WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Язичники-землероби, до яких належали і прадавні українці, вбачали остаточну перемогу сонячного світла у весняному відродженні рослин, а християни під Воскресінням Христа розуміли вирішальну перемогу світла істини. І якщо язичницькі веснянки та обрядові дійства фіксували щорічно повторювані явища, то християнське святкування Великодня, щовесни актуалізувало унікальну подію — Воскресіння Христа. Завдяки щорічному здійсненню ритуалів могли виникати уподібнення між язичницькими божествами та християнськими Богом і святими. Таким чином, для Б.-І. Антонича, що звертався до джерел стародавньої культури українців-язичників, ідея богоявлення була в основному втіленням Світла у рослинних формах, а для Т.Г. Шевченка як носія християнського гуманізму — втіленням Бога у людській подобі, ознаменованим приходом Христа, розкриттям можливостей пробудження божественної суті в людські душі. І тому Б.-І. Антонич став творцем "Зеленої Євангелії", а Т.Г. Шевченко — "Євангелії правди". Застосовуючи алюзію до Нового Заповіту, Т. Шевченко створює образ оновленої України.

У Новому Заповіті представлені 4 біографії, що відтворюють 4 основних аспекти всеобіймаючого Христа [7]. Євангелія від Іоанна розкриває Його як Сина Божого, Самого Бога, котрий є життям для Божого народу [7]. І Шевченко епіграфи до своїх творів добирає саме з Євангелії від Іоанна, надаючи їй перевагу над попередніми — від Матфея, Марка, Луки. Євангелія від Матфея "свідчить, що Він Цар, пророкований у старозавітних пророцтвах Христос Божий, котрий приносить царство небес на землю". Євангелія від Марка говорить, що Він — Слуга Божий, Хто вірно трудиться для Бога. Євангелія від Марка максимально проста, тому що слуга не вартий докладної розповіді [7]; Євангелія від Луки описує його як єдину гідну й нормальну людину, з усіх, хто коли-небудь жив на землі; будучи такою людиною, він є Спасителем людства [7]. Євангелії від Матфея й Луки не могли бути повною мірою сприйняті Шевченком-митцем через об'єктивні обставини часу, — через статус українців тієї доби, хоча піднесені в них ідеали були великою мірою втілені у козацькому минулому України, тому, закономірно, мають відродитися у майбутньому. Євангелія від Марка була несприйнятною для Шевченка як людини високої гідності. Тому його Марко з поеми "Наймичка", попри усі свої моральні чесноти — байстрюк, безбатченко, тобто, за міфологічним принципом ізоморфізму (коли людська родина — модель великої родини — народу), людина без батьківщини, народжена наймичкою — поневоленою матір'ю. У своєму "Посланні" ("І мертвим, і живим, і ненарожденним...") [4]. Шевченко заповідає слова євангельської любові та єдності найкращому для нього народові, богообраному, рідному, українському. У чотирьох Євангеліях родовід Ісуса подано лише в Матфея й Луки. Для розповіді про слугу євангелістові Марку не потрібно повідомляти про Його народження. Щоб засвідчити, що Ісус — Цар, пророкований нам у старозавітних пророцтвах Христос Божий, Матфей повинен був показати предків цього Царя і Його статус, довівши, що престол Давида переходить до нього по праву [7]. Але Шевченко — носій етнічних традицій України. У поемі "Царі" серед інших владик земних він розвінчує ізраїльського царя Давида, а спасіння і Спасителя для свого народу воліє бачити на рідній землі, приналежного до українського генотипу. Щоб довести, що Ісус — гідна й нормальна людина, Лука показує усі покоління у родоводі цієї людини, стверджуючи, що він має право бути Спасителем людства [7]. Шевченко ж реалістично змальовує різні покоління свого народу, об'єктивно оцінюючи гідні й негідні діяння. Щоб розкрити, що Ісус є Сам Бог, Іоанну не потрібно наводити його людський родовід, він проголошує натомість, що Ісус, як Слово Боже, є Сам Бог, який був напочатку [7]. Так і автохтонний український народ, який був на своїй землі справіку (за Шевченком). У Матфея в родоводі значиться, що Давид був останнім поколінням батьків і першим поколінням царів — батьком Соломона:

А в городі младії вдови

В своїх світлицях, чорноброві,

Запершись, плачуть, на малих

Дітей взираючи. Пророка,

Свого неситого царя,

Кленуть Давида сподаря [5; 77].

