WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря) - Реферат

На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря) - Реферат

Загалом російських демократів, які, окрім того, що пишалися своїм ортодоксальним атеїзмом, чи не найбільш лякали сковородинівські посилання на святе письмо, якого вони не розуміли й не хотіли знати. На їх думку, вчення великого слобожанина — це "безнадійно застарілий пережиток церковної культури, духовно близький тільки реакціонерам". Тож не дивно, що радянські ідеологи, успадкувавши великоімперські амбіції, зокрема цензурну систему і керуючись засадами марксистсько-ленінської філософії, на пам'ятниках Сковороду взули у чоботи, а замість Біблії в руки сунули Буквар.

А скільки витерпів Іван Котляревський за свою "Енеїду", скільки переживав щодо заборони постановок "Наталки Полтавки", тільки тому, що п'єса написана українською мовою. Численні іронічні насмішки неодноразово вислуховували Григорій Квітка-Основ'яненко і Микола Гоголь, через те, що у свої повісті посміли ввести українські слова й вирази. То був початок апогею вельми резонансної полеміки середини XIX ст., котра спалахнула довкола молодої української літератури, бо російські ідеологи вбачали небезпеку національного сепаратизму.

Тоді найганебнішими епітетами й порівняннями "несамовитий Віссаріон" хрестив Шевченка за його бунтівний "Кобзар", а йому підтакували прибічники шовінізму Фадей Булгарін, Микола Греч, Осип Сенковський та ін. На початку другої половини XIX ст. особливого розголосу набула дилогія уже згадуваного В. Крестовського "Кривавий пуф" (1874), яку було видано до 60-х роковин від дня народження Шевченка. Ознайомившись із цими твором, стає зрозумілим, що автор усе зробив, щоб облити брудом ювіляра. І лише зусиллями авторитетного Миколи Костомарова тоді вдалося відстояти добре ім'я Кобзаря і цим захистити честь української літератури.

Добре відро каламуті вихлюпнули у народжувану бистрінь української літератури сліпі послідовники Шевченкового генія на кшталт крутоярченків чи захарченків, які своїм наївним епігонством знеславили не лише себе, а й підірвали авторитет поета. Щодо цього цілком справедливо обурювався Михайло Драгоманов: "Я ще зроду такого тупоумія не бачив: як-таки сорок чоловік слово в слово одне й теж пишуть, та ще кожний разів по п'ять, що було вже на свій час непогано сказано Шевченком. Чи вони самі віршують, чи п'яні?" [8].

Дивовижним є те, що "наукова дискусія" про право існування української літератури тривала практично все XIX ст. Ще І. Нечую-Левицькому, Панасу Мирному, М. Драгоманову, І. Франку, Б. Грінченку, М. Коцюбинському й Лесі Українці довелося боронити права своєї нації на повноцінність духовного життя. А коли юна література в "Енеїді" і "Наталці Полтавці", "Сердешній Оксані" і "Марусі", "Гайдамаках" і "Катерині", у творах пізніших митців усе ж розірвала тенета, розставлені на її шляху поліцейсько-монархічним режимом, і відбулася як така, то великоросійська імперська ідеологія заповзялася розробляти іншу концепцію: плебейської, другосортної літератури, котра, по суті, триває й досі.

Чергова хвиля критики на українських класиків, а насамперед на Великого Кобзаря, накотилася з приходом червонозоряного віку, коли більшовики, аби "новый мир построить", з ідеологічних міркувань планомірно руйнували соборну Україну, її неповторну культуру. Кампанія щодо комуністичного "оновлення" світу проводилася настільки масштабно й нахабно, що в ній були змушені брати участь такі талановиті майстри слова, як П. Тичина, М. Рильський, М. Семенко, В. Сосюра, М. Бажан та ін.

Хрестоматійним прикладом неприйняття творчих надбань попередніх поколінь тоді став роман Миколи Хвильового "Вальдшнепи", де устами героя автор докоряв поета за хуторянське виховання. Варто сказати, що шевченкоборство Хвильового, хоч і важко, але, певною мірою, можна зрозуміти, адже ошуканий комуніст, маючи глибоконаціональне коріння, щиро дбав про виховання нової генерації української інтелігенції, яка за своєю культурою могла б стати врівень з цивілізованими західноєвропейськими країнами. А загалом у звинуваченні Шевченка Хвильовим це була невдала нігілістична спроба молодого проводиря українських національно-визвольних ідей, які дещо пізніше будуть узагальнені гаслом "Геть від Москви!", а пізніше й трагічної гамартії.

А проте шевченкоборство автора "Вальдшнепів" — це, можна сказати, пуп'янки у порівнянні з інсинуаціями, котрі з'явились про Кобзаря уже на зламі ХХ-ХХІ ст. З виходом на шлях самостійного розвитку Україна врахувала історико-літературний досвід минулого і, здійснюючи поступове реформування ідеологічної сфери суспільства, забезпечила широку гласність, свободу слова і друку. Тож цілком природно було чекати нової хвилі ревізіонізму і вона не забарилась, тільки з'явилася вже більш брудною, як і сама новітня демократія, у вигляді так званої "відкритої літератури".

