WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря) - Реферат

На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря) - Реферат

Саме тому на презентації більшість висловилася про книгу американського гостя досить обтічно, помірковано. Своєю відвертістю хіба вирізнилися професор Василь Ярмоленко і письменник Валерій Шевчук. Відтак аудиторія помітно насторожилась і це швидко вловив презентант. В езотеричному виступі Грабович поспішив заявити, що мовби "без ревізіонізму ми ніколи не матимемо науки". Так, ніхто не проти загальновідомої істини? Нас дивує інше, ревізіонуючи минуле, хіба обов'язково його обливати брудом, більш того, коли йдеться про Кобзаря, це робити у головному вузі України, який носить ім'я Т.Г. Шевченка. Ми за тактовну критику, але категорично проти образливої.

Якщо Шевченко для нас — національна гордість, то для заокеанського "дядька" — це невихований селянський поет, який безсоромно зводить наклеп на царя і царицю, п'є горілку й лише від безділля через дзеркало малює свій торс. Тож недосвідченому читачеві мимохіть нав'язується стереотип, що Кобзар — це вчорашній день, морально скалічений тип, який не заслуговує на увагу прийдешніх поколінь. Отже, цілком справедливою видається думка того ж Ярмоленка, який відверто заявив: "Нема у вашій книжці рецепції, пане Грабович, є тільки ваше сприймання окремих моментів поетової біографії" [1].

У ситуації з обговоренням книжки Грабовича стає образливо за нас, адже на значно вагомішу монографію українського академіка Івана Дзюби "Шевченко і Європа" в університеті не знайшлося ні часу, ні місця для її обговорення. І це при тому, що напередодні столична громадськість відзначала його 70-річчя. Якби така розмова тоді відбулась, ми глибоко переконані, що реакція київських філологів на книгу Грабовича була б зовсім іншою. Тому стає і соромно, і боляче за нас українців, а зокрема студентство, яке ще в 90-і роки заради завоювання демократії голодувало на Хрещатику, а тепер змушене брати участь у виставі дорослих під американську режисуру. А так сталося не через те, що ми дурні й непідготовлені до дискусій, а тому, що нині Україна опинилася в такій ситуації.

І все ж твір американського шевченкознавця ще не вершина казуїстики в порівнянні з пасквілем Олеся Бузини "Вурдалак Тарас Шевченко". Скандально відомий журналіст у своїх фантазіях зовсім перейшов морально-етичну межу. У його книзі художник і поет узагалі нічим не займається, хіба що п'є, для власного задоволення малює натурщиць, і при цьому веде себе як останній нахаба. Зрозуміло, передумовою таких фантасмагорій стали авторські домисли, що з'явилися від Шевченкових картин і малюнків, присвячених красі жіночого тіла.

Зваливши паркан моралі, лукавий Олесь відверто спекулює на спогадах найповажніших Шевченкових друзів М. Костромарова й П. Куліша. Особливо це помітно, коли йдеться про "чаювання". А це й не новина, достатньо прочитати лист Костомарова до видавця "Русской старины" Михайла Семеновського. Тоді адресант згадував: "Відтоді до червня місяця кілька разів бував у мене Шевченко вечорами і дивував тим, що наливав одну за одною більше десяти склянок міцного чаю з чималим доливанням туди ямайського рому і не п'янів... Я про це говорю тут для того, щоб показати, наскільки несправедливі поширені чутки про його пияцтво" [12]. Але підступний Бузина не звертає уваги на прикінечну костомарівську репліку, а робить своє. Що ж, кожен посвоєму здобуває славу, хай якою б вона не була.

Бузина видає з себе новоявленого борця, котрий не побоявся підняти руку на самого Прометея і прагне "різати правдуматку". На це дехто з лібералів може сказати: "Що тут такого, ну подурачився хлопець, злегковажив, йому необхідна реклама. Мов, не звертайте уваги". На ці судження (і вони, на жаль, непоодинокі) можна сказати одне: така недооцінка нам дорого коштує. Адже Олесь закликає скинути Шевченка з п'єдесталу. Усю свою енергію автор вичерпує для того, щоб осквернити пам'ять Великого Кобзаря. Автору інсинуації в образі Шевченка необхідно підірвати авторитет усієї української літератури. І це робиться тоді, коли Україна входить у європейську спільноту. Між іншим, гіркою "правдою" лукавий пройдисвіт осквернив душу й Лесі Українці, помістивши на шпальтах "Київських ведомостей" (1997, 13 вересня) розлогу статтю під крикливою назвою "Была ли Леся Украинка лесбиянкой?".

Подібні випади у народних традиціях розцінюються як моральний вандалізм. Бузина прагне реанімувати те, що вже давно померло, а саме: погляд на українську літературу російської критики часів XІХ ст. Саме таких авантюристів свого часу мав на увазі Кобзар, коли у вступі до своїх "Гайдамаків" писав: Коли хочеш грошей Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радість нашу...