А в Луки йдеться, що сином Давида був Нафан, котрого Бог спеціально послав викривати Давида, предок Марії [7]; у Матфея — родовід іншого (другого) сина Давида — Соломона, предка Йосипа [7]. Один родовід — це лінія Марії, а другий — лінія Йосипа. І Марія і Йосип були нащадками Давида [7]. Шевченко приймає родовід від Матфея. Царство, царем якого є Христос, складається з нащадків Авраама, включаючи і нащадків за плоттю, і спадкоємців за вірою [7]. Тому у Матфея родовід Христа починається з Авраама, отця покликаного роду, а не з Адама, батька сотворенного роду [7]. Цю алюзію до Євангелії від Матфея Шевченко застосовує, щоб ствердити віру у свій народ, у його високе покликання, утвердити пріоритет національного над загальнолюдським. Для Шевченка характерним було проповідування діяльного життя в ім'я свого народу, він закликав до здійснення свого призначення як особистість, так і весь народ. Роль Йосипа, нащадка Соломона, усіляко підкреслюється Шевченком у поезії, зокрема поемі "Марія":

0 старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку — Рабами б бідниє раби 1 досі мерли би. О муко! [5; 254] та малярстві (тяглість поколінь від діда до батька й сина показана у картині "Селянська родина").

Життєствердний струмінь поезії лемка Антонича, який вважав за необхідне дарувати українському народові високе, просвітлене мистецтво, — настільки сильний, що дослідниця М. Новикова навіть зробила висновок: "Поезія Антонича асоціальна" [2]. "Його село не сіє? Не оре? Не косить? Не пече хліба" [2]. У ній "відсутній культ предків" [2]. Але культ предків в українців-язичників є однією з найвиразніших ознак українського патріотизму. І був він не похмурим, а просвітленим. Поширеним серед давніх українців був обряд трупоспалення, адже вірили, що душі померлих не покидають свій рід, а з полум'ям підіймаються до сонця, стають духами Лада, щоб потім покровительствувати нащадкам [8]. Тому на кожному святі, неминуче пов'язаному з сонцеповоротом, вшановують і душі предків [8]. У дивовижно яскравих поетичних образах, позначених авторською індивідуальністю і глибинним відчуттям національної української культури, подав ці чотири сонцеповороти Б.-І. Антонич. Культ предків прихований у нього за сонцепоклонством. Т. Шевченко ж зосереджує його на козацькій добі, яка була для нього ідеалом вільної й могутньої, прекрасної і славної України; національних героїв інших епох він зображує узагальнено. Змальовуючи трагедію занедбаної історичної пам'яті на Україні у поемі "Гайдамаки", він створює алюзію дохристиянського уявлення про Страшний Суд, після якого оживуть не тільки душі, але й тіла:

Молітесь діти! Страшний Суд

Ляхи в Україну несуть —

І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. Лях гуляє!

Нема Богдана червонить

І Жовті Води, й Рось зелену [4; 84].

Подібно до того, як кожна родина українців-язичників у найбільші свята, пов'язані з подовженням чи скороченням світлового дня, вшановувала свій рід, так, за переконанням Шевченка, велика родина — Україна мусить шанувати своїх предків, щоб не втратити шляхетності й міцності духу у вирішальний історичний момент; здатності знову здобути волю своєму народові й незалежність рідній землі. При цьому Тарас по-язичницьки вірить у те, що своїм вшануванням великих предків, пам'яттю про місця їхніх національно-визвольних змагань і доглядом за їхніми могилами ми здатні закликати добробут і стверджувати його на рідній землі. У поемі "Гайдамаки" виражений культ предків, які підтримують нащадків у справедливій боротьбі:

Loading...

 
 

Цікаве