Щодо витрактування поняття "відкрита література" як літературознавчого терміна, на наш погляд, слушними є міркування відомого письменника Валерія Шевчука. Він зазначав, що окрім академічного й аналітичного є літературознавство й міфічне, "криве", якому абсолютно байдуже до об'єктивних істин, наукових доказів та аргументів. Для нього головне — досягнення мети, тому не гребує будь-якими засобами добору фактів. Та найганебніше те, що йому немає найменшої турботи до морально-етичного боку справи [1].

Як бачимо, літературознавство, яке так різко засудив Шевчук, наскрізь антигуманне і не треба ламати голови щодо з'ясування його мети, достатньо знати, хто за ним стоїть. Для прибічників ідеї відновлення Московської імперії, її завойовницької політики особливо ненависними завжди були й залишаються постаті першорядних українських класиків, бо хто як не вони посіяли в душах українців зерна національно-визвольної ідеї, внаслідок чого Україна після декількох спроб нарешті стала незалежною державою.

Отже, і для сьогоднішніх російських шовіністів, незалежно від того, де б вони не жили: у Москві, Санкт-Петербурзі, Києві чи за океаном, ворогами залишаються Прометей Шевченко, Каменяр Франко, Сонцепоклонник Коцюбинський, Ломикамінь Леся Українка, до життєписів яких при великому бажанні завжди можна причепитись. Тим паче до Великого Кобзаря, якого за радянських часів ідеологи досить майстерно пристосували до соціалістичних ідей. Адже цього представника загальнодемократичного напряму радянські ідеологи зробили предтечею більшовицької революції, хоча, як відомо, 1930 року голова ВУЦВК Григорій Затонський і нарком освіти Микола Скрипник на розширеному засіданні Всеукраїнської комісії по затвердженню проекту пам'ятника Шевченку у Харкові називали Кобзаря просто демократом.

А проте новоявлені "шевченкознавці", не збагнувши попереднього досвіду, явно перестарались, адже жовтими фарбами прикрасили свої опуси. До таких у першу чергу варто віднести резонансну історико-філософську монографію "Откуда пошло самостийничество?", автором якої став російський емігрант Микола Ульянов [14]. Вельми резонансною стала і книга професора Гарвардського університету Григорія Грабовича "Шевченко, якого не знаємо" [7], а найскандальнішою виявилась публікація свого доморощеного вихованця Олеся Бузини з Києва, котра з'явилася під назвою "Вурдалак Тарас Шевченко" [2].

Народна мудрість стверджує, що про покійників говорять тільки добре або взагалі мовчать. Згадані автори про цю мудрість, мабуть, забули, а, можливо, й не чули. Ніхто не заперечує, що в порівнянні з учорашнім днем наразі потрібні нові підходи до інтерпретації біографій письменників і в цьому напрямку є уже помітні зрушення. З цього приводу в українському літературознавстві останнім часом навіть закріпився новий термін "сучасне прочитання художніх творів", на що ми звертали увагу [6].

Щодо сучасного потрактування художніх творів і життєписів класиків значно важить, як це робити. Одне тактовно сказати про власні міркування щодо несприйняття надмірного захоплення Кобзаря кровожерливими гайдамаками, варнаком чи спростувати легенди про неіснуючі капрійські зустрічі Коцюбинського з Леніним і зовсім інше "копирсатись у білизні", смакувати заяложеними фактиками, котрі не відіграють будь-якої суттєвої ролі у творчій біографії митця, а відшукуються заради самореклами автора. Як не прикро, але до таких відносимо В. Базилевича, Е. Блажко, О. Бузину, Г. Грабовича, Ю. Ключа, С. Павличко й інших літературознавців не без обдарування представників уже нового покоління, що, між іншим, дезорієнтує багатьох освічених читачів.

Про неетичну сутність публікацій згаданих дослідників біографій класиків, спробуймо бодай оглядово висловити особисті думки щодо двох останніх книжок. У лютому 2001 року студенти й викладачі філфаку Національного університету імені Тараса Шевченка зібрались на презентацію монографії "Шевченко, якого не знаємо", автором якої був присутній професор Гарвардського університету Григорій Грабович. Нагадаємо, книга вийшла перекладом Соломії Павличко.

Ми поважаємо літературознавство США за глибокий психоаналітичний підхід щодо вивчення історичних явищ, життєписів письменників, літературних героїв тощо. Цінуємо й особисті заслуги пана Грабовича, зокрема його внесок у міжслов'янські літературні зв'язки, розробки з проблем теорії літератури тощо. Відтак ім'я вченого справедливо включене до "Української літературної енциклопедії" [— К., 1988. — T. I. — C. 474]. Проте поважний автор, мабуть, забув, про одну суттєву міжетнічну деталь, а саме, що вважається позитивним для американців, може негативно сприйматись українцями, адже в Україні, як відомо, дещо інші морально-етичні принципи, сприймання, а більш того, коли йдеться про Шевченка. І якщо вони прямо про це не говорять, то це пояснюється лише національною толерантністю.

Loading...

 
 

Цікаве