Спробуймо простежити, звідки у зазначених авторів узялися фантазії щодо пристрастей Шевченка до спиртного. Дійсно, серед ідейних ворогів Кобзаря вельми поширеними були плітки, що поет часто малював картини і писав вірші напідпитку, взагалі мав схильність до випивки. Сюди, між іншим, підлив масла й Пантелеймон Куліш, коли згадував, що нібито поезію "Вип'єш першу — стрепенешся" Шевченко написав вуглиною на стіні шинку. Таким чином, новоявлені "шевченкознавці" приховано протиставляють Куліша Шевченкові, тим самим прагнучи повернути читача у часи, коли революційно-демократичні, а згодом радянські критики зробили цих однодумців антиподами й ворогами.

Ми не заперечуємо, стосунки між цими двома великими діячами були дійсно неоднозначними. Причиною того була непоступливість характерів. Це видно уже з першої зустрічі 1843 року на київській квартирі Куліша. Господар якраз малював, цілком поглинений гамою світлотіней не помітив, як перед ним несподівано виріс міцно збитий молодик у полотняному балахоні і в такому ж картузі, що спадав на потилицю, неначе козацький шлик: "Здорові були!.. А вгадайте, хто? — "Хто ж, як не Шевченко?!.." — Він і є?!.. Чи нема у вас чарки горілки?".

Зрозуміло, дещо сміливе привітання гостя, були звичайним жаром, а проте цього цілком достатньо для авантюристичних задумів щодо упереджених фантазувань. Хай, навіть і допустивши, що при згаданій зустрічі Шевченко повів себе не зовсім тактовно, у нього для цього, можливо, були свої причини. Адже амбітний виходець з кріпацької сім'ї завжди страждав від несправедливості, безнадійно мріяв про рівність і не приховував своїх настроїв щодо багатих.

У той час дворянину Пантелеймону Олександровичу, зухвалість гостя виявилась не до вподоби. Проте, глибоко шануючи талант художника й поета, дивакуватість гостя Панетелеймон сприймав за ознаку геніальності і на правах меншого все це зносив. Але треба погано знати Куліша, щоб за обожненням таланту Кобзаря не угледіти цілком справедливого, а то навіть і жорсткого критика. Пантелеймона неабияк переймало, коли він бачив недовершеність, не доведену до вичерпної досконалості якусь Шевченкову фразу, риму чи поетичну мелодійність. Таким було кредо автора "Чорної ради". І він не мовчав. У листі від 5 червня 1844 року Пантелеймон Олександрович писав: "Перечитуючи декілька разів тут, у Петербурзі, "Кобзаря" і "Гайдамаків", я щиро захоплювався ними і багато чого вивчив напам'ять, але воднораз зриміше, ніж раніше, побачив їхні недоліки. Один з них походить від Вашої безпечності, недбалості, лінощів, або ще чогось подібного: інші від того, що Ви надто покладалися на вроджені сили Ваші і мало старалися узгодити їх з мистецтвом, котре саме по собі нікчемне, але в поєднанні з таким талантом, котрий Вам дав Господь, могло б утворити чудеса ще більш вражаючі, ніж ті, що воно творило в поєднанні з талантом Пушкіна. Ваші творіння належать усій Україні і будуть мовити до неї вічно. Це дає мені право втручатися в родинні діла Вашої фантазії і творчості" [13].

Як бачимо, Куліш насамперед дбав про Шевченкове слово як національне багатство, і тут ні до чого особисті амбіції. Інша річ, Пантелеймон чи захоплюючись, чи забуваючи, про що він пізніше жалкував, інколи висловлювався надто відверто про свого товариша. У відношення між тоді провідними письменниками зіграла й дотеперішня доля Кобзаря. Пригадаймо, що Тарас Григорович ще після принизливих насмішок з боку Бєлінського і його прибічників загалом негативно ставився до критики, як літературознавчої категорії, вважав її чи не найбільшим гальмом розвитку поезії.

Та все ж до зауважень Куліша поет дослуховувася. За його порадою у вірші "До Основ'яненка" Кобзар змінює рядки "Наш завзятий Головатий/Не вмре не загине" на "Наша дума, наша пісня/Не вмре не загине". Для Пантелеймона Олександровича це був досить високий рейтинг і хіба що рівнявся авторитету Г. Квітки-Основ'яненка чи М. Костомарова.

Для усвідомлення чинників появи означених псевдоновацій новоявлених шевченкознавців, окрім наведеного поетичного роз'яснення самого Кобзаря, важливі міркування висловив письменник і критик покоління ХХ ст. Євген Маланюк. У статті "Репліка" він зазначав: "Між генієм і сучасністю завше колізія. Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що вона здужає взяти" [10]. Отже, "неошевченкознавці" взяли від класика те, що "здужали взяти". Загалом можна подумати, що новітні авантюристи підійшли до шевченкознавства з чорного ходу.

Loading...

 
 

Цікаве