WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?.. [4; 254]

Ось так оригінально тлумачить одне з ключових понять Першого соборного послання апостола Івана Т. Шевченко, так розкриває зміст поняття "ходити у світлі" [3; 1494], коли "Бог є світло" [3]. Для Тараса це немеркнуче світло справедливості й волі, яке повинно засяяти для його народу:

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю! [4; 254]

У своїй праці "Славянская мифология" [10; 202] сучасник і друг Шевченка М. Костомаров переконливо довів, що світло у фізичному й духовному аспектах було основним об'єктом пошани й обожнювалось усіма слов'янами-язичниками, більшістю стародавніх міфосистем, зокрема індоєвропейською, але сама ідея світла і в язичництві, і в християнстві пов'язувалася з любов'ю. Вшанування світла було суспільним явищем, лише язичники дякували і вклонялися Даждьбогу — Сонцю як дарувальнику всіляких благ, своїми щорічними, пов'язаними із кожним сонцеповоротом ритуалами утверджували світопорядок, задобрювали небесні світила, просили щедрого врожаю, тепла, а християни шукали світло істини. Проте абсолютна істина відома лише Богові. На землі вона може втілитися частково, у конкретних обставинах і ситуаціях у вигляді правди. Через те поезії Шевченка притаманний саме мотив святої правди:

Тойді, як Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнуть [5; 239].

Покликання поетів і пророків — розкрити цю правду людям. Роздмухати в душах українців "іскру огню великого" ("Єретик") [4; 199] — так розумів свою місію Шевченко. І тому настільки близьким йому була саме Євангелія від Івана, де земне життя Бога втілене у Слові. І наш Кобзар утверджує велике і значуще українське Слово у своїй поезії. З цих міркувань поет добирає і псалми для своїх переспівів. Скажімо, "Подражаніє 11 псалму" він переадресовує покріпаченому українському народові:

— Воскресну я! — той Пан вам скаже, —

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих ...Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово [5; 237].

Ідея боротьби світлого божества із силами темряви, його тимчасова поразка і тріумфальна перемога як результат багатовікових спостережень була відома всім древнім міфосистемам. У християнстві її найповніше виражає постать Ісуса.

Найвищою формою втілення світла на землі українці-язичники вважали рослини [10]. Прояви Бога у земній природі вбачав також Б.-І. Антонич. І тому свою четверту збірку поезій він назвав "Зелена Євангелія". Втілення Бога на землі як торжество сонця правди, утвердження справедливості та здобуття Україною волі розумів Т. Шевченко. Світло прозріння нерозривно пов'язане з любов'ю, адже як можна любити Бога, якого ніхто не бачив, людині, котра нездатна полюбити ближнього свого? Господь втілюється на землі серед людей, спроможних виявляти безкорисливу любов одне до одного. Образи духовного братства як козацького у поезії, так і реально заснованого Кирило-Мефодіївського, базуються саме на такій любові і взаємопошані. Проте "Посланіє" Шевченка — це передусім заповіт єдності українцям.

До осягнення різноманітних способів втілення Бога на землі приводять духовні шукання й Б.-І. Антонича, якому вдалося явити такі розмаїті форми втілення світла. Коли Шевченкове світло лагідне, високе й прозоре, божественно-золотисте, рівне, то воно означує родинне щастя або омріяний рай на Україні, коли ж його сонце розпечено-червоне і здебільшого західне, то воно виражає Божий гнів; вислів "крайнеба палає" стосується світанкового сонця й пов'язується з надією на краще. У поезії Антонича картина заходу сонця пов'язується з есхатологічною битвою сил Світла й Темряви і стає ритуалом щоденного повторення унікального космогонічного явища:

Воли рогами сонце колють,

аж з нього кров тече багряна.

Зачервонились трави в полю —

це захід куриться, мов рана [6; 273].

Антоничеве сонце — то багряне, то "золотопере" і "життєсійне", то біле, то червоне й екстатичне:

Росте в мойому саді сонце —

похмільна квітка тютюну [6; 137].

Таким чином поет указує на приналежність розпаленого денного світила до свого внутрішнього світу, і до того омріяного лемківського краєвиду. Важливо, що для Антонича сонце — "прабог всіх релігій" [6], а для Шевченка — споконвічне мірило вищого закону світобудови. І якщо в Антонича улюблені образи сонця, грайливого і мінливого весняного та у літньому розпалі сил, світанкового й розчервонілого, західного, то у Шевченка це або палаюче крайнебо світанку, яке будить у душі надії та радість, або ніжно-золотаве надвечір'я, яке асоціюється із станом райського блаженства чи "тихого раю" [4] на землі. В апокаліптичних візіях Антонича втрата сакрального змісту буття осимволізована децентралізацією образу сонця стосовно світобудови, або ж цілковитим руйнуванням сонячного кола ("Й розбите в кусні сонця коло"), чи втратою сонцем вищої музики, яка окрилювала все суще й була запорукою гармонійного зв'язку між явищами живої одухотвореної природи й оживленими, мелодійними речами (кожна з яких мала свою мелодію):

А сонце, мов павук, на мурів скіснім луку

антен червоне павутиння розіп'явши,

мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки [1; 191].

Шевченко тимчасову відсутність правди Божої на землі передає або через відсутність образу сонця:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі [4; 246]

або через боротьбу й остаточне згасання вогню (як у страшній картині в поемі "Гайдамаки", де ляхи замучили титаря):

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить ... Не рано встане:

Навіки, праведний, заснув.

Горіло світло, погасало,

Погасло... Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хаті стало [4; 77]

або через апокаліптичну візію зупинення руху сонця, а тому і всього світопорядку, яке несе смерть усьому живому ("О люди! Люди небораки!"):

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І оскверненну землю спалить [5; 299].

Майже за кожною метафорою чи порівнянням у Антонича й Шевченка вибудовується асоціативний ряд подібних явищ. Екстатичний образ сонця — "похмільної квітки тютюну" наштовхує на думку, що дія "Елегії про перстень пісні" припадає на час Зелених свят, коли вшановують душі неприкаяних предків та духи річок, полів, лісів, стихійні прояви природи, уявлюваної у вигляді русалок. Тоді їм селянки розкладали на межах своїх нив пожертви полотном на сорочки та кропили траву молоком [8]. Звідси й Антоничівське порівняння "мов свіже молоко — роса". Таким чином, культ предків у поезії Антонича прихований за вшануванням рослинних і стихійних явищ природи, а в Шевченка яскраво виражений героїчний культ козацьких предків. Своєю поезією Шевченко дає зразок ідеального першопочатку — раю — у козацькій добі вільної України, мріє наблизити такий стан у майбутньому.

Антропоцентричність поезії Т. Шевченка — це його спосіб розв'язання найглобальніших проблем епохи — прагнення піднести людську гідність своїх земляків, поневолених та покріпачених Російською імперією, щоб подарувати українському народові стійку віру в можливість визволення.

Принцип однакової значущості всіх живих форм буття, особливо рослинних, у поезії Б.-І. Антонича зумовлений тим, що у ХХ ст. назріла і стала нагальною потреба дбати про екологію, притаманна ще нашим язичницьким предкам. А загальне одухотворення явищ живої природи, культури й цивілізації засвідчило намір поета Лемківщини надалі розвивати міфічну свідомість, віднаходити той таємний зв'язок речей та явищ, який надавали їм українці здавна, і який, на думку поета вони відчувають і сьогодні, чим вирізняються з-поміж інших народів.

Loading...

 
 

Цікаве