WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) - Реферат

Реферат на тему:

Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів)

Б.-І. Антонич у статті "Як розуміти поезію" [1] роз'яснював, що розуміння належить до сфери розуму, а поезію — царина почувань. Збагнути самого Антонича нам допоможе не просто знання української культури, а й заглиблення у язичницьке світовідчуття наших далеких предків, яке розкриє нам ось ті багатющі джерела національної образності, що доточилися християнською етикою й набожністю. Поета вже визнали одним з найяскравіших представників українського модернізму (Ю. Андрухович: "Б.-І. Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму"), який доріс до європейського рівня, вписали в індоєвропейський контекст завдяки суто антоничівському вмінню осягати суть давноминулих епох (М. Новикова) [2]. Критики майже одностайно визнали дискусійність його поезії, навіть часом неузгодженість загального язичницького обожнення й одухотворення природи, відшуковування таємного зв'язку речей — і християнських догм (Ю. Ковалів, М. Ільницький, М. Новикова, [2] Л. Стефанівська). Але творчість Антонича попри поодинокі спроби (дисертації: В. Махно "Художній світ Антонича і І. Калинця", О. Буряк "Міфологізм художнього мислення Б.-І. Антонича") як явище української культури і на сьогодні розглянута недостатньо. Безперечно, в поезії Антонича виявилися такі течії модернізму, як імажинізм, символізм, сюрреалізм, навіть футуризм (в аспекті конструювання нових слів чи смислових уривків — складів, що відтворюють атмосферу курйозної чи зорової поезії, відомої ще козацькій добі, зокрема представленої І. Величковським). Проте невдоволеність дійсністю поетів-модерністів, виливаючись у сюрреалістичних візіях, просто фіксує в образах настрої відчаю та гіркого розчарування, невідповідність духовного розвитку і суспільного становища індивіда, залишає якісь незбагненні недомовки, сповнена зіставлених, але несумісних між собою явищ. Образи Антонича, на противагу цим загальним тенденціям, мають за собою виразну мотивацію, закорінену в українській міфології, звичаєвості та обрядовості. Поет ніби загадує нам загадку у формі метафори. Міра правильності нашої відповіді залежить від того рівня, на якому знаємо українську культуру — і язичницьку, і християнську.

Органічною частиною і водночас джерелом художнього світу Б.-І. Антонича стала поезія Т. Шевченка. Найбільший поет нашої національної літератури, Т. Шевченко мав християнський світогляд і бездоганну творчу інтуїцію, яка сприяла його саморозкриттю як язичника, здатного розмовляти з рідною природою, з предками, чути таємні порухи людського серця. Творчість Т. Шевченка "Трьох літ" засвідчує, що поет ставить національний чинник вище за християнську етику, якщо йдеться про вирішення долі України. Особливо прикметна у цьому відношенні містерія "Великий льох". Проголошуючи своє життєве і творче кредо, Т. Шевченко звертається до усіх чотирьох Євангелій, подає поетичні інтерпретації, які укладаються у його власну концепцію та підпорядковані його цілісному художньому світові.

Проте улюбленим для Тараса стала Євангелія від Іоанна, адже саме вона пронизана ідеєю втілення Живого Бога на землі у Слові. Адресуючи "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє", Т. Шевченко вибирає епіграф із четвертої глави Соборного послання св. апостола Іоанна, де розкривається смисл слів "Бог — то любов" [3]: "Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть". Ось цю вселенську любов, любов до ближнього Т. Шевченко заповідає насамперед своєму народові, єднаючи цілі покоління предків, сучасників і нащадків у націю. І якщо рядки

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну [4; 250].

стосуються сучасників Т. Шевченка, і, на жаль, ще й багатьох із нас, то далі увічнюється та норма поведінки, яка здатна перетворити українців у справді велику націю:

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля [4; 250].

Хата тут символізує справжню Україну. Змалювання окремої країни, в якій діють власні закономірності, в образі хати, уявлення своєї душі хатою, в якій живе велика й стражденна Україна як вмістилище світлих патріотичних сил, — такі наскрізні мотиви поезії Т. Шевченка:

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить;

Тихесенько Гриця дівчина співає, —

Я не одинокий, є з ким вік дожить [4; 64].

Витворюючи образ рідного краю в душі поета як свого дому, Б.-І. Антонич також указує на реалії української природи й культури ("Елегія про перстень пісні"):

Я маю дім, при домі сад,

ліричні яблуні у ньому.

Мов свіже молоко — роса,

розваги — мед мені палкому.

Мов капелюх, квітчастий дах,

і дім мальований, мов скриня [6; 137].

Він вдало вплітає біблійне поєднання образів, ужитих на змалювання "землі обітованої", яка "тече молоком і медом", у свою "Елегію про перстень пісні". Оскільки основна суть українського язичництва полягала у світлопоклонінні, то предки вірили, що на Купала (24 червня), коли сонце стояло в зеніті й земля досягала найвищого розквіту, роса була цілющою, нібито ставала молоком небесних корів-хмар. Варто звернути увагу і на потрактування традиційних біблійних [7] метафор Антоничем: "мов свіже молоко — роса, розваги — мед мені палкому". Антоничівська індивідуалізація занурює ці образи у давні українські вірування.

У різних регіонах України видатний український етнограф С. Килимник занотував вірування, що на Купала сонце грається, а на Великдень — грає й міниться [8]. За аналогією до дій денного світила, влаштовувала свої купальські грища і молодь. Урахуємо також і подану тут Антоничем картину літнього розквіту, в якій постає поетова Лемківщина, проте кожен може вбачати у ній рідний куточок України. Виявилося тут і етноохоронне значення поезії Антонича ("Елегія про перстень пісні"):

Злодії ходять по садах

крізь перелази та вориння.

Обгородити треба конче,

покласти мур з каміння й сну... [6; 137]

Дивовижно співзвучні ці рядки із застереженням Т. Шевченка ("І мертвим, і живим..."):

...Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця — правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову! ...Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро! [4; 251]

Шевченко й Антонич змальовують благодатну квітучу землю України, і вжитий ними поетичний прийом, який на перший погляд здається звуженням до образу хати чи власного дому, насправді є способом відмежування своєї історії, природи, культурних цінностей від чужоземних, піднесення національної гідності українців. Лише Антонич зосереджується на естетичному аспекті наших давніх звичаїв та вірувань, а Шевченко в морально-етичному плані розкриває зміст свого послання до народу України:

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали! [4; 254]

Т. Шевченко закликає до уважного вивчення історії України, діянь її захисників — лицарів козацьких. Історіософська концепція Т. Шевченка спрямовує нас до розкриття таїни минувшини з метою повернення колишньої величі й слави, яке може здійснитися лише за умови відродження національної гідності й здобуття волі Україною. Шлях здобуття волі завжди був нелегким, политим кров'ю, але необхідним:

Кров'ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах! [4; 253]

Як зауважує В. Шевчук [9] у кн. "Слово іпостасне", для українського романтизму відновлення історичної пам'яті було ідентичне пробудженню національної свідомості. До цього закликає Т. Шевченко:

Loading...

 
 

Цікаве