у мотиві натхнення-подорожі як духовний супутник. Слідом за Шевченком Антонич розвиває й образи місяця-спостерігача і страстотерпця. Зорі в Антонича, як і в більшості найдревніших міфосистем, пророкують долю або призначення людини. Образи віщих світил, що єдині у світі, мають право судити землю, яскраво виявлені в поезії Шевченка. Б.-І. Антонич вивів образ сонця як найвищого божества українців-язичників. У його останній збірці "Ротації", де показана цілковита десакралізація буття, "лиш сонячне ядро колишеться, як вічна правда". Таким чином, язичницький образ "прабога всіх релігій" злився з християнським і став співзвучний з його трактуванням у поезії Шевченка. Він втілює надію на відродження духовності, а отже, й величі та слави українського народу.

Література:

1. Антонич Б.-І. Твори. — К.: Дніпро, 1998.

2. Новикова М. Міфосвіт Антонича// Сучасність. — 1992. — № 9.

3. Біблія, або Книга Старого і Нового Заповіту, із мови давньоєврейської та грецької наново перекладена. — М., 1998.

4. Шевченко Т.Г. Повне видання творів в дванадцяти томах. — К.: Наукова думка, 1989. — Т. І.

5. Шевченко Т.Г. Повне видання творів в дванадцяти томах. — К.: Наукова думка, 1989. — Т. ІІ.

6. Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність поезії. — К.: Рад. школа, 1967.

7. Новый Завет. Анахайм: Живой поток. — 1998.

8. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Кн.1, 2. — Київ: Обереги, 1994.

9. Шевчук В. Слово іпостасне. — К.: ТвімІнтер, 2001.

10. Костомаров М.І. Слов'янська міфологія. — К.: Либідь, 1994.

11. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. — М.: Политическая литература, 1991.

Loading...

 
 

Цікаве